Основою віри наших предків було природопоклонство. Вони вірили, що природа жива, говорить, відчуває нарівні з людиною. Визнавали єдиного Бога-батька природи, володаря всіх багатств, шанували духів, які оживляли все на землі і могли бути як добрими, так і злими, залежно від вчинків людини.

Об’єктом релігійного вшанування було все, що оточувало людину, від чого вона залежала у повсякденному житті: рослинний, тваринний світ, небесні світила: сонце, місяць, зорі; природні стихії: вогонь, вода, земля, повітря.
Один із найдавніших культів давніх слов’ян – культ вогню. Вважалося, що вогонь походить від сонця і є послом неба на землю.
До вогню кожен ставився з повагою, адже його вважали святим. З вогнем не дозволялося гратися, кидати щось нечисте, говорити погані слова, топтати ногами. Вважали, що вогонь може помститися. Тим віником, яким замітали хату, не вимітали з печі, адже це місце – для вогню. «Ми шануємо вогонь; він наш дорогий гість», – говорили в народі. Перед тим, як запалити вогонь у печі, його хрестили і ставили горщик води як пожертву.
Домашній вогонь шанувався як головний хранитель сім’ї і дому. Ще за часів трипільської доби кожна родина молилася своєму овину – домашньому вогню, мала своє святилище і жертовник.
Вшанування хатнього вогнища було проявом поваги до земного вогню, який вважався частиною небесного.
Небесний же уособлювали сонце та блискавка. Вважали, що пожежу від блискавки не можна гасити, бо це кара за чийсь гріх. Щоб пожежа не сталася, запалюють свічку-громовицю, посвячену на Стрітення в церкві. Вогонь, запалений у дереві блискавицею, найчастіше використовувався проти ворогів.
Вірили: якщо від вогнища йде блакитне полум’я, то можна «скидати» на нього всі хвороби: коли малинове – на цьому місці будували святині, хати; якщо зелене – місцину потрібно оминати. Вогонь із дубових дров використовували для лікування людей, із осикових – тварин.
Вогонь вважали стихією, яка має велику очисну силу. Очисні вогні запалювали напередодні Великодня, Великого четверга, свята Івана Купала. Звичай проводити молоду і весь весільний поїзд через вогонь допомагав очистити всіх, хто приходить до іншого роду. Проводили через вогонь і обох молодих. Свахи наречених під час весільного обряду намагалися весільні свічки тримати разом, щоб утворився спільний вогник.
В українській обрядовості вогонь дуже часто поєднується з водою, бо це – найпотужніші природні стихії, найважливіші елементи світотворення.
Воду вважали стихією, з якої постав світ. Ріки – жили Землі, якими тече вода, як у людини кров. Висихання рік і зникнення вод сприймалось як кара божа.
Великим гріхом було засмічувати воду чи плювати у неї. Вважали, що той, хто не дотримується цього, покараний головним болем. Воду пили з непокритою головою, а перед питтям хрестилися.
За часів язичництва був поширений культ води – Богині Дани. Богині приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер. Багато людей і зараз дотримується цього звичаю, кидаючи монети у воду, щоб знову повернутися до улюблених місць.
У древній Русі приносили жертви кри­ницям та болотам, вважаючи їх святими. У криниці теж кидали гроші, інколи складали біля них хустки або свічки як жертви. До води зверталися, наче до живої істоти: «Водо-водичко святенька», «Водице-кринице, рідна моя сестрице».
Щоб викликати вологу з небес, воді приносили в жертву найсвятіше земне творіння – хліб.
Здавна відомо, що вода двічі на рік змінює полярність: у період зимового сонцевороту – на Водохреще та у період літнього сонцестояння – на Івана Купала. Знали, що полярність води у проміжку між цими святами позитивно впливає на зародження рослинності.
Один із давніх і основних культів наших предків – культ землі. Людська уява породила божества, які опікувалися плодючістю землі, не давали їй виснажитися.
Земля у дохристиянських віруваннях не асоціювалася з богинею, але її поважали як праведну, святу, а у легендах, міфах проповідувались етичні норми ставлення до землі. Святим вважали і все те, що родить земля. Давня приповідка говорить: «Держімося землі, бо вона держить нас».
Знали, що нема нічого важчого для землі, як зневажливе ставлення. Землю не можна було паплюжити ні словом, ні дією, адже вона може покарати грішника, а після смерті – не прийняти.
Матір-землю боронили до останнього подиху. Воїн після повернення із далеких країв сходив на високий пагорб, кланявся сторонам світу, читав молитву і ставав на коліна, цілуючи землю.
Землю шанували і як символ родючості. Згідно з віруванням наших предків, родючість землі проявиться тоді, коли вона вступить у шлюбні стосунки з небом і заплідниться сонцем. Під час весілля дівчині з побажанням сімейного щастя говорили: «Будь квітуча і родюча, як земля».
Давні українці знали, що землі необхідний відпочинок. Найбільше свято для Матері-землі – період пробудження, який починається після Благовіщення. Старалися до цього свята не працювати біля землі.
Вважалося, що в середині землі, як у людському тілі, є жили, якими нагору йде вода. Землю заборонялося бити.
З побажаннями добра, достатку говорили: «Будь багатий, як земля». Про погану людину казали: «Не годен того, щоб його земля на собі носила».
Простір, заповнений повітрям, вважався більшим, ніж земля. Вірили, що повітря завжди наповнене духами, серед яких є злі і добрі. Деякі з них можуть стримувати дощ або викликати хаос. Тому приносили жертви богиням повітря. Богові вітру – Стрибогу – поклонялися, адже вітер завжди впливав на життя людини. В «Слові о полку Ігоревім» 1187 року Ярославна звертається до вітру як живої істоти. 15 липня наші предки відзначали Свято вітру. За давніми віруваннями, вітри – це істоти, які дмуть із чотирьох боків світу. Звідси прислів’я: «Йди собі на чотири вітри». Вітер символізує дух, живе дихання Всесвіту.
Давні слов’яни мали глибоке осмислене ставлення до навколишнього світу. Поклоняючись природним стихіям, шануючи все живе, вони були багатими духовно, отже – захищеними, адже духовність і є найвищим захистом.

Оксана ГАВРИЛЮК,
старший науковий співробітник відділу природи Волинського
краєзнавчого музею