Олика: від розквіту до занепаду - 21 Листопада 2014 - Всеукраїнський журнал «Лісовий вісник»

«Ізяслав рушив полки свої від Луцька і, пішовши, став біля Чемерина на Оличі». Саме так згадується місто Олика в Іпатіївському літописі 1149 р. Згодом сліди поселення зникають на 200 літ.

Сімейне гніздо Радзивіллів
Першим задокументованим власником Олики був Ленько Зарубич − 1433 р., а наприкінці XV ст. територія переходить у власність Петра Бялого (Білого). В цей час Олика стає містом. У результаті смертей і шлюбів спадкоємців гетьмана Петра Білого Олика на 400 років стає власністю давнього литовського роду Радзивіллів − головних поборників та захисників самостійності Литовської держави. Перший із них – Ян Радзивілл (Бородатий) передав Олику у спадок синові Миколаєві Радзивіллу (Чорному). У 1547-му Миколай отримує від іспанського короля титул князя. Понад 400 літ Радзивілли титулуються князями та займають дуже помітні місця в польських і литовських урядах.

У 1564-му Олика отримала Магдебурзьке право. Приблизно в ті ж роки завершується будівництво замкової резиденції Радзивіллів, яка займала понад два гектари, розташовувалася на півострові, що утворюється на злитті річок Осинище і Путивлівка. Статки Радзивіллів дозволили їм звести споруду, що славилася величчю на всю Європу. Лише світлиць тут було 365! Кажуть, господар волів спати щоночі в інших покоях. Резиденція Радзивіллів в Олиці була замком бастіонного типу – майже квадратним і оточеним із трьох боків ровами. На всіх чотирьох кутах збудовані бастіони з казематами.
Протягом XVIII ст. замок дуже постраждав. Найбільшого удару по ньому було завдано у 1764 р., коли російська армія здійснювала каральний похід на території Західної України і Білорусії – солдати «випадково» завернули до Олики, щоб поцікавитися скарбами Радзивіллів. Були зірвані підлоги, знищені перекриття.
– У ХVIII ст. замок втратив своє фортифікаційне значення і виконував лише господарсько-резидентські функції, – розповідає краєзнавець Анатолій Гура. – Навколо був розбитий чудовий парк і надбудований третій поверх на південно-східному корпусі (цей корпус вважається головним палацом замку). Для реконструкції тогочасний господар Фердинанд Радзивілл запросив не когось, а самого Зигмунда Горголєвського – відомого польського архітектора, автора проекту Львівського театру опери та балету, що за своєю красою вважається третім у Європі після Віденського та Одеського. Зигмунд Горголєвський розробив план реконструкції замку. Сама ж перебудова тривала у 70-80-90-ті рр. позаминулого століття. З початком війни роботи були припинені, адже Олика опинилася практично на лінії фронту.

Відтак замок перейшов у власність Радянської держави, а разом із ним – всі ті багатства, які були тут сконцентровані, незважаючи на те, що багато чого було перевезено і приховано. Навесні 1940 р. до Луцького краєзнавчого музею вивезли півтори тонни столового срібла. Картини із замку Радзивіллів становлять основу колекції галереї Замку Любарта. Це переважно польські майстри. Надто великих шедеврів європейського живопису там немає, але це ніяк не принижує вартості колекції, хоча б через поважний вік полотен. Дещо із декоративно-ужиткового мистецтва, а саме – великі колекції китайського фарфору, богемське скло – опинилося у різних музеях України і Радянського Союзу. Є інформація, що деякі екземпляри дійшли до Ермітажу.
– Тут, у замку, розташували полк радянської армії. Взимку 1939-40-х рр. (а зима була надзвичайно суровою) солдати, щоб зігрітися, розпалювали каміни книжками з бібліотеки Радзивіллів, – розповідає Анатолій Гура (на фото). – Рештки колекції після війни потрапили до Волинської обласної бібліотеки та тодішнього Вчительського інституту.
Радзивілли розумілися і в мистецтві, і в писемності. Зокрема величезна бібліотека нараховувала 15-20 тис. томів, найдавніші книги часів Йогана Йохтенберга, тобто першодруки. Основу бібліотеки становила релігійна література. Це було пов’язано з тим, що при костьолі в XVII ст. діяв філіал академії Замойских. У 1638 р. було укладено угоду про те, що Станіслав Радзивілл приймає частину студентів і викладачів на території костьолу. Діяла ця академія майже до кінця існування Речі Посполитої, тобто кінця XVIII століття, і була закрита у зв’язку з тим, що ці землі перейшли під володіння Російської імперії. Філія академії мала велику бібліотеку, яка після свого розформування була зосереджена у замку. До неї додавалася і література пізніших часів – не тільки релігійна, а й світська та наукова, присвячена різноманітним галузям. Цікаво, що серед цих книжок не було творів класика польської літератури – Генріка Сенкевича, а все тому, що Сенкевич подавав Радзивіллів у дуже невигідному світлі польської історії. Радзивілли, будучи литовцями, відстоювали незалежність Великого князівства Литовського, а відтак не сприймалися поляками.
Є версія, що у замку Радзивіллів бував відомий англійський письменник Сомерсет Моем. Він приїздив до Росії в той час як розвідник, схиляв Тимчасовий уряд до продовження подальшої боротьби з німцями. На основі роману Моема «Лезо Бритви», де один із героїв описує, як йому довелося побувати в гостях у Радзивіллів, розповідає, які там були пишні прийоми. За деталями опис збігається з описом Олицького замку. Але версія ця сумнівна. Адже навряд чи Моем міг тут бувати в часи війни, а після війни – тим більше. Літературознавці, які вивчали творчість Моема, пишуть, що він писав завжди лише те, що бачив сам. На основі цього і виникла версія, що він все ж тут бував. Є таке припущення, що деякі представники роду Радзивіллів кінця XIX – поч. XX ст. стали героями роману Марселя Пруста.

