«Здається, війна закінчиться – і він прийде» - 23 Вересня 2014 - Всеукраїнський журнал «Лісовий вісник»

Відважний захисник, сміливий воїн, Герой і патріот. Таким був Анатолій Федчишин з волинського містечка Любомль. Із болем та сумом говоримо «був» про того, кого ще недавно бачили завжди життєрадісним, оптимістичним. Про сина, брата, чоловіка, батька, якого любили сім’я і родина, друга, колеги, яким гордилися. Війна на Сході України пронизує і пригнічує горем усіх, скорботними дзвонами відлунює всією країною. Сумна звістка, яка дійшла до нас 11 серпня про загибель у Донецькій області в місті Іловайськ 32-річного Анатолія, опечалила місто. Оповила гіркотою і державне підприємство «Любомльське лісове господарство», де працював молодий чоловік усе своє коротке життя.

Анатолій Федчишин народився 11 листопада 1981 р. у Любомлі. У 2001-му закінчив із відзнакою Шацький лісовий технікум за спеціальністю лісове господарство. Відслужив в армії, а 19 листопада 2002-го прийшов на роботу в державне підприємство «Любомльський лісгосп», продовжуючи династію діда і батька. Працював на нижньому складі майстром, згодом – кранівником ККС. Одружився, народили із дружиною Галиною дві доньки – Вікторію та Даринку.
«Анатолій був завжди врівноваженим, добросовісним працівником, – розповідає начальник нижнього складу Юлія Загура. – Добре знаю, що ні з ким у нього на роботі не було конфліктів, та й у керівництва не було ніяких зауважень чи претензій. Дуже відповідально ставився до роботи. А ще умів підбадьорити, підтримати, мав веселу добру вдачу, завжди привітається, поцікавиться, як справи, був дружелюбний і простий».
Його щира усмішка, романтичний життєрадісний і легкий погляд залишиться назавжди у пам’яті колег. Приходив завжди вчасно на зміну на нижній склад і, зайнявши своє робоче місце на висоті – на козловому крані, почувався там, певно ж, у своїй стихії, ритмічно і старанно підіймав увись та вантажив деревину, сумлінно та впевнено виконував поставлені виробничі завдання. І тепер дивиться на нас із висоти, тільки вже з іншої – з висоти вічності, з небес…
Анатолій мав скромну та спокійну вдачу, тому колеги тільки здогадувалися про його настрої, думки за Україну, її долю. І зараз розуміємо, що почуття любові і добра у його серці були справжні, без зайвих слів. Тому і про те, що записався і пішов добровольцем «Правого сектору» воювати на Схід, дізнались уже пізніше і випадково.
«Анатолій хотів захищати і відстоювати рідну землю, він не сприймав несправедливості і байдужості до простого народу в Україні, серед якого жив і яким був сам, був патріотом, – розповідає керівник організації «Правого сектору» Любомльського р-ну Віталій Семенюк. – З самого початку заворушень – у березні – з молодшим братом Володимиром, який теж має стійкий характер і рішучу позицію, вони прийшли до нас, щоб бути чимось корисними для держави. Відразу ж тоді брати Федчишини стали першими добровольцями із району, яких із нашої області поїхало тоді ще не так багато. Тренування були серйозні. Спочатку у Києві в Межигір’ї, тоді на базі військової підготовки Дмитра Яроша – відпрацьовували захоплення приміщень, ведення боїв, яких навчали закордонні фахівці, пройшли серйозні тактичні уроки».
Анатолій був професіоналом стрільби зі снайперської гвинтівки. Разом із братом вони служили у Донецькій обл. у батальйоні територіальної оборони «Дніпро-2» у мобільній розвідувальній штурмовій групі. Це означає – іти всюди першими, у розвідку часто вирушали без зброї, хоробро і мужньо трималися і на передовій. Не кожен здатен витримати справжню військову напругу навіть морально. Як розповідають хлопці, після їхньої першої розвідки та бою, у якому не було «200-тих» (убитих), а кілька «300-тих» (поранених), майже два десятки бійців просто повернулися назад. Кажуть, достатньо лише раз побувати на полі бою, щоб змінитися назавжди. Хто іще збагне справжню цінність життя, як не той, котрий не один раз у бойовій напрузі, у реальній небезпеці бачив злісні очі ворога і йшов уперед, виборював волю. За час служби в АТО Анатолій пройшов близько 60-ти боїв, інколи й по два у день – із сепаратистами, чеченськими кадирівцями, їхній батальйон брав участь у зачистках міст.
Підступні моменти випробування долі згадує брат Володимир: «Коли супротивник був зовсім поряд, а набої закінчилися, коли за один метр розривався снаряд, а також в інші важкі хвилини відчував захист і підтримку старшого брата Анатолія. Бувало, триває стрілянина, обертаєшся, а за спиною брат прикриває, ішли разом пліч-о-пліч».
