На жаль, настав той час, коли ми, лелеки, маємо летіти у вирій. Перед польотом я, як і всі інші птахи, відчуваючи перелітний неспокій, накопичую жир. Молодих птахів турбує питання: як ми знатимемо, куди летіти? Сонце – то наш компас, та коли його не видно, орієнтуємося за магнітними полями Землі, а ще довіряємо інтуїції вожака. Летимо вночі, захищаючись від хижаків та перегріву. Вдень шукаємо поживу. Але зазвичай ми дуже втомлюємося.

Отож, зібравшись у ключ, яким керує стара досвідчена зграя, ми полетіли... Перша проблема на шляху – мисливці. Декілька з нас зазнали незначних ран від куль, а дехто став здобиччю браконьєрів.
Далі летіли без пригод, але на дорозі наступне випробування: потрібно протриматися кілька днів без води та їжі. Чому? У цьому винні люди – осушили, невдячні, болота. Ось тепер ніде зупинитися, аби відпочити, жабок поїсти й водички попити. Це теж є важливою причиною загибелі моїх друзів.
Особисто я дуже боюся високих споруд, ліній електропередач, хмарочосів. А як здалеку нас ваблять освітлені споруди! Не один, ой, не один лелека загинув саме від зіткнення з ними.
Знову кілька днів без хаосу. Всі замріяно летять серед хмар, та раптом... я почув якесь гудіння. Подав, звісно, тривожний сигнал: «Курле-курли!». Ми звернули трохи у бік – і тут з-за хмар вискочив величезний, схожий на змія літак. Декілька птахів таки стали жертвами зіткнення з цим страшним «повітряним монстром».
Нарешті видно пустелі, савани, дивовижних тварин...
Я, лелека Дзьобик, надзвичайно втомився і вже починаю сумувати за рідним домом.

Катерина КОМІСАРИК, 
11 років (м. Ковель)