Не раз монастир опинявся поміж ворогуючих сил. Під час воєн піддавався обстрілам. Не раз його грабували, підпалювали. Проте історики стверджують: кілька століть не завдали йому такої шкоди, як декілька десятиліть радянської окупації.

ВПРАВЛЯЮЧИСЬ У СТРІЛЬБІ,
ЦІЛИЛИ В БОГОРОДИЦЮ
…Над тюрмою лунав регіт. П’ятеро енкавеесівців вихвалялися один перед одним вмінням влучно стріляти. Мішенню була фігура діви Марії з маленьким Христом на руках, яка стояла на високій колоні посеред двору.
– Десятка буде на грудях, – викрикнув один.
– На чиїх саме? – зареготав інший.
Наперед оголошували якусь частину тіла й намагалися поцілити саме туди. Від попадань на фігурі залишалися сліди. Після кожного пострілу зазирали в бінокль і били по вухах того, хто промазав. Були такі, що цілили прямо в серце Христа, від чого там утворювалися дірки. Кожен хотів продемонструвати свою сміливість та відданість радянським ідеалам. Проте знести скульптуру ні в кого не вистачило духу.
Будучи напідпитку, троє молодих охоронців вирішили забратися в крипти, щоб знайти там коштовності. Прихопили із собою сокиру та два ломи. Тільки опинилися під собором – їхній хміль враз минув. Несподівано стало моторошно аж до кінчиків волосся. Відчувши страх, один із них запропонував повернутися.
– Ми що, не комуністи! – вигукнув інший. – Злякалися забобонів!
Із несамовитою злістю він підлетів до однієї з домовин. Копнувши її ногою, почав реготати. Інший відразу став рубати старе дерево. Окрім мощів покійного та декількох релігійних атрибутів, у домовині нічого не знайшли. Не виявилося скарбу і в інших захороненнях. Згодом понівечені домовини з останками вивезли за межі монастиря та зарили в котловані.
Наступного разу скарби взялися шукати в підземних ходах. Після кількох невдалих спроб сапери забралися в підземелля, позакладали вибухівку, попідривали й позавалювали ходи.
– Коштовності зберігалися в іншому місці, – пропонуючи пройти в понівечений собор, розповідає брат Василь. – Король Ян Собеський після смерті заповів церкві свої цінні речі, – вказуючи на дві великі ніші в стіні собору, веде оповідь послушник. – Вони були сховані в нішах за намальованою на стіні картиною, на якій було зображене урочисте прийняття короля в почесні члени ордену Домінікан. Картину пробили й видерли коштовності.
На даху монастиря енкавеесівці встановили кулемети. Начальник дав наказ розстрілювати всіх, хто опинявся в дворі у невизначений час. Втекти звідси було неможливо.

