 Шапка – не розкіш. Шапка – річ необхідна. Людині, яка серйозно дивиться на життя і хоче чогось досягти, без шапки ніяк не можна. Ну хто довірить простоволосому, а ще, може, непричесаному, завідувати, скажімо, складом «Торгбакалія»? Ніхто. Бо це ж потенційний розтратник!
Інша справа – чоловік у шапці. Тут – усе на місці, все як має бути! Солідно, добропорядно, пристойно. При цьому, правда, дуже важливо, в якій саме шапці! Вона повинна бути стопроцентно сучасною. Тут уже стриженим вовкодавом чи камчатським котиком не обійдешся. Потрібна принаймні ондатра. А вони ж, бісові душі, десь собі плавають і зовсім не думають, що з ними, можна сказати, людське майбутнє пов’язане.
Я до торгівлі: так, мовляв, і так – виручайте! А в торгівлі що? Думаєте, там дурні сидять і їм шапок не треба? Нам, кажуть вони, самим не вистачає. У цьому переконуюся з першими приморозками: ондатрові шапки – лише на кожному другому працівникові торгівлі. Правду, значить, казали...
Думка про ондатрову шапку не дає спокою, Час іде, а шапки нема. Тим часом помічаю, що з кожним днем все більше пішоходів вбирається в ондатрові шапки. І де вони їх беруть?
Але найбільше злостить, що серед ондатрової громадськості – немало жінок: їм, бачте, теж закортіло ондатру на голову нап’ясти. Капелюшки з лисячих хвостів оскомину набили, так вони вже й до шапки добралися! Провчити цих ненаситних істот нікому!
І щоб раз і назавжди покінчити з марними пошуками ондатрової шапки, не роздумуючи, купую розкішну кролячу. Дружина каже, що в ній я чимось нагадую їй юного Гарібальді, а теща – що зломщика сейфів. У колективі моя нова шапка породжує різні балачки. Одні кажуть, що мене мають кудись висувати, інші – що не висувати, а навпаки – засувати. Бо, мовляв, у такій шапці можна розраховувати не більше, як на посаду сезонного кочегара при будинкоуправлінні...
Найбільше клопоту нова шапка завдає єдиному моєму підлеглому. Річ у тім, що він носить пишну каракулеву папаху, прислану з Бердичева дядечком відставником. І коли виходимо разом із ним на вулицю, він ніяковіє, бо всі знайомі тичуть йому першому руку. А мене вже помічають потім. Якось посеред зими він не витримав і говорить: давайте, товаришу завідуючий, або шапками поміняємось, або – заяву подаю... Чому? Та, каже, півміста язиками плеще, що нібито хочу вас із посади зіпхнути…
До заяви, правда, не дійшло. На день мого народження від родича прийшла кругла коробка. Спершу думали, що торт. Розкрили – аж ні! В ній срібною щетиною переливається нова-новісінька ондатрова шапка! Від несподіванки стає млосно, на радощах мну її і для чогось нюхаю. Коли хвилювання влягається, тут же пропоную дружині прогулятися. Вона відразу погоджується. Бо ж яка жінка відмовиться прогулятися з мужчиною в ондатровій шапці!
Гуляємо собі та на перехожих зиркаємо. Тепер мене помічають здалека. Першими вітаються, зупиняються, сердечно руку тиснуть, про здоров’я діточок розпитують. Здоровкаються навіть малознайомі, а часом і зовсім незнайомі. Хто їх знає, для чого вони це роблять. Так, про всяк випадок. Може, думають, що я завбазою став. А може, що стану.
Поживемо – побачимо.
|
