Ступивши на подвір’я Волинського ліцею-інтернату, відчуваю, що потрапила в якусь окрему маленьку республіку, де живуть і виховують за законами краси, добра й любові. Зачиняю хвіртку: позаду – міська суєта, а переді мною – стрункі вічнозелені туї обабіч вузької стежини, котра проводить до порогу ліцею. У коридорах навчального закладу – творча атмосфера: всюди вазони, на стінах – картини, переважно пейзажі. 

Марія Тарасюк, директор Волинського ліцею-інтернату, незвично починає розповідь про своє життя, яке тісно переплелося з життям одного з кращих навчальних закладів Волині: «Я – селючка, – каже вона. – Народилася і виросла серед чарівної буковинської природи, з дитинства захоплювалася величчю гір і вдивлялася в бездонну синяву ставків. Не можу уявити постійного перебування в місті, без виїздів до лісу, в гори, на річку чи озеро... Мені жаль людей, котрі позбавлені можливості спілкування з природою, вони – обділені, тому що не бачать, як із пуп’янка народжується квітка, не чують, як співає соловей…» 

– Маріє Іванівно, відомо, що це завдяки вашій невтомній праці, мудрості і терпінню з’явився навчальний заклад, який справедливо називають «форпостом науки на Волині». Розкажіть, будь ласка, як усе починалося?
– Після закінчення школи я тричі вступала до університету, кожного разу мені не вистачало половини або одного бала. Після здобуття вищої освіти вирішила, що буду допомагати насамперед сільським дітям, котрі ближче до праці, природи. Так і сталося: у нас в ліцеї 76% учнів – із сільської місцевості. Коли у мене з’явилася думка заснувати школу, я їздила в Санкт-Петербург, у Царськосільський ліцей, щоб ознайомитися з позитивним досвідом навчального закладу світового рівня. Двадцять три роки тому на базі станції юних натуралістів у Луцьку було відкрито обласний ліцей природничого профілю з хіміко-біологічним і математичним класами. Пізніше кількість класів і профілів збільшувалася. Хоча не можна говорити про чисту профільність, тому що в математичних класах, наприклад, можуть бути діти, котрі пишуть вірші, і навпаки. Для створення ліцею не стільки важливо було мати матеріальну базу, скільки – зібрати творчий колектив, учителів, котрі любили би дітей і прагнули, аби учні їх переросли. І нам це вдалося. Гордістю ліцею, його візитною карткою є випускники, серед яких понад сорок – захищені науковці. Наша вихованка Ірина Дашко, яку я полюбовно називала «поліщучкою», зараз вивчає міжнародне право в Одеській академії. Більшої нагороди для вчителя не треба. Промовистим фактом на користь ліцею є те, що тут навчаються діти наших випускників.
– Розкажіть, будь ласка, про діяльність та успіхи наукового товариства «Паросток».

