Я – киевлянин, я – киянин, Я – горожанин, я – міський, Львів’янин він, а он – крымчанин! А я – такой, а я – такий. Я не делю друзей и друзів Но не люблю брехню и ложь, Не подчиняюсь, не корюся, Чужого не чіпай – не трожь! Люблю Отчизну – Батьківщину Тут все моє, тут все мое…
... Читати далі »
Довго думала, що ж написати у лютневій колонці редактора. Але які би теми не зачіпала, все одно повертаюся до протистояння. Протистояння, яке починає набирати незрозумілих рис. Точніше – надто зрозумілих. …Хочеться написати про гордість, про те, що ми маємо чим пишатися. Але пригадується Каїр із його неймовірною історією, де за лічені дні було зруйновано неоціненні пам’ятки архітектури, і… зупиняюся. Стає страшно за золотоверху Софію, древні реліквії, будинки зі статуями, які є невід’ємною частиною Києва. І цього разу не можу не звернутися до висловів великих. Та й роблю це свідомо, аби ніхто не закинув, що беру на себе надмірну відповідальність. Тож іспанський письменник і філософ-мораліст ХVII ст. Грасіан-і-Моралес Бальтасар писав:
... Читати далі »
2014-й хочеться розпочати з хорошого. Хороших думок, хороших справ, хороших ідей, хороших мрій. Так має бути. Без надії і віри у майбутнє не можна. Інакше життя стане прісним і непотрібним. Не буде до чого прагнути. А прагнути треба! Як би я не любила Омара Хайяма, проте варто визнати: його філософія, котра доводить, що все швидкоплинне, правильна, але сумна. …Гортаю сторінки книги. «Що життя? Базар… Там друга не шукай. Що життя? Удар… І ліків не шукай. Сам не міняйся. Людям посміхайся. Але в людей усмішок – не шукай». А як було би добре, якби кожна посмішка, подарована тобі, була щирою, люди думали не лише про себе, а й інших. Тоді, напевно, і життя було б іншим. ... Читати далі »
22-ге листопада. Запалена свічка горить, тонко випромінюючи світло у пітьмі. За вікном темно, вечір такої пори настає надто рано. І маленький промінчик не може впоратися із тією великою темрявою, яка огортає все навколо. Світла не вмикаю, задумуюся над тим, чи в багатьох домівках сьогодні горить свіча... Десь у підсвідомості бринять слова із вірша Ліни Костенко про стару грушу, якій сниться молодість, про чиюсь душу, прозору при свічі, замерзлі сльози, про село і стежку. Вогник починає миготіти: чи то від мого подиху, який став глибшим через сумні думки, чи то від присутності тієї невидимої душі, яка вирішила залетіти на світло. Сидимо отак удвох, загорнувшись у роздуми і спостерігаючи, як маленькі воскові сльозинки оплакують тих, кого поглинув морок Голодомору 33-го. Цього року минуло 80 літ із того часу, а про трагедію почали говорити вголос порівняно не так давно. Усі офіційні записи про смерть і її причину були знищені. Масови
... Читати далі »
Ранок іще тільки зачинається. Волого, холодно, туманно. Ліс зустрічає романтикою... Але той, хто його не любить, не збагне, що можна шукати тут такої пори. А вона є – лісова казка, розгадуючи яку, щоразу поринаєш у все нові й нові відчуття. …Осінь пахне особливо. Просіки затягнуті димкою. Це чаруючі аромати ранкового лісу. Минаю чорничник, ступаю на оксамит темно-зеленого вологого моху. А ось перше опале листя, якого ще не торкнула осіння сирість та тління. Ліс можна впізнати за запахом. Заплющуєш очі, вдихаєш – і відчуваєш його. Ось – березина, що пахне терпким молодим вином, ялинник із ароматом сироїжки і різнотрав’я, а тут – тепло та смола – увійшла у старий сосняк. Намагаюся іти якомога тихіше – тільки так можна помітити дивовижне. Раптом чую перші віддалені голоси. Низькі, гучні, розкотисті. Олені ревут
... Читати далі »
2014-й хочеться розпочати з хорошого. Хороших думок, хороших справ, хороших ідей, хороших мрій. Так має бути. Без надії і віри у майбутнє не можна. Інакше життя стане прісним і непотрібним. Не буде до чого прагнути. А прагнути треба! 