– Полк тут стояв до 1941 року, – продовжує Анатолій Степанович. – Почалася війна, Олику стали бомбардувати. За півтора року перед цим останніх власників замку заарештували і відвезли на кінний завод. Це була велика ферма із розведення коней, а саме – чистопородних англійців. Англійський кінь у ті часи вартував кілька тисяч доларів. Ізабелла Радзивілл у своїх спогадах пише, що вона почала раніше їздити на коні, ніж ходити. А ще брала участь у найрізноманітніших кінних змаганнях, кіннотницею була надзвичайно вправною.
А наступного дня в центрі містечка мав відбутися народний суд. Але судити Радзивіллів не стали – люди поважали господарів замку. Адже сім’я, незважаючи на свою знатність, була дуже демократичною у спілкуванні, без традиційного польського гонору. Саме завдяки Едмундові Радзивіллу і його дружині тут були започатковані дуже серйозні нововведення. Зокрема Олика мала свій кінотеатр на 300 місць, причому він був звуковий. І це – у 30-х роках. Олика мала автобусні сполучення з Луцьком і Рівним. Тут побудували лікарню. Також в Олиці діяли власний водопровід та електростанція. Були забруковані всі центральні та бічні вулиці, тут діяв кооператив із переробки молочної сировини, причому масло продавали за кордон. Радзивілли вкладали великі кошти в розбудову міста. Лісничий Мощаницького лісництва Георгій розповідає, що його бабуся за роботу в пані з маєтку Радзивіллів отримувала злот-півтора на день. Це досить пристойна сума на той час. Приміром, за ці гроші вона могла купити туфлі.
Неймовірні історії розповідають і про полювання князів. Станіслав Радзивілл ходив на лови звіра у супроводі двох тисяч піхотинців, не однієї сотні шляхтичів (вони брали майже 200 гончих), обозу з мисливськими припасами, їжею та випивкою. Основним місцем полювання була Цуманська пуща, площа якої – 60 тис. га. Взагалі родина Радзивіллів у той час володіла близько 140 тис. га лісів, боліт та озер. У ловах брали участь чоловіки і жінки, запрошували діячів з усієї Європи, проте найбільш шанованими гостями були знатні вельможі. Полювання були суто спортивними, а не заради здобичі. Головний трофей – черепи, роги та ікла. Крім того, мисливське господарство було відтворювальним, тобто били не все підряд і не будь-коли, а думали про відновлення голів. Було також визначено перелік рідкісних звірів та птахів, яких слід охороняти. У протилежному випадку за порушення призначали штраф. Лісники тоді були держслужбовцями. Їм дозволялося носити зброю і за потреби застосовувати її. Допуск до зброї в той час мали службовці високого статусу.
– Після того, як заарештували Радзивіллів-чоловіків, через деякий час заарештовують і жінок, – ділиться знаннями Анатолій Гура. – Остання з відомих прямих спадкоємиць Крістіна Радзивілл пише, що її найперші спогади про дитинство припадають на двір НКВД у Шепетівці, де вона гралася з іншими дітьми. Януша Радзивілла забирають до Москви, де його ніби допитував сам Берія. А Едмунда відправляють як офіцера запасу до польської армії, табору військовополонених у Козельськ (місто в Росії, Калузька обл., – авт.). Згодом їх відпускають і переправляють у Польщу. Януш не залишався осторонь трагічних подій того часу і навіть домігся аудієнції в Германа Герінга, аби якось пом’якшити репресії в Польщі. Натомість у січні 1945-го Радзивіллів і всіх політичних діячів того часу відправляють у Красногорськ на три роки. Після звільнення вони повертаються до Варшави звичайними жителями без титулів та регалій.
…У чи не найгарнішому замку Європи оселяють… психічно хворих, аби ще раз підкреслити ставлення пролетаріату до багатих. Волинська обласна психіатрична лікарня №2 розташовується тут із 1956 р. і до сьогодні.

