Закінчилося тепле літо 1991 р. Україна стала незалежною державою. Тодішні перші дні вересня виявилися на диво сонячними – дійсно оксамитовий сезон. Саме цієї пори я зібрався у подорож із Луцька в Магадан. Мене завжди приваблювали далекі краї із суворим кліматом.

Дорогою до новозбудованого аеропорту «Луцьк» я роздивлявся, як селяни копають картоплю. Подумки був далеко…
У Магадан я віз гостинці. Звісно, товстий шмат сала і горілку домашнього виробництва, спеціально залиту у пляшки з-під «Столичної».
Час минав швидко. Пересадки за пересадками – і ось уже аеропорт «Бо­риспіль». Якби не табличка та плакати всередині приміщення з написами рідною мовою, можна було би засумніватися в тому, що ми в Україні...
З Борисполя довелося летіти на Магадан у літаку ТУ-134. Рейс передбачав посадку та дозаправку у Свердловську та Якутську.
Шлях від Свердловська до Якутська мені здався недовгим. Я чекав одного: чи зможу побачити хоча б частину Якутська і навколишню природу.
Вийшовши з літака, в аеропорту занурився у краєвиди справжньої тундри. Адже Якутськ розташувався на річці Лєна, трохи нижче (за сибірськими мірками) Верхоянського хребта – найхолоднішого місця на материковій поверхні колишнього СРСР. Тут дерева росли дуже рідко, наче на полі починає з’являтися природне поновлення модрини сибірської, а самі рослини надзвичайно низькі. Все це явно вказувало на суворі кліматичні умови.
Я довго дивився на цей пейзаж, не повертаючись у салон літака. Чомусь ці краєвиди магічно притягували зір і діяли заспокійливо. Сибір – країна контрастів, і в цьому випадку – приємних.
Піднявшись у безкрайнє Якутське небо, літак набрав потрібний кут рискання. Я вже очікував, що за декілька годин побачу аеропорт із однойменно назвою. Але тим самим спокійним та впевненим голосом пілот повідомив, що літак приземлятиметься в аеропорту Петропавловська-Камчатського. Всього нічого – 1 м на карті, а точніше – від Магадана до Петропавловська-Камчатського – 900 км прямим шляхом. Причиною змін став страйк працівників аеропорту «Магадан».
«От тобі й на – закінчилися радянські часи, настала пора змін, чого раніше аж ніяк не було», – подумалося.
Врешті я налаштував себе побачити Камчатку. Чим погано: я ж лечу сам, без сім’ї?
Минуло ще хвилин 40-50, і той самий незворушний голос пілота повідомив, що все-таки будемо приземлятися у Магадані. Страйк відмінено. От тобі: зміни за змінами.
Ось мої ноги ступили на бетонну злітну смугу аеропорту «Магадан» (Сокіл), який розташований на 56 км за межами міста. Був ранок: велика різниця у часі, порівняно з Луцьком, давала про себе знати. Але в моєму віці (на той час) це не було проблемою. Мене вже зустрічала двоюрідна сестра мого товариша, яка проживала тут із чоловіком і двома дітьми.
Коли ми їхали з аеропорту в місто, дивлячись на навколишні скелисті пейзажі, подумалося, що цю дорогу важко було будувати, пробиваючи проїзди у скелястих сопках твердих природних порід. Читаючи мої думки, гарною українською мені дали зрозуміти, що ця дорога дійсно побудована на людських кістках. Це надзвичайно висока ціна будівництва... Вона нічим і ніяк не виправдана. Гинули невинні люди, у яких, як тут кажуть, на материку, були діти, жінки, батьки. Їхнім долям не позаздриш.
Така страшна дійсність цього суворого краю – Колими. Слів із пісні не викинеш (рос.): «Будь проклята ты, Колыма, что названа чудной планетой, сойдешь поневоле с ума, оттуда возврата уж нету…»
Це вже – в минулому. Розвіялися погані думки.
Великі безкраї простори. Вони надзвичайно гарні і чарівні, але важкодоступні. Ось слова із пісні: «500 километров тайга, машины не ходят туда, бредут спотыкаясь олени…»
Ось і місто Магадан – столиця Ко­лимського краю. Розташований у районі вічної мерзлоти, навколо сопок на березі Тауйської губи Охотського моря, на перешийку, який з’єднує півострів Старицького з материком між бухтами Нагаєва і Гертера. Клімат суворий, із коротким літом, на яке випадає період білих ночей.
