«Землями прадавньої Холмщини блукала засмучена осінь. Вона бачила, як оголені дерева простягали в благаннях свої довгі темні руки у небесну вись. Поля, сади, гаї ніби поніміли. Тільки небо тужно супило брови хмарами рудими та лило рясні сльози на пожарища й руїну…»

Саме так згадують українці Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини ту сумну годину, коли їм довелося попрощатися з рідним краєм і назавжди, не з власної волі, наче птахи-вигнанці «полетіти» в незвідані далі у пошуках кращої долі. Їх було понад півмільйона.
«Не з власної волі люди покидали свою прадавню землю, оселі, своє, роками, тяжкою працею нажите добро, і знову біженствували на Схід, до братів єдинокровних. Там у них мало бути спокійно. А де спокій, мир і злагода, там благо. Так думали, так говорили, на це надіялися багато людей». Про це з тугою в очах і тривогою в серці згадує голова Волинського обласного товариства «Холмщина» Микола Онуфрійчук. Його батьки змушені були покинути рідну землю у далекому 1944-му. 
Марія та Антон Онуфрійчуки не раз розповідали синові про лихоліття того часу: «Друга світова війна вкрай загострила протистояння між поляками та українцями, принесла невинні людські жертви, депортації, великі матеріальні втрати. Не було жодної родини, яку б обійшло це лихо». В листопаді 1944-го сім’я, не в змозі терпіти нападу польської банди на їхнє українське село, вбивства рідних, пограбування та погрози з боку нічних розбійників, вирішила рятувати найдорожче – життя своє та дітей. Онуфрійчуки покинули батьківщину, все нажите спільними зусиллями майно, могилки, де захороненні батьки, родичі й інші предки, та втекли світ за очі. Не відаючи, що їх чекає далі, сім’я рушила на Схід України – в Запорізьку область.
Надію на краще, мирне життя швидко змінило страшне розчарування. Порівняно з холмщаками, мешканці Сходу були зовсім іншими за складом характеру, мали набагато нижчий рівень культурного, кулінарного розвитку, дуже сильно бідували».
Микола Онуфрійчук згадує, що як тільки батьки приїхали в Запорізьку область і оселилися в с. Заможне, він одразу пішов у перший клас.
– Першою моєю вчителькою була Наталія Григорівна. У двох холодних кімнатах одночасно навчалися 4 початкові класи. Наталя Григорівна вела 1-й і 3-й, а її чоловік – 2-й та 4-й. Не було зошитів, олівців, паперу. Ми мали один, довоєнного видання «Буквар» на всіх. Якщо у когось із нас з’являвся клаптик старої газети, то це вважалося великою розкішшю. Але бажання вчитися ми мали велике. Досі пам’ятаю, як гірко плакав, коли моя черга скористатися букварем приходила дуже пізно і не було часу вивчити вірша. А який я був щасливий, коли батьки купили мені на базарі зошита, – ділиться дитячими спогадами сивочолий Микола Антонович.
Життя у переселенців на Сході не ліпшало. Землю, яку їм обіцяли, ніхто не давав, коней, привезених із собою, разом із реманентом забрали в колгосп. Нестерпно тяжко було людям, які звикли до праці, мали власні традиції, багатший одяг, смачніші страви та ґрунтовніші знання, в чужій стороні. Тішило, що хоч дах над головою був і не довилося спати на сирій землі.
Сім’я Онуфрійчуків, як і інших переселенців, свято сподівалася на те, що скоро на їхній малій батьківщині – Холмщині – буде ліквідовано антиукраїнський терор, бандитизм, і вони зможуть повернутися додому. А тому будь-якими способами хотіли підібратися поближче до отчого краю. Тож велика кількість людей оселилася на території Волині.
Побачивши, що холмщаківський та волинський менталітет дуже схожі, сім’я Онуфрійчуків залишилася на Волині. Збудували хату, знайшли роботу, виховали діток, а батько Антон уже у зрілому віці – 42 роки – сів за парту, потягнувся до книги і здобув початкову освіту.
