Я – киевлянин, я – киянин,
Я – горожанин, я – міський,
Львів’янин він, а он – крымчанин!
А я – такой, а я – такий.
Я не делю друзей и друзів
Но не люблю брехню и ложь,
Не подчиняюсь, не корюся,
Чужого не чіпай – не трожь!
Люблю Отчизну – Батьківщину
Тут все моє, тут все мое…
І якщо треба, то загину
Или погибну за нее.
Пойми же, друг мой, право слово,
Їй Богу, зрозумій мене
Два языка, дві різні мови,
А сердце – серце лиш одне!!!
Подібні вірші повсякчас розповсюджуються мережею Інтернет, щоразу говорячи про те, як ми любимо свою Україну. Багатонаціональну, красиву, могутню людьми, їхньою силою, витримкою, розумом і любов’ю. Людей турбує доля нашої держави, її цілісність, свобода, незалежність. Але разом із тим шириться розчарування. Адже цінності Майдану потрохи замінили іншими, більш прагматичними, вкотре використавши романтизм та щирість народу. Сподівання людей на щасливе завтра відсунули на невизначений час.
Як і кожна революція, ця – відкрила шлях тим, хто готовий поживитися, задовольнити свої меркантильні інтереси. І поки одні зволікають, діють інші. Діють швидко. І від того стає ще більш боляче.
…«Мамо, давай помолимося. Правда ж, не буде війни, правда? Я тільки минулого року встигла полюбити Крим. Я так люблю Одесу і Карпати… Мамо, правда не буде війни?».
Що можу відповісти донечці? До горла підступає камінь і давить. Спромоглася лишень кивнути. А на очі навертаються сльози, які щосили вгамовую, аби ще більше не стривожити доньку. Стає боляче за державу, людей, за майбутнє, яке вирішує хтось чужий.
Але найбільш боляче, що замість того, аби гуртуватися, підтримувати один одного, стати єдиним щитом, є ті, хто розпалює колотнечу зсередини. Чи то з ненависті, чи з малодушності, чи відпрацьовуючи, а, може, сподіваючись на щедрі «чайові». Веде брата на брата, проголошуючи поважні лозунги і тримаючи за пазухою відібраний у вояка пістолет. Але треба пам’ятати: тільки від добра народжується добро. Треба вірити: шторм закінчиться, піна зійде, засяє сонце і буде неймовірною голубінь нашого Чорного моря, і защебече соловей у рідному лісі, і ніколи більше мати не заплаче за сином.
…Ісус учив: «Він до тебе з каменем, а ти до нього з хлібом». На цьому й стоятимемо. Зі щирим і відкритим серцем. Кажучи і показуючи всьому світові, що Україна була, є і буде!!!
Слава Україні!
Головний редактор Всеукраїнського
журналу «Лісовий вісник»,
Заслужений журналіст України
Оксана ЧУРИЛО
|