Засноване як робітниче поселення для засвоєння корисних копалин Колимського краю у 1929 р. Статус міста Магадан отримав 1939-го. До 1950-х рр. був центром управління Північзахідлагу. Назване місто – від орочського «монгодан», що означає «морські наноси».
У 1939 р. чисельність населення тут – 27 тис. осіб. Пік кількості жителів сягнув 1989-го – 152 тис., у 2013-му – 95 тис.
...Після приїзду я приліг відпочити. Але довго спати не міг – був яскравий сонячний день. Коли підійшов до вікна з видом на бухту Нагаєва, був здивований не звичним для мене краєвидом. Безпосередня близькість моря виднілася з будинку, який стояв посередині сопки так, що великий вантажний морський корабель був у порту наче намальований. І я себе запитав: як він зумів сюди запливти?
Поруч із кораблем стояли, а на віддалі ходили значно менші катери. Цей краєвид я запам’ятав назавжди. Він і досі для мене є дивовижним та незвичним.
У цей час до людей, де я поселився, привезли картоплю – запас на довгу холодну зиму. Як на Волині, так і в Магадані копають картоплю майже одночасно. Причому в Магадані (але не північніше) бульбу встигають виростити у короткий вегетаційний період суворого клімату, де температура влітку (липень) максимальна +26°С, а середня +15°С. Взимку температура опускається до позначки -35°С, причому дують сильні вітри.
Я із господарями, дивлячись на сонячний день (за календарем – початок вересня), вийшов на вулицю в сорочці без куртки. Вже надворі, оглянувшись навколо і вдихнувши свіже магаданське повітря, чітко зрозумів сенс слів – сонячний Магадан. Сонце світить, але холод пронизує тіло наскрізь при найменшому пориві вітру, наче мене хтось раптово пронизав сотнею голок. Голова окутується і стискується не сильним, але холодно-пекучим потоком повітря. Куртку довелося вдягнути негайно.
На обід господар обійстя запросив свого товариша. Страви були дуже смачні, особливо рибні. Господиня запропонувала покуштувати кальмари в сметані, які до цього я ніколи не їв (і вони мали, як на мене, непривабливий вигляд). Проте, розкуштувавши цю страву, я зрозумів, що цей делікатес є найсмачнішим з усіх. Господар і його товариші оцінили волинську горілку домашнього виробництва. А от на сало ніхто й уваги не звернув. Згодом я зрозумів чому.
Мені показали місто. Магадан – його житлові райони – були чистими, впорядкованими. Вздовж вулиць росли дерева, хоч не такі високі, як у нас, але вони прикрашали вулиці своїм вічнозеленим виглядом. А ось верхівки дерев часто були приплюснуті або нагнуті – відчувалася дія вітрів при холодному морському кліматі.
Відвідали ми й місцевий ринок. Не перебільшую. Вибір сала – значно більший і за якістю кращий, ніж у нашому місті на центральному ринку! Я ледве не підстрибнув від здивування. Мені пояснили, що в Магадані живе дуже багато українців. Хоч приватних будинків тут мало, зате є гаражі, впритул до стін яких власники прибудували хліви, де й тримають свиней. Чим годують? Косять трави, висушують їх. Також із Японії морським шляхом доставляють комбікорм.
Я не бачив, щоб у радянські часи в нас продавали вільно банани. У Магадані на прилавках лежали (черг не було): банани, апельсини, мандарини, лимони по 2 крб. за 1 кг. Звідки це? Японці піднімають із дна моря затоплені кораблі, баржі і купують їх як металобрухт. Розраховуються не валютою, а постачають вищевказані та інші фрукти і комбікорм. Із Південної Кореї магаданці отримували курей і свіжі яблука.
Моєму здивуванню не було меж, коли я відвідав великий сучасний рибний магазин. Вибір риби, її якість, свіжість, наявність у продажі ікри та інших продуктів переробки примусила мене зрозуміти, що Магадан не тільки сонячний, але й казково багатий край. І я маю на увазі не тільки золото чи каміння-самородки, корисні копалини, надзвичайної краси агати, онікси, гірський кришталь, аметист та багато інших дорогоцінних «камінних квітів», які утаємничують в собі надра суворих сопок.
