70-ті роки минулого століття… У розпалі – післявоєнна відбудова, п’ятирічні плани, впровадження реформ, активний розвиток різних галузей виробництва. Лісові господарства теж розросталися, працювали завзято задля підвищення економіки країни. Саме за розповідями про деякі цікаві сторінки з життя і розвитку підприємства у той час завітали до пенсіонера Любомльського лісгоспу, ветерана Великої Вітчизняної війни, єдиного нині в районі партизана – Михайла Самолюка.

Зі щирим усміхом зустрічає нас на порозі свого обійстя 87-річний Михайло Пилипович. Сам – невисокого зросту, невеликими кроками, але жвавими порухами гостинно проводить до столу, де наперед заготовив пожовклі вирізки із радянських газет, у яких писали про його роботу, яскраво-червоні (революційного кольору на той час) грамоти із промовистими лозунгами, альбом із фото. Налаштував на атмосферу тодішнього життя-буття, кипучої діяльності із перспективою і вірою у краще майбутнє: йому є що показати і розказати.
У кожної людини своє покликання і, певно, доля визначає так шлях, щоб реалізуватися, вкласти свою часточку старань і умінь на користь того краю, де живе. Наш співрозмовник працював у лісгоспі за незвичним та незвіданим, а, може, й цікавим для нас фахом – майстром-підривником. Із вогнем та небезпечною вибухівкою мав справу від молодості на все життя, знав тонкощі підривних робіт і був асом своєї справи. Зосереджено вдивляється у даль, пригадуючи роки війни: «У 1944-му в 17 літ став служити у партизанському загоні «За Батьківщину». Стояли ми найбільше у Згоранських лісах. Що прикажуть – те я і виконував: ходили з іншими у розвідку, мінували мости і залізні дороги. Тоді біля старших вчився військової тактики і як поводитись із вибухівкою…»

Аби виконувати підривні роботи, виявляється, необхідно було не лише знати теоретично і вміти практично, а й скласти спеціальний екзамен, на що дуже звертали увагу. Під час навчання визначається розряд, за яким у подальшому доручатимуть складність у роботі підривника. Здібний до цього Михайло Самолюк отримав найвищий – 8-й, тому й довіряли йому особливі ділянки робіт. Молодим потрапив у Заполяр’я, де добували золотоносну руду. «У тому краї – постійна мерзлота, твердий задубілий ґрунт, то підривники, бульдозеристи, екскаваторники – основні робітники були, – розповідає співрозмовник. – П’ять років я там був, там закінчив професійні курси. На екзамені із 20 запитань відповів правильно на 18, мене похвалили і написали у посвідченні найвищий розряд. То потім мені дуже складні вибухові роботи доручали, треба було все чітко вирахувати, дотримуватися суворо правил техніки безпеки. Через роки повернувся додому, влаштувався працювати у Нововолинську на сьому шахту. Тут теж, коли переконалися, що у мене така кваліфікація і я безпомилково і точно підриваю, отримував особливі завдання від начальства».
Так день за днем спливло десять років. І знову ж таки на малу батьківську землю із новозбудованого міста повернувся. Тут і пролягла сімейна стежина Михайла Пилиповича. Одружився, народили із дружиною двох синів. Оселившись у Любомлі, збудував простору хатину.  
У 1970 р. Михайла Пилиповича запросив тодішній директор Любомльського лісгоспзагу Василь Навроцький, зацікавив, запропонувавши роботу підривником – нібито із його галузі, але дещо з іншим напрямком. Тож і ми нетерпляче випитуємо і дослухаємось, як же застосовував професіонал свій фах у лісовій галузі? «Саме тоді відкривали смолоскипидарний цех, а матеріал для нього – соснові пеньки, із якого добувався пньовий осмол. От саме ці пеньки й треба було рвати із землі вибухівкою, бо пробували трактором – було важко і складно. Якість пньового осмолу залежала від віку сосни, тому не кожен пень годився, а з такого дерева, що по сто літ стояло. Така цінна сировина йшла на виготовлення скипидару, каніфолі, деревного вугілля, за яким машини у черзі стояли. Наша бригада стала тоді дуже прибутковою для підприємства».
Досвідчений Михайло Пилипович очолив бригаду, у склад якої, окрім нього, входило ще четверо чоловіків. Підривні роботи були сезонними – проводились із травня по листопад – до перших морозів. Зважали також і на місяць тиші у лісі – червень, під час якого припиняли заготівлю осмолу. Активно працюючи, щоб виконати на всі сто і навіть більше плани, дружний колектив підривників зупинявся серед лісу на декілька днів, живучи у пересувному будинку-вагончику. Сам процес виривання пня вимагав уважності і послідовності: спочатку обдивлялись об’єкт, чи міцно корінь сидить, тоді – бурили попід нього шпури, після чого у них закладалася вибухівка із бікфордовим шнуром. Бригадир відповідав за безпеку праці і життя, строго наказував колегам якнайдалі відійти, пильно стежив, чи, бува, ніхто зі сторонніх не забрів у небезпечну зону. Опісля – обережно підпалював шнур, а сам швиденько ховався у низовину. Лунав вибух, пень підскакував до верхів’я сосен, важко гупав на землю… Отакою була щоденна нелегка робота. 

До слова: у вириванні пнів була ще й інша користь – для лісу. Так очищувалася ділянка від гнилі і трухлявини, що є середовищем для розвитку шкідників, а для господарювання у лісі  створювалися хороші умови для підготовки ґрунту на посадку лісових культур.
Втім бригада їхня не сиділа без діла і у інші місяці року – була, як каже Михайло Пилипович, «на всі руки ладна». Взимку вони різали й заготовляли ліс, ранньою весною точили березовий сік, із чим справлялися теж на славу – поставлені завдання перевиконували, здавали цілющого напою найбільше за всіх. Охочий до роботи і спритний на вдачу Михайло Самолюк, щоб покращити якість та умови, застосовував новітні методи, зокрема запропонував замість скляної посуди, яка швидко наповнюється і на часте зливання із якої витрачалося досить багато часу – зручні поліетиленові мішки. Вони були власної конструкції, самі праскою їх склеювали, тож сміття всередину так не потрапляло. 

Винахідливості майстрові було не позичати. Пропозиції вносив і у вибухових роботах – замість вогняного паління запропонував підривати за допомогою електрики. Довів, що так ефективніше. За це неодноразово був нагороджений подяками. А що відзначався Любомльський лісгоспзаг серед усіх інших у заготівлі пньового осмолу і в такій небезпечній діяльності, доводить те, що навіть із Києва приїжджали подивитися на працю майстрів-підривників і те, як швидко і чітко «вистрибують» пні. Показує не без гордості Михайло Пилипович чимало почесних грамот, якими був нагороджений за успішне виконання планових завдань, передових методів у роботі, внесення рацпропозицій. На грудях, серед інших медалей ветерана, – значок «Відмінника соціалістичного змагання лісового господарства СРСР», якого, пишаючись, також підносить нам. 
У лісу є чого повчитися – це й зрозумів за свій життєвий вік співрозмовник. Тут він ховався від ворога, тут трудився, жив, вдихав на повні груди п’янкого соснового повітря, споглядав за його природними змінами, як росте і радіє кожному дню усе живе у ньому. Так і зараз, уже давно будучи на заслуженому відпочинку, з висоти літ із теплотою говорить про свій рідний красивий ліс. 

Любов ХВАС
Фото автора та з архіву