Зустрічі з плазунами - 20 Вересня 2013 - Всеукраїнський журнал «Лісовий вісник»

Поліщуки, котрі віддавна господарюють у краї озер, річок та боліт, виробили цілісну систему звичаїв, обрядів, вірувань, поводження, аби вистояти в нелегких умовах. Найперше – навчилися жити за законами природовідповідності, тобто в гармонії з навколишнім світом. Досконало вивчили рослинний і тваринний світ, зміни, які тут відбуваються упродовж року і років, щоб уміло використовувати їх у своїй життєдіяльності. Ці багатовікові спостереження лягли в основу народного календаря – що? де? коли? як? За орієнтир взяли релігійні свята.

Як вважають на Поліссі, два осінні празники Відсічення Чесної Голови Івана Хрестителя (11 вересня за н. ст.), який тут має назви Головостаттє, Головостениє, та Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, або просто Чесного Хреста (27 вересня за н. ст.), є визначальними в поведінці плазунів, точніше в їхній підготовці до зими. Мешканка с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Ганна Степанівна Бідун, 1919 р. н., стверджує: «Перед Головостаттям змії сповзаються докупи, а на Чесного Хреста лізуть у печеру. Вони мають свою дорогу і нею повзуть. Там вони мають перезимувати». Де та печера, ніхто не знає і не бачив, проте ніхто не сумнівається в її існуванні. Тому старші забороняють дітям ходити в цей день до лісу, аби з ними не сталося чогось недоброго.
Цікавими щодо цього є спогади ворокомлівської вчительки Ольги Олександрівни Тарасюк, 1949 р. н. Ворокомле колись було оточене лісами та болотами. Тож плазуючої напасті тут завжди вистачало. Та послухаємо Ольгу Олександрівну:
«1956 року перед Чесним Хрестом брат Степан Харитонович Бідун з моїм батьком, а його вітчимом Олександром Івановичем Поліщуком, місячної ночі везли сіно з урочища Довге. Корови, поспішаючи на спочинок до теплого хліва, справно тягли воза, але коло дідового моху, що навпроти Шкуриного болітця, раптом зупинилися, як укопані, і ніякі заходи не могли зрушити їх із місця.
– Почекай, сину, – каже тато, – я піду подивлюся, що там таке. Може, вовк, що худоба стала?
Він ступив кілька кроків уперед і закляк на місці. Прийшовши до тями, покликав пошепки:
– Іди, синку, сюди. Тільки тихенько.
Брат підійшов ближче й побачив жахливе видовище: виблискуючи під промінням місяця, через дорогу лавиною повзли змії.
– Їх було стільки, – розповідав Степан, – що страшно й подумати. А сунули вони десь із півгодини. Ми заніміло стояли. Корови теж не ворушилися. Коли гаддя переповзло, тварини самі рушили з місця, та так, що не треба було й підганяти.
Татова й братова розповідь надовго закарбувалася в моїй дитячій голівці. Тому, йдучи по гриби чи ягоди, я й нині сторожко сприймаю кожен шерех. Поступово та страхітлива історія почала забуватися. Однак нова оказія ще більше утвердила в правдивості давніх переказів та змусила відчути те, що пережили тато з братом у 1956 році.
Було це 1968-го року. Я тоді вчителювала в селі Кримне нашого району. Якщо добиратися з Ворокомля через ліс, то не так уже й далеко. Звісно, в ті часи доводилося послуговуватися велосипедом. Тож я частенько, мало не щодня, навідувалася додому. І от напередодні Головостаття я звичною дорогою через болото та ліс їду до рідної хати. В урочищі Заболоття, навпроти поля, де колись проживали Миколай Лукашик та Гаврило Соловей із родинами, щось мене насторожило, і я уповільнила їзду, глянула на дорогу – й заніміла на місці: з ніг до голови мене обдало таким холодом, мов у найбільший мороз, – через дорогу повзли змії. Їх було стільки, що вони повністю закрили землю. «Отут, Ольго, тобі й кінець!» – молотом застукало в голові. Ніде ані душі – ліс і гаддя. Повзуть і повзуть. І шум: ніби періщить густий краплистий дощ. На щастя, плазуни мовби й не помітили моєї присутності. Вони вперто повзли своєю дорогою у визначеному напрямі.
Це страхітливе видовище ще довго мене переслідувало. І хоч я тоді заніміло стояла на місці, не раз снилося, що я їду велосипедом по плазунах. Волосся вставало дибки».
Підтвердженням того, що змії в цей час скупчуються, переплітаються в клубки, є розповіді багатьох літніх полісян. Марія Андріївна Химчик, 1934 р. н., мешканка с. Нуйно Камінь-Каширського р-ну, пригадує, як вона в повоєнні роки з дівчатами на Головосіка пішла до лісу по рижиці – гриби, що полюбляють рости на просохлих за літо болотах, але змушена була повернутися додому ні з чим. «Куди не ступиш – скрізь клубки вужів», – і нині говорить про це з острахом. У сусідньому с. Клітицьк це явище називають «зміїним весіллям».
Щось подібне довелося пережити й автору цієї розповіді. На свято Чесного Хреста на початку 1980-х мене з колективом освітян запросили на обід, організований біля озера Святе, що розташоване неподалік с. Карасин Маневицького р-ну і яке стовідсотково відповідало своїй назві. Обрамлене високими соснами, воно нагадувало коштовну перлину. Деякі сміливці захотіли скупатися в прохолодній воді, інші – пошукати грибів, а хтось іще отримав насолоду від смакування соковитими чорницями та брусницями. Трапеза дещо затягнулася. Вечірня прохолода впала на воду, озеро запарувало і стало ще чарівнішим. Нам захотілося знову його навідати. Але раптом на траві помітили безліч темних тонких паличок заввишки 20-25 см, яких раніше чомусь оминули увагою. А, може, їх у той час тут узагалі не було?.. Підійшли ближче і виявили, що то ніякі не палички, а невеликі вужики, які сторчма стояли на хвостах, піднявши догори голівки. Наша присутність ніяк на них не вплинула. Проте й ми не наважилися зруйнувати їхній ритуал. А, може, щось інше?