Так і дожили Антон та Марія віку на волинській землі. Але про рідну Холмщину не забували ні на мить. Щораз молилися і просили вибачення у предків, що не змогли відвідати і захистити їхні поруйновані могили, місця вічного спочинку. Однак вони залишилися вірними синами і дочками свого народу. 
Микола Онуфрійчук робить усе, аби історія українців із Холмщини ніколи не забувалася. Він видав кілька книг-споминів, книг про героїв сучасності, чиє родове коріння тягнеться з далекої, тепер уже польської землі, віднаходить сотні фактів, людей, матеріальних речей, які так чи інакше пов’язані з його історичною батьківщиною.
Історія Антона та Марії Онуфрійчуків – не одиничний випадок. Подібно складалися долі багатьох сотень переселенців із території Польщі до Радянського Союзу.
Неоціненний внесок у збереження культурної, історичної, релігійної пам’яті про найзахіднішу гілку українського народу зробила (вже, на жаль, покійна) холмщанка- переселенка Надія Коробчук-Горлицька. 
Саме завдяки їй на Волині зберігається унікальна релігійна пам’ятка, найдавніша ікона Європи – Чудотворна Ікона Холмської Богородиці, якій християни вклоняються понад тисячу років. Кажуть, вона може належати руці апостола Луки, тому часто святиню називають апостольською. 
Нині образ прикрашає один із залів Музею Волинської ікони. А довгий час його вважали втраченим назавжди, безслідно зниклим. Навіть у пісні співають: «Де ти згасла, зоре ясна, котра в тяжкий час рятувала нас?».
Насправді ж понад піввіку ікона зберігалася в родині священика Гаврила Коробчука, батька Надії Горлицької.
Майстриня-вишивальниця Надія Коробчук-Горлицька 15 вересня 2000 р. передала ікону Волинському краєзнавчому музею і заповіла, що образ ніколи і ні за яких обставин не може бути вивезений за межі древнього Луцька. 
«У міжвоєнні 20-30 роки було невідомо, де знаходиться Чудотворна ікона Холмської Божої матері – найбільша святиня Холмської землі. За німецької окупації з’явилися дані, ніби її потрібно шукати в Києві. Представник владики Іларіона (Огієнка) вистарався – ікону привезли до Холма, розмістили в домашній церкві владики. Потім її перенесли до Холмського собору. А далі – фронт. Владика Іларіон мусив їхати на Захід. До нас приїхав із Любліна владика Ти­мофій», – згадувала пані Надія.
Відтоді ікона зникла. Про її місцезнаходження ніхто не знав. Однак невдовзі образ знайшли і завдяки родині Коробчуків його привезли до Холма.
«Зберігалася ікона таємно в нашій родині, ми про неї нікому не говорили. Коли в грудні 1945 року наша сім’я переїхала до Луцька, ікону перевезли з собою. Везли її таємно, бо тоді в СССР через кордон не можна було возити жодних книг, тим більше ікону – та ще й таку цінну! 1946 року мене та сестру Любу батько послав в Почаївську Лавру з’ясувати, чи можна ікону здати туди. Там порадили, що не треба її показувати, а ховати далі, бо може втрапити не до тих, що треба», – поділилася спогадами хранителька найціннішого скарбу християн.
Так ікона опинилася в Івано-Франківську. Бо сестра Надії Гаврилівни вийшла заміж за священика з цього міста. Чудотворний образ довгий час перебував у тамтешньому соборі. Коли ж сестра зі швагром повмирали, опікунство над святинею перейшло до майстрині. 
«1996 року я перевезла ікону на Волинь, бо тут живе найбільше переселенців із Холмщини, які пам’ятають і шанують її. Їм вона найбільше потрібна», – наголошувала пані Надія.
...Можна довго описувати життя, здобутки холмщаків-переселенців, адже кожен із них – патріот, кожен – справжній Українець, якого примусово позбавили батьківщини. Холмщаки не зникли, лише асимілювалися, аби передати плоди своєї унікальної культури іншим. Ці люди не були багатіями, не мали палаців, не купалися в грошах, але завдяки своїй праці, любові один до одного, чесності, вірності своїй землі довели: народ не зламати, традиції не забути, і головне – до кінця життя лишатися вірним своїй землі!
Наталія БОНДАРУК
Фото автора