Депресивність сьогодення
…Під’їжджаємо до славного колись містечка Олика – родового гнізда Радзивіллів. Чим воно живе сьогодні?
Тяжко повірити, що ще століття тому це було одне з найбагатших міст на Волині. На шляху від траси Луцьк – Рівне перше, на що звертаєш увагу – дорога вимощена шестикутними плитками ще з часів Радзивіллів. Із обох боків великі дерева схиляють гілля, утворюючи арку. На в’їзді в містечко – стара брама, названа Луцькою, – єдиний фрагмент колишніх міських укріплень, що зберігся до наших днів. Всередині цієї брами, де був раніше проїзд, місцеві мешканці зробили крамницю.

Під’їжджаємо до центру. Повітря важке. Навколо стоїть їдкий запах диму. Складається враження, ніби місто горіло не століття тому, а тільки вчора. На територію палацу вхід вільний. Нині там правлять бал люди в білих халатах, адже саме приміщення вже багато років належить психіатричній лікарні. Під’їзд до замку виглядає похмуро. Давній місток поріс травою та мохом. Високі та могутні дерева закривають сонце, навколо палацу під наглядом лікарів натхненно прибирають територію знедолені пацієнти. Заходимо всередину, в просторий внутрішній двір. Стан замкових мурів, які пережили сотні років і бачили безліч людей та поколінь, спонукає бажати кращого. Більшість вікон вежі змінено на склопакети. Дах частково прикрашає столітня черепиця. Облуплені, відсирівші вікові стіни вкриті грибком. Проходимо наскрізь через подвір’я і залишаємо палац позаду. Відкривається панорама на селище, яке відмежовується від замку змілілим ровом. По зовнішньому периметру споруди можна знайти багато руїн від колишніх захисних укріплень. Старі підземні ходи пообвалювалися та поросли кущами.

Покидаємо замок і через парк вирушаємо в костел, що поруч. Колегіальний костел Святої Трійці був зведений у середині XVII ст. Проектуванням та оздобленням храму займалися провідні італійські зодчі. Костел вважається найкрасивішим храмом Речі Посполитої і є однією з найкращих пам’яток бароко в Україні. В наш час будівля поєднує в собі атмосферу пишного середньовічного декору та занедбаної руїни. Фасад обдертий, його прикрашають скульптури святих і молоді деревця, що ростуть прямо на даху. Всередині будівля не менш помпезна, ніж зовні. І так само потребує реконструкції. Позаду храму – 16-метрова дзвіниця, точніше те, що від неї залишилося. Понівечена слідами від куль та снарядів, як і сам костел. Дзвонів немає. Кажуть, під час війни місцеві мешканці їх закопали, аби зберегти. А от знайти так і не вдалося. Жителі Олики стверджують, що неподалік – старі могилки. Виходимо за огорожу і пробуємо відшукати старе католицьке кладовище.
Минаємо кілька вулиць, десятки покинутих будинків без вікон та дверей. Тутешні жителі показують коротку дорогу через закинутий кооператив. Підходимо до базару: просторі, але понищені торгові ряди вітають пусткою. Навпроти ринку − зруйноване польське кладовище, оточене дивом вцілілою мурованою загорожею. Посередині цвинтаря – рештки стін давно розграбованої каплиці, усипальниці однієї з вельмож. Через залишки штукатурки проглядається первісне оздоблення. Віконниці вкриті мохом, а в середині котловану плететься лоза. Пам’ять про предків «вшанована» написами на стіні: «Саша, я тебе люблю» та нацистською свастикою. Навколо гробниці – поодинокі повалені монументи. Ницість сьогодення підкреслює і відсутність надмогильних плит: місцеві варвари не знехтували і ними.
Життя в місті наче зупинилося з величних часів розквіту, гучних балів та пишних князівських ловів. За весь день перебування в Олиці ми нарахували не так багато перехожих, серед яких переважно люди похилого віку і школярі. Основним видом транспорту тут залишаються велосипед та віз. До слова, гужовими повозками мешканці селища досить активно перевозять деревину сумнівного походження. В деяких дворах успішно функціонують пилорами, навколо пахне свіжопорізаним лісом, чути звук працюючих верстатів, а на подвір’ях акуратно складені дошки. Зазвичай у таких місцях ріжуть нелегально добутий ліс. За законом, лісова охорона не має права заходити на приватну територію, а відтак – перевірити законність деревини не так просто. Навіть у присутності відповідних органів та дозволів на перевірку довести, що деревина крадена, дуже складно.
Залишаємо Олику – колись величне князівське місто, перетворене на руїну. Нинішній стан об’єктів викликає сум, біль і жаль. Минають роки і століття, змінюються президенти та урядовці. Складається враження, що нікому немає діла до надбань минувшини. Чиновники лише розводять руками, киваючи на відсутність належного інвестора, який би вклав кошти в реконструкцію палацу. Та й уже багато років психіатричну лікарню планують перенести з приміщень, які будувалися далеко не з такою ціллю і поволі занепадають.
Розкішний палац Радзивіллів, середньовічний костел Святої Трійці, найстаріший на Волині католицький костел святих Петра і Павла, який датують XV ст., могли би стати основою туристичного маршруту. Знову пригадується приказка: «Що маємо – не цінуємо, втративши – плачемо».