Після занять у школі біжу лісовою стежиною до дідуся та бабусі садити картоплю. У весняному лісі – справжнісінький рай. Розквітла черемха п’янить неймовірними ароматами, а на горбочку край дороги дика груша прибралась у весільні шати і милується собою. На знайомій галявині розцвіли ніжні конвалії – найскромніші квіти землі.

А у весняному небі справжній концерт: заливається трелями соловей, дзвенить весняна пісня жайворонка, щиро дарує мені нескінченне «ку-ку» зозуля, не вгаває щебет ластівок. Душа прагне доторкнутися до кожного листочка, квіточки, музики птахів.
Здивування перехопило подих, коли обабіч дороги почалися ягідники чорниці. Здається, я ніколи ще не бачила, аби ці кущі так рясно цвіли. Вони настільки засипані рожевим цвітом, що здається, ніби тут якийсь добрий чарівник простелив рожево-зелений килим. Стою і не можу очей відвести від чудесної краси. Оце вже ягід буде влітку! Поласую досхочу цими дивовижними лісовими дарами.
Поспішаю до бабусі та дідуся, окрилена невимовною радістю. У душі так і тріпочуть-переповнюють враження, якими дуже хочеться поділитися із найріднішими. А вони вже й зачекалися мене, бо ж затрималася я в дорозі.
– Це не з моєї вини: весна усьому причина, – віджартовуюсь. І з захватом та емоціями починаю розповідати про весняну лісову красу. Слухають мене, всміхаються стиха. Дідусь схвально погладжує натрудженими руками по плечу, а у бабусі від тих описових картинок з’являються свої спогади про життя, повінчані з лісом.
Село наше з усіх сторін оточене розкішними лісами. Його жителі споконвіків користувалися їхніми дарами. Завдяки цьому й виживали. З раннього дитинства бабуся разом зі своїми однолітками збирала ягоди.
– Вставали, онученько, раненько, разом із сонечком, гуртувалися із кошичками та поспішали до лісу, – розповідає. – Там були до вечора. Літній день довгий, а ми, діти, дуже втомлювалися. Спина особливо боліла, бо ж то все зігнутий і навпочіпки: важка то праця. Збирали ягоди у глечики і, як набиралася майже повна посудина, було дуже важко. А старші люди тоді вчили: як за спиною носити дубову гілочку, то будеш міцним, як дубок, і спина ніколи не болітиме. Ліс давав усьому цілющу силу. Отак ми і працювали. А щоб було цікавіше і веселіше, то влаштовували змагання: хто набере найбільше ягід. Тоді й час непомітно і швидко спливав. А ще співали усіляких пісень, тоді й не занудьгуєш. Гамірно було у лісі в пору збирання чорниць. Пісні було чутно то в одному місці, то в іншому. Тоді я від старших дівчат та їхніх матерів навчилася багато народних пісень, а ще були спеціальні – ягідні. В обідню пору, коли сідали на короткий відпочинок, влаштовували ігри. Але гралися недовго, бо ж то був наш обов’язок – принести додому лісовий урожай. І якщо хто дуже відстане, то соромно було. Ми ж назбирували стільки ягід, що принести їх самим і несила було, бо ж то дітвора. Тому на поміч підвечір приходили рідні з села.
Ставши дорослою, бабуся також збирала ягоди, бо потрібно було одягнутися, взутися, сім’ю прогодувати. Двічі на день возили ягоди на ринок.
Низенькі кущики, щедро пронизані синіми намистинками, простягали своє віття, тулилися до роботящих рук. Тоді, як каже бабуся, і в думці не було користуватися під час збору гребінками: берегли вдячно кожен кущик, перебираючи швидкими пальцями. І лісники обов’язково стежили, аби ніхто зі збирачів не використовував гребінок. А попадися на очі такому охоронцеві – лишися без глечика, бо той його просто розбивав.
Захопливим, легшим і цікавішим заняттям також є збір грибів. Із очікуванням приємних несподіванок відправлялися на тихе полювання. Вставали раненько, але бродили лісом тільки кілька годин. Справжній «мисливець» знає у лісі грибні місця, відомі тільки йому. І ні в якому випадку не зрізує білі гриби ножем, бо ті дуже противляться.
Бабуся знає ціну нелегкої селянської праці і мене привчає трудитися. Розумію, що й мої літні канікули будуть сповнені відвідинами лісу з насолодою, користю та працею. А смачними лісовими дарами – ягодами та грибами – пригощу моїх найдорожчих людей.
…Знайома лісова стежина веде додому. Гілки молоденьких дубочків торкають мене листом-долоньками, ніби вітаються й запрошують до себе на гостину. Десь вгорі пташка виспівує мелодійну вечірню колискову. Таємничою вуаллю оповиває приємна прохолода, лоскоче мої ноги запашна травичка. Сонечко прощається з землею, лісом до завтрашнього ранку, посилаючи їм свої яскраві промінці. Я вдячна долі, що живу у такому краї. Тут сама природа сприяє тому, аби людські душі були ніжними та чутливими, світлими і добрими.

Ольга КУЗЬМИЧ, 8 клас
(с. Ясне, Любомльський р-н),
переможниця обласного етапу
конкурсу «Людина і ліс», І місце