У спеціалізованих магазинах на такі товари, як кришталь, золото, найбільш якісні побутові вироби радянських часів, найкращі фотоапарати, біноклі, зброю, місцеві жителі не «кидалися», як у нас. Вони були у вільному продажу.
Люди, котрі вирішили тут оселитися, заслужили такого рівня життя. Вони надзвичайно трудолюбиві, розумні, талановиті, вміють та хочуть працювати і знають головне – за що і як треба цінувати життя.
Але (щоправда, не почув від них) зрозумів, що є два камені, які тяжіють у їхніх душах: це важкі часи сталінських таборів, котрі вже у далекому минулому, і той факт, що існує материк (велика земля), клаптик малої батьківщини кожного, який із часом, хоч і на старість років, але потягне надзвичайно могутньою силою у свої обійми, і від цього немає і не може бути жодних ліків. Та й не треба, аби вони були...
У вихідний господар і його товариш взяли мене на прогулянку моторним човном у бухті Нагаєва – це морські ворота Магадана. Ми на човні пройшли до місця відпочинку у нижню частину сопки. Звідти (коли стоїш на березі) справа видніється, як на долоні, Магадан, а зліва – вихід у відкрите Охотське море з невеликим острівцем – заводом із переробки риби та ікри.
Вище місця відпочинку з надр сопки, яка щільно обросла кущами, било джерело. Люди тут набирали воду.
Коли відпливали на човні у бік відкритого моря, все більшою і потужнішою ставала морська хвиля. Човняр поглядав на мене, а я мовчав і думав: чому він не повертається назад. Згодом той розповів, що трохи переживав, бо магаданці не вміють плавати (не було де навчитися).
Дивлячись на Охотське море і прислухаючись до нього (а море входить у Тихий океан), дійсно відчуваєш його велич і надзвичайну потужність. Слух сприймає якийсь важкий стогін. Недаремно є слова у пісні: «Это стонет, это стонет Тихий океан…»
Два рази на добу на морі відбувається відлив та прилив – море відходить від берега на метрів сто, а потім повертається на попередні рубежі. Кожного разу це триває одну годину.
За час відливу люди ходять дном моря і збирають морські зірки, морську капусту (у якій великий вміст йоду), що скручується в рулони, під камінням знаходять невелику рибу, шукають рапани. Попадаються також маленькі далекосхідні краби (великі краби відпливають із водою).
Настав час повертатися додому. Жалкував про те, що не встиг походити травами та чагарниками магаданських сопок і в тайзі.
Аеробус ІЛ-86 (на той час найсучасніший і найбільший лайнер) взяв курс на Москву північним шляхом о 14 год. за магаданським часом і приземлився у Москві о 14 год. за московським, хоча різниця у часі становила 8 год.
Протягом польоту було безхмарне небо. Велика висота дозволяла добре розгледіти землю. На той час тільки на Верхоянському хребті лежав сніг. Могутня та широка ріка Лєна, наче змія, звивалася у різні боки, несучи свої води у море Лаптєвих. Далі довго можна було вдивлятися у безкраї простори голубої тайги з її маленькими і великими річками, болотами і озерами. З часом літак пролетів над величним Єнісеєм, а потім не менш потужною Оббю. І ось хмарне небо закрило землю.

…Вражень було багато: і від польотів, і від подорожі.
Тепер жителі Магадана повернули собі віру в Бога, яка з часу заснування міста і до розпаду Радянського Союзу була заборонена владою.
У 2001 р. розпочалося будівництво Свято-Троїцького собору. Собор освячений 1 вересня 2011-го. Храм – пам’ятник жертвам політичних репресій – одна з найбільших на Далекому Сході православних церков. Свято-Троїцький собор у Магадані є одним із найвищих у Росії. Висота центрального купола з хрестом, покритих чистим золотом, – 71,2 м.
Говорячи слова «Магадан», «Колима», ми згадуємо не лише десятки тисяч тих українців, які невинно загинули через політичні репресії у Колимських таборах, а й тих, які вирішили добровільно пов’язати свою долю із цим цікавим краєм.

Валерій ПНЕВСЬКИЙ
Фото автора
та із сайта www.magadan.livejournal.com