Давні слов’яни мали тісний зв’язок із природою. Основою їхньої віри було природопоклонство. Природу вважали живою, такою, яка говорить, відчуває нарівні з людиною. Визнавали єдиного бога – батька природи, володаря всіх багатств. Шанували духів, які оживляли все на землі і могли бути добрими і злими, залежно від вчинків людини. Ставлення до навколишнього світу було поетичним та раціональним.

Віра давніх слов’ян у те, що все живе має душу, а за будь-які руйнівні або недбалі дії щодо довкілля рано чи пізно доведеться відповідати, допомагала жити в гармонії з природою та берегти її. Численні заборони були перешкодою на шляху надмірного збагачення, сприяли розумній достатності у споживанні.
Об’єктом вшанування було все, що оточувало людину, від чого вона залежала у повсякденному житті: рослинний, тваринний світ, небесні світила: сонце, місяць, зорі; природні стихії: вогонь, вода, земля, повітря.
Предметом особливого поклоніння у давніх слов’ян були ліси. Судячи з пісень, літературних творів, дерева і трави розмовляли між собою, з людьми і тваринами. Людина також до них ставилася з повагою, як до живих істот. Так, шукаючи гриби, промовляли: «Гайку, гайку, дай гриба й бабку! Сироїжку з добру діжку, красноголовця з доброго молодця». 
 Слов’яни шанували як священні дерева дуби, особливо старі. Дуб вважався символом сили, мудрості, опори світу. Клен і липа вважалися, як видно з пісень, шлюбною парою; клен мав таємничу благодатну силу. Під липами вершилися жертвоприношення. Береза символізувала чисту матір-природу. Дерево часто садили біля хати, бо вірили, що воно оберігає від злих духів. Ясен вважався символом війни, сосна – безсмертя. Горобина та терен були оберегами від злих духів, тому їх висаджували біля оселі. Деревам поклонялися, здійснювали їм жертвоприношення. Існували священні гаї. Наділяючи дерева магічними властивостями, людина оберігала їх від знищення та руйнування.
Серед квітів є також чимало таких, які здавна вважалися священними. Червону руту, барвінок і любисток садили дівчата, щоб завжди бути коханими і бажаними, а молодиці – щоб була міцною родина. Півники і мак вважали оберегом від нечистої сили. Чебрець використовували в богослужінні ще за трипільської доби. Рослину брали з собою на чужину як символ Батьківщини.
Збирали трави за спеціальними правилами. При цьому запитували дозволу у рослин перед збором, а також дякували землі за надані ліки. Бралися за цю справу лише в чистій сорочці з обов’язковою молитвою напередодні. Знали, що кожен вид рослин має свій час та найбільшу силу зцілення. Перед лікуванням люди читали молитви, в яких зверталися до небесних світил, сил природи.
Протягом багатьох віків склалося чимало традицій, звичаїв щодо диких та домашніх тварин. Так, здавна вважається: якщо на хаті звів гніздо лелека, то в ній поселиться щастя. Коли прилетять лелеки, можна починати сівбу. Вбивство лелеки прирівнювалося до вбивства людини. Символом вірності здавна вважали собаку, сімейного затишку – кішку. Бджолу називали «божою пташкою».
У народних традиціях, звичаях, обрядах наших предків закріплені знання, які накопичувалися, відбиралися, вдосконалювалися протягом десятиліть та передавались із покоління в покоління. Їх використовували в землеробстві, скотарстві, рибальстві, мисливстві, народній медицині. Побудовані на знанні законів природи, взаємозв’язків, які існують між усім живим, народні знання були вказівкою, як себе поводити з рослинами, тваринами, перебуваючи в лісі, біля водойми. Вони обмежували вживання природних ресурсів, виключаючи їх розграбування. Це свого роду моральний кодекс, якого повинна дотримуватися кожна людина у ставленні до навколишнього середовища. 
Повернення до глибоких народних знань, в основі яких лежить шанобливе ставлення до всього живого, є надзвичайно важливим у наш час екологічної кризи, та й, зрештою, духовної, адже згідно зі словами Поля Гольбаха, «людина нещасна лише тому, що відреклася від природи».

 Оксана ГАВРИЛЮК