Коляда, Різдво не лише започаткували тріаду Різдвяних свят – вони були ніби світанком, передчуттям творення нового дня – Дня Світла, Любові і Радості. Усі чекали якогось таїнства. Дарма, що кожен виконував ту чи іншу роботу: душа цього дня жила за своїми законами, з надією, сподіваннями та вірою, що відтепер життя має змінитися на краще. Як саме, ніхто не знав, але кожен був переконаний: щось таки зміниться…

Очікування свята не менш радісне, аніж саме свято. Різдво, Новий рік, Водохреще належать до празників, яких душа кожного християнина чекає з трепетом у серці. Наші предки в ці дні, як ніколи, відчували себе часткою Всесвіту. Сонце, Місяць і Зоря, що засяяла над Віфлеємом, були присутні в кожній хаті і в усякій живій душі. Усе мовби оживало: сили природи, рослини, набували людських рис тварини. А над усім тим витав Дух Святий і приходило відчуття присутності Божого Дитяти.
Господар із синами заготовляв на всі свята січку, сіно, дрова. Господиня мала подбати про харчування родини. Готували свіжину, драглі, випікали ковбаски, кров’янку, пражили сало. Традиційними були вареники з квасолею, пшоняною та гречаною кашами. Напікали також багато пирогів. Начинкою для них слугувала все та ж квасоля впереміш із картоплею та буряки із садовиною. Для останніх варили-випарювали в печі столові буряки, велику кількість грушок-дичок із чорницями. Готові груші очищали від хвостиків та чашечок, їх старанно товкли й перемішували з тертими на густу тертку буряками й чорною ягодою.
То що ж готували на Коляду? Колись найперше варили ячмінну кутю. Засмачували її олією. Багатші могли дозволити собі й пшеничну з власного зерна або куплену. Подекуди останню купували тільки для дітей та підсолоджували цукром. У деяких селах цю сакральну страву здобрювали розмоченими сухими вишнями.
Повсюдно варили так званий голий борщ – готували із самих грибів, за можливості – тільки білих. Заквашували капустяним квасом. Варили також юшку (узвар). Готували її в основному з грушок-дичок, додавали туди сушенину з яблук та для надання темно-бурого кольору – чорниці. У деяких селах готували також бурду: розпарене конопляне сім’я розтирали в макітрі й розводили у воді, проціджували через сито й отримували білу рідину – волове молоко, потім додавали до неї розтерте в макітрі пшоно й варили. В результаті виходила смачна білувата кашка. Крім того, селяни старалися придбати на Святу вечерю хоч кілька оселедців.
Люди вірили, що Святвечір одухотворює все навколо, подає людині знак на щасливу долю, щедрий урожай, тому так сторожко прислухалися до навколишнього світу, пильно придивлялися до небесного склепіння: високе, чисте, всипане міріадами зірок небо віщувало багатий урожай зернових.
Дії родини після вечері спрямовані на відвідини храму: домочадці милися, вдягали чисту білизну, відповідно налаштовували і свою душу.
Повернувшись із церкви, хазяїн порав худобу, пригощав тварин млинчиком або пиріжком, попередньо покропивши «гостинець» свяченою водою. Це мало забезпечити хорошу перезимівлю та убезпечити статок від хвороб або якихось інших випробовувань. Хазяйка рихтувала стіл. За традицією, до залишків колядної вечері додавалося скоромне: печена ковбаса, гнюх або куниця (начинені м’ясом свинячий шлунок чи сліпа кишка), драглі, смажене сало зі шкварками, сушений та розпарений в окропі сир у маслі, омачка (традиційна поліська страва – свіжий сир, перетертий із молоком та сметаною) з сиру або маку та чорниць, пироги, вареники.
На перший день Різдва нікуди не ходили та наказували дітям «триматися хати». Надвечір ходили в гості родинами. Першими в надвечір’ї приходили колядники – і то лише під вікно, а не в хату. Обдаровували їх пирогами, варениками, пампушками, могли винести шматок сала або ковбаси і дуже рідко – якусь копійчину.
Після Різдва наставали Перші свічки. Вони тривали до Нового року. Усі дні впродовж цього часу вважалися святковими. Заборонялося будь-що робити: шити, прясти, рубати дрова, різати січку. Як і в різдвяні дні, люди ходили в гості до родичів, кумів, друзів, пригощалися, веселилися, багато співали. Такі гостювання називалися бесідами. Головна їх мета – поспілкуватися, поділитися новинами, обмінятися думками, обмізкувати якісь спільні плани на майбутнє. Пісня була порадницею, розрадою і втіхою. Уміли колись співати. Не тільки домівки – саме село дзвеніло піснями.
