22-ге листопада. Запалена свічка горить, тонко випромінюючи світло у пітьмі. За вікном темно, вечір такої пори настає надто рано. І маленький промінчик не може впоратися із тією великою темрявою, яка огортає все навколо. Світла не вмикаю, задумуюся над тим, чи в багатьох домівках сьогодні горить свіча...
Десь у підсвідомості бринять слова із вірша Ліни Костенко про стару грушу, якій сниться молодість, про чиюсь душу, прозору при свічі, замерзлі сльози, про село і стежку.
Вогник починає миготіти: чи то від мого подиху, який став глибшим через сумні думки, чи то від присутності тієї невидимої душі, яка вирішила залетіти на світло. Сидимо отак удвох, загорнувшись у роздуми і спостерігаючи, як маленькі воскові сльозинки оплакують тих, кого поглинув морок Голодомору 33-го.
Цього року минуло 80 літ із того часу, а про трагедію почали говорити вголос порівняно не так давно. Усі офіційні записи про смерть і її причину були знищені. Масовий, умисно організований радянською владою голод 1932-1933 рр. торкнувся здебільшого селян Української РСР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УРСР) і Кубані. І хоча «закрома родины» були повними, спланована конфіскація урожаю зернових та усіх інших продуктів харчування заморила голодом мільйони селян...
«Ми вижили тільки завдяки мудрості мами, яка закопала глечик із зерном, – пригадую розповіді старенької бабці Орисі. – Нас було п’ятеро. Тато з розпачу навіть повіситися хотів. На Харківщині люди мерли, як мухи. Спочатку пухли, а тоді вмирали. Коли збирали тіла хоронити, то нерідко й іще живих забирали. Щоб другий раз не їхати... Нас мама на вулицю не випускала. Строго заборонила навіть за хвіртку виходити. Ми дуже голодували, але вижили всі. Корінці варили, батьки інколи десь ягід назбирають. Страшний час був. Дехто не витримував – їв людей. Хліб тоді лише снився».
Вже відійшла у Вічність бабця Орися, переживши не тільки Голодомор, а й війну, перебудову, дочекавшись, як вона казала, «своєї України».
…Ворушиться вогник. Думається, напевно серед сумних, страшних, були у її житті й щасливі дні.
Ми зараз нерідко губимося: що би то з’їсти? Або – чого їсти не варто, бо ще, чого доброго, розповніємо… Ходимо поміж заповнених різноманітними делікатесами прилавків. Їжі, аби були гроші, бери – не хочу. А між тим пригадую один епізод, який дуже насмішив однокласників. Мені було років із десять. Шкільна їдальня. Як і всі діти, ми крутимося – і ось окрайчик хліба падає додолу. Недовго думаючи, нахиляюся, піднімаю і, поцілувавши шматочок, кладу його на стіл. На запитальний погляд подружки, мовляв, нащо так зробила, щиро відповідаю: «Не знаю. Моя мама завжди так робить». А тоді, задумавшись, додаю: «І бабуся».
…Тепер так само робить моя донька, поважаючи хліб і пам’ятаючи про тих людей, які жили і живуть упроголодь.
Головний редактор
Всеукраїнського журналу «Лісовий вісник»
Оксана ЧУРИЛО
|