РЯТУЮЧИСЬ ВІД ХОЛОДУ,
ПАЛИЛИ ІКОНИ
В’язницю в монастирі відкрили взимку. Приміщення не отоплювалося. В’язні, рятуючись від холоду, палили всі дерев’яні речі, які були у храмі. Не погребували ні вівтарем, ні іконами. Не піднялася рука спалити лише старе дерев’яне розп’яття. Вони вирішили врятувати його й тим самим опинитися подалі від гріха. Інсценуючи бійку, четверо ув’язнених відволікали увагу охоронців. Тим часом двоє інших, ризикуючи власним життям, підставляли плечі третьому, щоб підняти його ближче до краю високої стіни. З першої спроби чоловікові вдалося перекинути розп’яття через огорожу, де на нього чекали місцеві жителі. Вони забрали та зберегли його.
На подвір’ї монастиря була капличка з родинним похованням місцевих магнатів та меценатів монастиря Лідуховських. Коли до охорони вирішили залучити сибірських вівчарок, дісталися й до неї. Сміливці взялися за переобладнання каплички на псарню. Люди в погонах цинічно вичистили поховання та заселили туди собак.
– Псів заради забави час від часу тренували на в’язнях, – веде оповідь брат Василь. – Після таких тренувань від людини не залишалося нічого. Голодні та злющі собаки вмить роздирали живу людину на шматки. Після таких «розваг» нахабні безбожники навіть не поспішали прибирати криваві сліди.
Згодом в’язницю зачинили. Спочатку з храму зробили конюшню. Потім розбили північну стіну собору, щоб крізь неї могли проїжджати трактори, й перетворили храм на гараж для сільськогосподарської техніки.
Собор був покритий мідною бляхою. Бляху зірвали й накрили храм руберойдом. У багатьох місцях почало затікати, з’явився грибок, повідпадала штукатурка.
На подвір’ї монастиря розміщена стометрова кам’яна криниця. Протягом вісімнадцяти років у скелі її вирубували кріпаки. Розпалювали вогонь, поливали водою й частинками витягували відколоте від перепаду температур каміння. Нею ще користувалися працівники в’язниці та конюшні. Коли 1956 року всі приміщення віддали під психоневрологічний диспансер і почали проводити водогін, криницю загатили.
На той час у лікарні перебувало 460 хронічно хворих. Диспансер функціонує донині. Тепер тут лікується біля сотні людей. Хворі відвідують відремонтовану монахами невеличку церкву на території монастиря, спілкуються з ченцями. Працівники диспансеру щоранку перед роботою моляться біля фігури Богородиці та говорять, що не витримали б, якби не було поруч монахів.

НАРОДЖЕНИЙ
НА ПОГАНСЬКИХ КАПИЩАХ
Назва поселення Підкамінь пов’язана з пам’яткою природи – великим каменем заввишки сімнадцять метрів. Згідно з переказами, нечистий вночі ніс цей камінь на пальці, щоб кинути на Почаївську Лавру. Проте не встиг. На сході сонця заспівав півень, і він був змушений покинути його.
На цьому місці в язичницькі часи було два величезні поганські капища. На місці монастиря – капище богині Рожаниці, а на камені – жертовник Дажбога. Після прийняття християнства поганські споруди були знищені. Підкамінь став осередком богопосвяченого життя ранніх християн, про що свідчать кам’яні хрести та плити біля підніжжя каменя – поховання перших християн.
До періоду ранніх християн належать і дві печери в скелястій горі – під нинішнім монастирем. Припускають, що більша печера з великим входом слугувала церквою першим підкаменським ченцям. Сюди вони сходилися для молитви. Мала печера – це келія. Донедавна обидві вони перебували в занедбаному стані. Довести печери до ладу допомогли монахам закордонні школярі-волонтери.
В часи Галицько-Волинського князівства на камені розміщувалася дерев’яна церква. Під час археологічних досліджень навколо нього знайшли залишки частоколу, що дає підстави вважати, ніби Підкамінь був залучений до оборонної системи князя Данила Галицького.

