Куди можна повертатися, не боячись схибити? Напевне, такий шлях пов’язаний з особистим минулим, квітучою молодістю і нестерпним бажанням тримати світ у своїх долонях. Пізнавати нові кордони існуючих можливостей, робити добрі справи, адже потому в архіві своїх надбань ми залишаємо плоди праці і… спогади. Саме вони – малий, зате золотий ключ до шпарини протоптаного шляху

Так, за розмовою із колишнім мисливствознавцем Волинського ОУЛМГ Орестом Королем ми верталися у розділ під назвою «студентське життя». То справді особливий період, який залишає за собою чимало: знання, досвід, емоції і глибокий пласт вражень. А як воно, коли через… надцять років намагаєшся згадати себе у ролі азартного студента? Для цього можна організувати зустріч випускників. Справа непроста, але того варта.
– Ми були шостим випуском Львівського лісотехнічного інституту (нині – Національний Лісотехнічний університет України, – авт.), – пригадує Орест Євгенович. – У 1958 році в широкий світ випустили 145 молодих спеціалістів лісівничої справи. У кожного життя по-своєму закрутилося. Так склалося, що за 30 років після завершення університету ми, однокурсники, не проводили зустрічей.
Перше таке ювілейне зібрання відбулося 1988-го. Орест Король, тодішній головний мисливствознавець Волинського ОУЛМГ, та Василь Малінчук (нині покійний), який на той час був директором «Зеленого господарства» (м. Луцьк), вирішили організувати святкову подію. Спробуй через стільки часу знайти й зацікавити до зустрічі людей, яких доля по всьому світу розкидала! А ще безліч технічних нюансів: зручна для всіх дата, поселення гостей (бо ж із далекої дороги), харчування, програма самої події з листівками, світлинами…
«Минуло вже 30 років, як ти закінчив навчання у Львівському лісотехнічному інституті. Якщо тобі дорогі спогади тих років неповторного студентського життя та прожиті роки не згасили твій юнацький вогник, то поспішай на зустріч з тим, кого ти називаєш однокурсником. Твоя присутність не лише бажана, а й обов’язкова… Коли твоїй поїздці буде заперечувати твоя половинка, то переконай її у необхідності і приїздіть разом», – писалося у листівці-запрошенні.
На урочистій, яку організували у Луцьку, в приміщенні Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства, колишні студенти розказували, кого куди закинула доля після завершення інституту, як і ким працюють у лісовій галузі. Звісно, ділилися спогадами, цікавими та комічними епізодами, які за студентською лавою трапляються з кожним.
– Із нашого всесоюзного випуску направляли на роботу молодих спеціалістів у різні так би мовити світи, – каже Орест Король. – Наприклад, у Вологду – 30 студентів, у Тюмень та Вірменію – по 10. В Україні за спеціальністю зі 145 випускників залишилося працювати не так вже й багато: приблизно 30-40 людей. Я мав сміливість відмовитися від свого направлення у Вологду, бо дуже хотів працювати у Біловезькій Пущі, де під час навчання проходив виробничу та переддипломну практики.
Ще тоді директор Біловезької Пущі Володимир Романов запропонував панові Оресту працювати у них. Але треба було закінчити інститут. Та іноді бажання і реалії не збігаються, адже направляли молодого спеціаліста у Вологду. Не без труднощів, та все ж вдалося Орестові Євгеновичу втрапити на омріяне місце роботи. У Біловезькій Пущі починав з помічника лісничого. Згодом став лісничим, а потому – старшим науковим працівником. Після 10-річного перебування у Білорусі доля послала Ореста Короля на Волинь. Відтак і став працювати мисливствознавцем у ВОУЛМГ...

На 50 річницю випуску зустріч організовували безпосередньо у Львові, у стінах рідного вишу. Незважаючи на солідний ювілей, вдалося зібрати більше сорока колишніх студентів. Причому кожен із присутніх знайшов себе у лісівничій галузі. Коли в реальному житті стикаєшся з реальними труднощами, то романтика якось відходить на другий план, адже насправді професія лісівника – діяльність, далека від ліричних уявлень.
– Як ходив на пари і пізнавав усілякі теоретичні аспекти галузі – то був один світ, – веде далі Орест Король. – Ніби потрапив у зовсім інший, коли після завершення інституту безпосередньо зіштовхнувся із практикою. І виявилося: на роботі починаєш вчитися заново. Бо ж ніхто конкретно не показував на ділі, як виконувати ту чи іншу справу. Доводилося по-різному викручуватися, так би мовити, вмикати «смикалку».
На думку Ореста Євгеновича, викладач повинен навчити студента правильно користуватися книгою. Що мається на увазі? Молодих людей треба заохочувати і вчити вміло шукати необхідну інформацію. Як-то кажуть, той, хто шукає, завжди отримає. А знайдена інформація – то вже половина вирішеної справи.
Під час розмови мимоволі виникає думка: ще нам, молодим, можна повчитися ентузіазму та любові до пригод від такого взірцевого старшого покоління. До слова, Орест Євгенович пригадав, як іще два роки тому вони, 8 колишніх студентів, гайнули на вихідні у Яремче.
– Азарт молодецький, але, на жаль, здоров’я вже не те: за два дні поїздки не могли випити пляшку коньяку, – жартує співрозмовник.
А нещодавно (28 червня 2013 р.) у приміщенні Національного лісотехнічного університету України самозваний оргкомітет випуску у складі Ореста Короля та Євгена Падковського провели… 55-ту річницю випуску! Як-не-як, вік дає своє, та все ж на зустріч прибули 17 поважних людей, які колись молодими й гарячими були. І стільки добрих справ для розвитку лісівничої галузі зробили.
– Організувати людей – штука складна, довго довелося сидіти на телефоні, – посміхається Орест Король.
Не знаю, наскільки глибокими є ностальгічні відчуття у колишніх випускників, про яких ідеться. Та зізнаюся чесно, що сама розхвилювалася, гортаючи архівні фото, переглядаючи листівки, запрошення і навіть листування. Ось чут­тєвий начерк особистих переживань: «Дорогий друже Оресте! Проходить тиждень, як ми роз’їхалися після зустрічі випускників. Але на той раз було сумно, бо і в родині, і серед товаришів багато відійшли у Вічність, і ми всі стали поважніші. Але не забуваймо один одного. Життя продовжується, і тільки Бог знає, кому скільки відміряно тут…»

Тетяна САСЮК
Фото з архіву Ореста Короля