– «Паросток» – це філія Малої Академії Наук. Напрямки роботи секції – математика, хімія, біологія, інформатика, геологія, фізика. Члени наукового товариства є переможцями обласних і всеукраїнських олімпіад. Так, Владислав Комар зайняв друге місце на Всеукраїнській олімпіаді з теоретичної фізики, був у Швеції, в центрі ядерних досліджень; Наталія Петрова здобула друге місце на всеукраїнській олімпіаді (секція «лісознавство»), Ірина Матвіюк виборола третє місце на всеукраїнській олімпіаді з прикладної математики. З вересня по квітень усі наші учні зайняті в різних гуртках і товариствах. Ми зі свого боку їх заохочуємо, на основі положення, розробленого в ліцеї, найкращих відзначаємо преміями, надаємо разові стипендії, путівки в Карпати, в табір «Горянка». Наші учні хочуть вчитися, у них є мотивація. Крім навчальної діяльності, ліцеїсти мають змогу всебічно розвиватися завдяки участі в гуртках художньої самодіяльності.
– Чим займається туристично-краєзнавчий гурток на базі ліцею?
– Керівником гуртка є Борис Третевич – фанатик своєї справи. Разом із ним учні плавають водоймами на катамаранах і човнах, осилюють довгі й непрості маршрути. Ось у травні відбувається катання човнами річкою Стохід.
– Як іще у ліцеї реалізовують завдання екологічного виховання?
– Діти повинні розвиватися всесторонньо. Тому ми всіляко намагаємося не лише навчати їх, а й виховувати почуття любові до природи, держави, розвиваємо усвідомлення того, що вони – частинка природи. Наші ліцеїсти мають змогу відпочивати у поліських лісах, на берегах озер і долати стрімкі вершини Карпат, милуючись співучими водограями. Учні ведуть спеціальний літопис, куди записують враження від пережитих подорожей. Ми не лише насолоджуємося чудовими краєвидами, а й вивчаємо проблеми, наприклад, вирубування лісів у Карпатах. Під час однієї з подорожей зустрілися з письменником Василем Нагірняком, який 2007-го в своїй книзі «Стихія води і грому» описав ці проблеми. Автор висловив думку про те, що «гуцули не плачуть, а моляться до Всевишнього». 
Крім частих екскурсій до мальовничих Карпат, ми здійснюємо подорожі до інших чудових міст України, зокрема Кам’янця-Подільського, Хотина, Чернівців, Вижниці, Львова, Збаража, Уманя та ін. Ми вчимо дітей бачити і розуміти мистецтво й історію. Це завдання реалізовуємо завдяки походам у музеї, картинні галереї, замки, театри.
Традицією в нашому ліцеї стало відвідування шевченківських місць – Канева, Кирилівки, Моринців, Будища. Під час таких подорожей живемо в наметах на березі Дніпра, під Чернечою горою. Як там щебечуть солов’ї! Такі поїздки дають можливість відчути, звідки черпав свій талант великий Кобзар.
– На території ліцею є великий дендропарк. Якими рослинами він дивує своїх відвідувачів?
– Дендропарк був закладений при станції натуралістів. У ньому – понад 100 видів кущів і дерев. Екземпляри я збирала з усієї України. З Чернівецького ботанічного саду привезли ліріодендрон (тюльпанове дерево), з Київського саду Фоміна – катальпи, платани, павловнію, керію японську, ягідні тиси. Є в саду також магнолії, рододендрони, азалії, сакури, мигдаль, каштан їстівний із родини букових, ялівці, туї, тсуга, юка, багато хвойних дерев, які очищають повітря. З ранньої весни до пізньої осені парк прикрашений квітами.

– Що для вас найголовніше в житті?
– Найголовніше – сім’я, родина. Діти жартують, що ліцей – моя третя дитина. І це – небезпідставно, адже тут минула більша частина мого життя, звідси я випустила в широкий світ півтори тисячі вихованців. Можливо, через велику зайнятість мало приділяла уваги власним дітям і онукам, але завжди намагалася, щоб вони не були обділені моєю любов’ю. Донька виросла в ліцеї, зараз працює разом зі мною на посаді заступника директора, внучка закінчила ліцей, а внук теж тут навчається. 
 – Чим займаєтеся у вільний час, якщо, звичайно, він у вас буває?
– Я закохана у вишивку, раніше сама вишивала. Цьому ремеслу навчилася від мами й бабусі. Вишивала для себе одяг іще тоді, коли у вишиванках ніхто не ходив. Люблю в’язати спицями, гачком, вирощувати квіти, працювати на городі. Отримую величезне задоволення від роботи на землі. У мене – сорок соток городу, маю невелике господарство – кури, гуси, качки. Люблю, щоб скрізь був порядок – і на городі теж, я надзвичайно вимоглива до себе та інших.
– Як усе встигаєте?
– Я – людина-жайворонок, навесні о четвертій ранку – вже на ногах. Мушу попрацювати в городі, приготувати їсти. Чоловік і діти мене підтримують. Але основне – треба любити те, що робиш.
– Що б ви побажали читачам «Лісового вісника»?
– Треба бути мужнім, обов’язково мати мрію, до якої йти, вірити у неї. Життя любить сильних і допомагає їм. Я – пристосована до всіляких умов, знаю, що дам собі раду в будь-якій ситуації. Оглядаючись назад, можу сказати, що мрія мене не зрадила.
– Чи маєте на майбутнє якісь плани і перспективи, пов’язані з діяльністю ліцею?
– Звичайно. Людина живе, поки має мрії. Планую зробити тренажерний зал, утеплити гуртожиток, зробити штучне покриття на майданчику та стадіоні. 
– Дякую за цікаву й щиру розмову.
Після цієї зустрічі роблю висновок, що всі наші нарікання на брак часу не мають серйозних підстав. Перефразовуючи царицю Олександру Романову, хочеться нагадати собі й іншим істину, яку часто забуваємо: «З любов’ю слід робити не лише те, що подобається, а й те, що ти повинен». Напевно, саме в цьому – секрет успіху таких людей, як Марія Тарасюк. 
Розмову вела Вікторія ОСТАПЧУК
Фото з архіву ліцею