СВЯТИНЯ, СТВОРЕНА
РУКАМИ КРІПАКІВ
Перші згадки про монастир у Підкамені належать до часів захоплення Галичини польським королем Казимиром Великим. Починається відверта експансія сходу католицькою церквою. Ополячені місцеві магнати передають територію навколо каменя в розпорядження членам ордену Домінікан. Домініканці на кам’яному пагорбі поряд із каменем, на місці поганського капища в 1612 році зводять дерев’яний храм. Проте недовго довелося проіснувати цій церкві. Татарська орда, проходячи цією територією, знищила всіх місцевих домініканців, пограбувала та спалила храм. У 1664 році вони знову заселяють цю територію і беруться за побудову чотирикутної кам’яної фортеці.
– Будівництво собору було ініційовано королем Речі Посполитої Яном ІІІ Собеським, – розповідає послушник монастиря брат Василь. – Мальовничі підкаменські простори нагадували йому про дитинство й були дуже схожими на сусіднє Олесько, звідки король родом. До того ж, у Підкаменя вже була своя духовна передісторія. Відтак саме тут вирішили збудувати величний королівський собор. Король пообіцяв перетворити Підкамінь на ще одну Ченстохову.
Незважаючи на солідне фінансування будівництва храму родами Вишневецьких, Чарторийських, Любомирських, Собеських, Потоцьких та Калиновських, це будівництво тривало впродовж усього століття. Сам король тричі виділяв величезні ресурси на будівництво склепіння собору. Через дуже великі розміри та помилки в проекті воно двічі провалювалося.
Наступною перешкодою для розбудови монастиря став початок визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Перед приходом військ жителі обителі розійшлися безпечнішими навколишніми монастирями і повернулися лише через два роки.
У 1695 році храм освячують на честь Успіння Пресвятої Богородиці, Хреста Господнього, Апостолів Петра й Павла та Всіх Святих. Смерть короля завершує перший етап будівництва обителі. Остаточного вигляду храм набув у XVIII ст., коли для надання величі до нього прибудували вежу, на якій 1713 року прилаштували великий металевий годинник.
Новозбудований комплекс за своєю пишнотою та величчю міг зрівнятися лише з польською святинею. Храм оздобили справді по-королівськи. Подібні величезні органи були лише в Ченстохові. Долівка викладена плитами трьох сортів каменю. Внутрішні фрески написані рукою видатного майстра Станіслава Строїнського. Собор був обставлений двома рядами виморених у чорний колір дубових лавок, із вирізьбленими картинами з життя святих. Всередині все сяяло.
План укріплення був спроектований і реалізовувався під керівництвом відомого польського інженера, полковника артилерії Христофора Дальке. Спеціально для цього в Підкамені збудували цегельний завод. 1746-го коштом Михайла Потоцького добудували приміщення для монахів.
При монастирі функціонувала величезна бібліотека. Тут зберігалися найцінніші манускрипти минулих століть. Матеріалами з підкаменської бібліотеки під час написання своїх численних монографій користувався відомий історик-домініканець вірменського походження Садок Баронч. Саме завдяки йому до наших часів дійшло чимало фактів з історії монастиря. Свого часу Садок Баронч постригся в монахи й сорок років провів у Підкаменському монастирі. В період розквіту святині тут проживало біля двохсот монахів із послушниками. До парафії було прикріплено сімнадцять навколишніх сіл. Тисячі паломницьких доріг з усієї Європи вели до Підкаменя. Навкруги монастиря на насипах стояла тяжка артилерія, яка обороняла й без того надійну фортецю. Наче раби, які зводили піраміди на єгипетській землі, двісті сорок років українські кріпаки працювали над фортецею.

ЗАНЕПАД МОНАСТИРЯ
Труднощі у підкаменських ченців почалися відразу після першого поділу Речі Посполитої та приєднання Галичини до австрійської корони. Політика нового уряду була спрямована на ліквідацію монастирів. Конфіскували зброю, зняли артилерійське укріплення, відібрали всі коштовності та частину земельних угідь. Аптеку, котра діяла на території, перенесли до Золочева. Лише смерть ініціатора ліквідації монастирів цісаря Йосифа ІІ врятувала святиню від руйнації.
Незважаючи на всі старання священнослужителів, розграбована обитель уже не змогла досягти того рівня, яким пишалася у XVIII ст. Монастир поступово почав занепадати. В 1913 році тут зосталося проживати лише вісім священиків та сім монахів. Будьонівці, котрі йшли на захід, також не оминули монастир. Вони винесли все, що не встигли заховати монахи.
– Під час світових воєн святиня не раз зазнавала артилерійських обстрілів, – вказуючи на великі дірки вгорі стіни, розповідає брат Василь. – Це пробої від великокаліберних снарядів. Відблиски корони на верхівці купола видавалися радянським військам німецьким наводчиком. Тому й цілили прямо в собор. Не раз грабували та підпалювали обитель. А виселення совєтами на початку 40-х років XX століття ченців у Сибір призвело до закриття монастиря. Після закінчення війни з 1945 по 1953 рік територія монастиря була окупована комуністами. А взимку 1946 року тут зробили тюрму для політв’язнів.