В одному із боїв Анатолія поранили. Волонтери із Дніпропетровська забрали його у госпіталь, де боєць лікувався. Щоб удома не хвилювати рідних, брати вирішили не розповідати їм про це. Брат Володимир приїхав у відпустку. Волонтерка Катя, яка доглядала в госпіталі за Анатолієм, неодноразово телефонувала додому рідним, розмовляла із його сестрою Ольгою. Розповідала, що це був її улюблений боєць, із яким було приємно спілкуватися, бо завжди врівноважений, спокійний, дивувалася, з якою теплотою і любов’ю розповідав про батьків, дружину і дітей. З лікарняного ліжка Анатолій кілька разів піднімався, одягався і рвався в бій, дивував лікарів своїм непереборним бажанням і рішучістю повернутися в зону АТО, хоча вони ще не дозволяли. Після одужання Анатолієві пропонували поїхати додому, відпочити. Але він вирішив залишитись із побратимами до вересня, а тоді хотів приїхати, щоб старшу доньку Вікторію завести до школи у 1-й клас. А в той час, коли Анатолій повернувся з госпіталю до хлопців у батальйон, вони саме звільняли Іловайськ, чимало знищили і кадирівських снайперів. Анатолій із другом лишилися на визволеній території, але чеченці вчинили диверсію: несподівано під’їхав бус, почалася стрілянина. Ворожа куля смертельно поранила товариша Тараса із Рівного, тоді Анатолій поцілив у чеченського найманця. Як виявилося пізніше, це був провідник, головний тренер кадирівців-снайперів. Звісно ж, такої втрати ці злі зайди простити воїну не могли. Зрозумівши після двох пострілів, що на Анатолієві бронежилет, вороги-чеченці вистрілили із заборонених бронебійних запальних патронів. Від таких бронежилет не рятує…
В Анатолія лишилися згорьована родина: батьки, на рік старша сестра Ольга і молодший брат Володимир, дружина і дві донечки. Дружина Галина сумно розповідає: «Важко було повірити у те, що загинув, адже напередодні ще розмовляли по телефону. Не можна усвідомити і тепер. Здається, війна закінчиться – і повернеться додому. Іноді мені здається, що йде, поспішаю двері відчинити».
Малим дівчаткам – 6-річній Вікторії та 4-річній Даринці – ще не збагнути, що тато більше не обійме їх, але знають, що татусь був відважним воїном і «тепер на небі біля Бозі».
Сміливості та мужності Анатолія дійсно можна подивуватися. Це підтверджує сестра Ольга: «Не раз, коли телефонувала до хлопців, вони розповідали: сьогодні після бою ми вижили тільки чудом, але ніколи не говорили, що їм було страшно, що вони через це повернуться. Була така розмова із Толіком після чотирьох місяців розлуки. Коли ми попросили, щоб уже повертався, він переконливо сказав, що не може про це бути і мови, бо то їхній обов’язок – боронити державу, бо вони там потрібні, бо це ж їхня Батьківщина! Тож тут треба стояти, бо країна повинна бути цілісна. Я це розумію, бо для нас із дитинства слово «Батьківщина» – не просто на устах. А тепер, коли слухаю слова гімну – «душу й тіло ми положим за нашу свободу» – вони проймають, бо вже дійсно викарбувані на серці. Тому дуже прагну, щоб Україна наша процвітала і для дітей була Країною щастя. У дитинстві Анатолій був дуже тихий, спокійний, звичайний хлопчина, у підлітковому віці у нього з’являлося загострене почуття справедливості. Він дуже поважав батьків, дружину, сім’ю – це було для нього святим. За себе ніколи особливо не думав – у нього завжди було все добре, більше переживав за рідних, заспокоював, підбадьорював і не хотів, аби через нього хвилювалися».
Нині Ольга займається волонтерством. Рада, що хоча б чимось може допомогти бійцям на Сході. Рятівне коло для неї – спілкування із хлопцями – добровольцями і патріотами, такими, як був її брат. Каже, що вони настільки там здружені, наче між собою рідні брати, і мають просто надзвичайний бойовий дух, яким заряджають і піднімають його всім.
Допомагати та підтримувати сім’ю Федчишиних і морально, і матеріально – це обов’язок любомльчан. Сприяє цьому і державне підприємство «Любомльський лісгосп», і районна організація «Правого сектору», влада і всі не байдужі жителі краю. Нині Віталій Семенюк реалізовує ініціативу щодо присвоєння звання «Герой України» Анатолієві Федчишину (посмертно) та перейменування вулиці Червоної Армії, на розі якої будинок, де живе його родина, на честь загиблого патріота.
Він іще встиг обладнати найнеобхіднішим цю квартиру, в яку не так давно сім’я поселилася. Хто живе в цій частині Любомля, звісно ж, не могли не бачити трудолюбивого Анатолія, коли він то копав яму для каналізації, то зрізав каштан, який затуляв всеньке вікно, то просто клопотався по господарству у невеличкому дворику. Тепер здається, що поспішав. Бо ж ніхто не міг знати його задуми, коли замислено працював, не міг уявити, що його молоде мужнє серце б’ється в унісон волі для вільних людей, вільної України.
Слава Героєві!