В кожному селі вирізнялися домівки, куди охоче сходилися односельці. То були своєрідні чи то клуби, чи то хати-читальні. А те, що вони ставали осередком новин, здобуття знань про світ і людей – істина незаперечна. Один розповідав різні небилиці про життя-буття людини, інший ділився таємницями, набутими в процесі господарювання та пізнання світу, третій переповідав легенди й перекази, почуті від старших…
Поліщук, либонь, на генному рівні відчував себе часточкою Всесвіту. Обожнював сили природи, людськими якостями наділяв тварин і всяку звірину. Вирушаючи до лісу по гриби чи ягоди, намагався не згадувати того, з ким би не хотів зустрітися, надто ж змій чи вовків. Взимку, особливо в грудні-січні, на так звані вовчі свічки, коли відбувалися «любовні ігри» звірини, усіляко уникали зустрічі з лісовими господарями…
Перші свічки були ще й часом активної підготовки до Щедрого вечора. Дівчата сходилися поділитися останніми новинами, поворожити, поспівати щедрівок (репетиції).
Щедрець, Щедрий вечор – так у переважній частині поліських сіл називали вечір напередодні Нового року за старим стилем. Вечеря під Новий рік вважалася багатою. Тут уже можна було посмакувати смаженим салом із ковбасою, наваристими драглями, тушкованою з м’ясом капустою, кров’янкою, розпареним в окропі та залитим топленим маслом висушеним у свій час сиром, варениками та пирогами. Але найулюбленішим наїдком були млинці: житні, пшоняні, гречані, пшеничні.
Як і на Коляду, сідали вечеряти зарання. Вочевидь, для того, щоб вивільнити час для щедрувальників. Щедрували тоді стільки, що, здавалося, саме село співає і говорить. Тепер так нема… Жили тоді бідніше, але веселіше. І це ще один доказ, що не багатство робить людину щасливою, а стан душі, її окриленість.
Щедрувальників наділяли млинцями, пирогами, рідше – кусником сала чи ковбаси. Великою нагородою була й скибка пшеничного хліба. У с. Нуйно (Волинь) з цієї нагоди випікали спеціальні невеличкі хлібчики – щедрушки.
Щедрий вечір – то апогей різдвяних гулянь молоді. Співалося. Мріялося. Загадувалося. Вірилося, що саме цього вечора можна отримати відповідь на запитання про сокровенне, долю. Тож найперше дівчата спішили поворожити.
Дівочі ворожіння – то лише невеличка часточка тих веселих і сакральних дійств, які чинилися на Щедрець. Найголовнішим, звичайно, було щедрування. Гурти самодіяльних артистів снували від хати до хати. Тільки-но одні показали під віком свою майстерність, як знову лунало: «Пане господарю, дозвольте защедрувати!». Дозвіл, безперечно, не барився – і голосний веселий та злагоджений спів линув у небо.
Василя, або Новий рік за старим стилем, святкували всі: старі й малі. Вранці родинами йшли до храму, де зустрічалися з родичами, кумами, запрошували в гості, самі зголошувалися на гостину. Звичаю посівати цього дня не було.
Після богослужіння в церкві молодь та діти влаштовували різні розваги. Старші могли дозволити собі катання на санях.
Після Василя починалися Другі свічки. Вони тривали до Водохреща. І хоча в цей час святими вважалися лише вечори, проте й удень не дуже бралися до роботи. Головне – жінки не пряли й не ткали. Чоловіки поралися в хоромах та хлівах, вивозили гній у поле, жінки лущили квасолю, наводили лад у хаті, в коморі.
Харчування відрізнялося хіба тим, що замість олії вживали тваринні жири, варили борщ із «косцьомашкою» (кісткою). Поширеним на поч. ХХ ст. був також «чорний борщ», котрий готували з перетертої з хлібним м’якушем крові, яку заготовляли, коли кололи кабана. Любили споживати заповнені сирою тертою картоплею та приправлені шкварками спечені в печі свинячі кишки. Господині намагалися продемонструвати свою майстерність, тож до звичайних страв додавалися вареники, тушкована капуста з м’ясом, різні пироги, пряники, млинці.

Олександра КОНДРАТОВИЧ
Фото Миколи ВОЛОШИНА