ІЗ ВІДНОВЛЕННЯМ
ОБИТЕЛІ ПОЧАЛИ
ТРАПЛЯТИСЯ ДИВА
Лише 1997 року сакральні споруди та частину келій передали монахам Студійського Уставу УГКЦ. Відчувши відновлення обителі, почала оновлюватися виготовлена з міді позолочена фігура Богородиці посеред двору монастиря, встановлена 1719 року місцевим магнатом Станіславом Лідуховським на честь Тарноградської конференції шляхти.
– Раніше фігура була повністю чорна, – говорить брат Василь. – Потім частинка статуї стала сяяти. Тепер уже більша частина блищить, неначе нещодавно виготовлена. Приїжджали хіміки з Києва. Наукового пояснення процесу не знаходять. А нещодавно почала відновлюватися ще й корона на вершині собору.
У верхньому храмі в капсулі біля лампадок є частинка дерева з хреста, на якому було розіп’ято Ісуса. Поряд із часточками мощів святих – врятоване дерев’яне розп’яття, котре за віком ще древніше, ніж собор.
У 2007 році в монастир привезли копію ікони Підкаменської Богородиці, оригінал якої колись був у Підкамені. Її визнали чудотворною та тричі коронували. Перша коронація відбувалася із благословення папи Бенедикта ХІІІ. На дійстві були присутніми двісті тисяч людей. 1943-го поляки вивезли ікону до Кракова, а згодом переправили до Вроцлава, де вона зберігається донині.
– Нещодавно у нас трапилося ще одне диво, – говорить брат Василь. – Оздоровилася жінка із сусіднього села Попівці. У неї був рак шкіри обличчя. І то на такій стадії, що ніхто її вже не впізнавав. Вона об’їздила чимало лікарів та екстрасенсів – і всі відмовилися від неї. Жінка довго молилась у храмі й одного ранку прокинулася повністю здорова. Хворобу ніби рукою зняло!
А що ж монастир?.. Стараннями ченців відновлено маленьку верхню церкву (там раніше була комора для зерна та картоплі, тому це приміщення збереглося найкраще) і облаштовано церквицю в підвальних криптах. Тут моляться за душі невинно закатованих. Відновлення собору та інших споруд потребує надзвичайно великих коштів. 2006 року в монастир приїжджали десятеро французьких волонтерів. Вони допомогли вичистити північну наву собору, яка повністю була завалена.
– Якби цей монастир був на території Польщі, його б відновили за років п’ять, – бідкається брат Василь.
2009-го Львівська обласна рада виділила 700 тис. грн на ліквідацію аварійного стану дзвіниці храму. Однак через те, що далеко не всі кошти були виплачені виконавцю робіт, ремонт зупинили. Історія про те, як згодом риштування впало на дзвіницю храму, створила неабиякий резонанс у місцевих та всеукраїнських ЗМІ. У 2010 році приватне підприємство з Нововолинська проводило аварійні роботи, під час яких демонтували верхню частину вежі. Через брак фінансування 2011-го роботу знову призупинили.
2015-го будуть відзначати 500-річчя отримання селищем Підкамінь Магдебурзького права. Місцева влада планує отримати фінансування з Державного бюджету, частинка з якого, можливо, піде на ремонт Підкаменського монастиря.
Наразі напівзруйноване приміщення святині ділять між собою психоневрологічний диспансер та декілька монахів, котрі прагнуть відновити обитель і повернути Підкаменю втрачену велич. Надіятись їм поки що немає на кого. Чекають на диво.

Андрій ПЕТРИК
Фото автора