Прийнято вважати, що тварини не можуть посміхатися. Насправді ж вони посміхаються і навіть сміються. З приводу природи сміху людини написані томи, сьогодні ж мова йтиме про точку зору порівняльної етології (науки про поведінку тварин) на природу посмішки та сміху.

ЧИ ПОСМІШКА ЦЕ?
Дуже важливий відправний пункт – домовитися, що можна вважати посмішкою або сміхом тварин. За еталон ми беремо людські. У біології однаковими термінами прийнято називати гомологічні структури. Скажімо, гомологічні (як передні кінцівки) крило птаха і рука людини. Крім органів, гомологічними можуть бути й успадковані від спільних предків гени. Очевидно, що гомологічними можуть бути і форми поведінки, адже вони теж успадковуються.

Для органів добре розроблені критерії, які допомагають встановити їхню гомологію. Для генів такий критерій – подібність нуклеотидних послідовностей. Але як встановити, чи гомологічні посмішка людини й оскал зубів шимпанзе або собаки? Можливо, вони тільки зовні схожі? Навіть якщо демонструються в подібних ситуаціях і виконують схожу роль, вони цілком могли виникнути незалежно (біологи називають такі ознаки аналогічними). Тоді мавпячу «посмішку», звичайно, можна так називати (як ми називаємо крилом і крило птаха, і крило метелика), але все-таки треба пам’ятати, що це щось зовсім інше, ніж людська посмішка.
Вчені встановили: орангутанги, шимпанзе, горили та собаки і посміхаються, і сміються. Справжньою несподіванкою став факт, що пацюки теж уміють сміятися.

ПОКАЖИ ЗУБКИ!
Немовлята починають посміхатися навіть у тому випадку, якщо народилися глухими та сліпими. У нормальних немовлят так звана «соціальна посмішка» з’являється до кінця першого місяця життя у відповідь на вигляд людського обличчя. Ці дані показують, що посмішка – вроджена форма поведінки (хоча згодом і регулюється довільно).
Те ж можна сказати і про сміх. Такі вроджені форми поведінки людини майже завжди можна знайти і в їхніх найближчих родичів – приматів.

І люди, і тварини посміхаються, коли хочуть продемонструвати один одному дружелюбність. При цьому посмішка – вишкірені зуби – начебто повинна сприйматися як погроза. І дійсно: буває ж зловісна усмішка, глузливий сміх або сміх переможця над переможеним. Але звичайна посмішка сприймається протилежно – як «доброзичливий оскал». Показуючи зуби, усміхнений наче б говорить адресату: «Ось як я міг би з тобою вчинити, але не вчиню!» (Цю ідею висловив етолог Конрад Лоренц). Тож посмішка – це погроза, видозмінена у привітання. Ще можна було б назвати її «укус без укусу». Між посмішкою й укусом є проміжні форми поведінки: наприклад, в іграх із лоскотаннями цуценята й багато дітей у віці 2-3 років демонструють, крім посмішки та сміху, «ігрові» укуси.

Сміх тварини найчастіше застосовують при жартівливому нападі. Наприклад, під час гри, коли партнери лоскочуть один одного або один лоскоче іншого. Майже завжди в цій ситуації сміються і люди. Людиноподібні мавпи від лоскоту видають звуки, досить схожі на людський сміх. Зокрема звуки видаються і при вдиху, і при видиху (у людей звуки зазвичай видаються на видиху, а у людиноподібних мавп майже у всіх випадках – тільки на вдиху). Цікаво, що сміючись люди не вимовляють літер і складів (науковці кажуть, що при цьому відсутня артикуляція). Пов’язано це насамперед із тим, що під час сміху робота мовленнєвих центрів у людини пригнічується.
А ось сміх щурів просто так почути не можна. Вони сміються занадто тоненько – видають ультразвуки частотою 50 кГц. Зазвичай сміються щурята – під час гри або коли запрошують один одного пограти.

НАВІЩО ПОТРІБНА 
ПОСМІШКА?
Посмішка і сміх характерні для соціальних (громадських) тварин, які в бійках можуть завдати один одному серйозних травм. Як правило, вони гальмують агресію, служать засобом утихомирення. В іграх із жартівливим нападом сміх сигналізує, що це  гра і нападник не буде кусатися по-справжньому. При цьому важливо, щоб сигнал був зрозумілий – недарма і люди різних культур зазвичай легко відрізняють щиру посмішку від загрозливої.

Звичайно, посмішка і сміх можуть виконувати також безліч інших функцій. Із часто усміхненими щурами більш охоче спілкуються і грають їхні родичі. Яак Панксепп, який відкрив сміх у щурів, розповідає, що сміх – це ознака хорошого характеру і вміння ладнати з тими, хто оточує. Тому часто усміхнені щури сприймаються як хороші партнери для ігор, а такі ігри іноді можуть закінчуватись і розмноженням. Сміх – ознака психічного здоров’я, як пишний хвіст павича – ознака фізичного. Тобто сміх відіграє роль при статевому відборі. У людей та тварин в одних і тих же відділах мозку «закарбовані» основні емоції. До них можна віднести і задоволення. Коли тварина отримує позитивні стимули (наприклад, їсть смачну їжу), включається «система винагород». Активуються певні нейрони, які виділяють дофамін (ред. – біологічно активна хімічна речовина, яка в мозку передає емоційну реакцію і дозволяє відчувати задоволення й біль). Судячи з усього, тварини, як і люди, відчувають при цьому позитивні емоції. Так-от ця система вмикається і у людей, і у тварин під час сміху (навіть від лоскоту!). Щоб їх полоскотали, щури готові виконувати ті ж завдання, що й для отримання їстівної винагороди, – натискати на важіль або проходити лабіринт. При цьому, очевидно, під час їжі і сміху в клітинах мозку активуються схожі гени.

Нещодавно було доведено, що інша популяція, яка виділяє дофамін нейронів в підкіркових структурах мозку, реагує не на позитивні стимули, а на новизну або несподівані події. Цікаво, що в таких ситуаціях (наприклад, потрапивши в незнайому клітку або зустрівшись із незнайомим щуром) ці гризуни часто сміються! Можливо, їхній сміх тоді можна порівняти з «нервовим» у людини. А нервовий сміх часто допомагає «розрядити емоції» – наприклад, після переляку або напруження... Можна припустити, що подібні механізми задіяні і в сприйнятті гумору, адже часто жарти та анекдоти викликають сміх саме через несподіваний розвиток подій. Хоча, звичайно, в сприйнятті гумору бере участь і кора мозку.
Цікаво, що дофамін виділяється навіть тоді, коли ми посміхаємося «навмисне», тобто коли нічого радісного чи смішного не відбувається. Цей і багато інших прикладів доводять, що не тільки «обличчя – дзеркало душі», але і «душа – дзеркало обличчя».
Підготувала Анна ШНЕТ
Фото автора, 
Олександра ДУРМАНЕНКА
та Ганни СНІТКО