Поліщуки звикли до такого сусідства, зустрічалися з плазунами в лісі, на сінокосі, в полі, частенько зі збіжжям чи сіном привозили їх на подвір’я. Тож навчилися бути пильними, остерігалися укусів гадюк. Існувало повір’я: якщо уражене місце помазати кров’ю напасниці, то отрута виявиться не такою сильною. Тому ужалений гадиною наздоганяв її і позбавляв життя та кров’ю змазував ранку, хоча це, як свідчить досвід, мало допомагало. Рятувалися колись ваннами з кислого молока, сироватки, куди поміщали уражену ногу чи руку, компресами з м’якого сиру. Крім того, в кожному селі були люди, які вміли нейтралізувати зміїну отруту шляхом замовляння. У с. Ворокомле таким мистецтвом бездоганно володіла Єва Іванівна Сусик, у Фаринках – Палажка Григорівна Мушка. На жаль, ці люди відійшли у засвіти та забрали з собою таїну своїх знань.
В усі часи ніхто не був убезпечений від зустрічі з плазунами. Через це існувало чимало повір’їв щодо цього, було вироблено немало різноманітних заходів, аби запобігти таким побаченням. Найперше, зайшовши до лісу, намагалися не думати про це. У Фаринках колись брали з собою шматочок Фоминої паски або засушений кусник освяченого на Великдень хрону. У Столинських Смолярах на Любомльщині вважали, що вбереже людину від зустрічі з гадиною, якщо пригадати, якого дня того року було Благовіщення. У деяких селах Житомирського Полісся, як повідала моя знайома з того краю, існує повір’я: якщо почуєш якийсь підозрілий шерхіт чи побачиш щось незрозуміле, прокажи: «Я нікому не скажу, що я тебе бачив(ла), і ти нікому не кажи, що ти мене бачив(ла)». І небезпечний трапунок обійде тебе. Наскільки такі застереження виявлялися дієвими, ніхто не дослідив. Мабуть, головне покладатися на Бога та бути пильним. А це дуже важливо в наш час, коли повідомлення про ураження людей зміями з’являються в ЗМІ, наче звістки з фронтів бойових дій. Минулого місяця знайома з с. Брониця Камінь-Каширського р-ну розповіла, що, згрібаючи сіно в урочищі Вмінь (неподалік від Малих Голоб) на ділянці площею з півгектара вигребли з-під покосів 6 гадюк та ще одну привезли з сіном додому. Може, то поодинокий випадок? Бо ділянка розташована між лісом та болотом, і змії в спеку шукали захисту під покосами? Аби ж так.