Востаннє вона відчувала себе живою років із десять тому. Коли із трьома ударами об поріг її господиню забрали з дому, то і її життя зупинилося.
Сьогодні тут мешкають лише миші та ластівки. Обліплена гніздами стріха потроху трухлявіє, з’їжджаючи по стінах, знищених часом, дощем та морозами. Двері перекосилися, вже й не зайдеш. Крізь веранду проросли три берізки, пробили дашок і вже зеленіють, обживаючи територію.
А за нею ліс. Цвіте, буяє зело! Ліс, який так любила господиня. Облітають пелюстки додолу, вистеляючи біло-зеленим дорогу у вічність...
Сьогодні у хати свято. Прийшов той, хто босоногим хлопчиком бігав неподалік по гриби, гримав палицею-коником у кімнатах, сміявся. І його сміх був чи не єдиною втіхою у сповнених роботою життєвих буднях рано овдовілої матері.
Сьогодні він тут. Він приїхав. Довго збирався, щоправда. Надто довго. Все клопоти якість, круговерть, робота… Не встиг. Сидить на прогнилій, порослій мохом лаві, а спогади, наче той терновий цвіт, засипають уже посивілу голову. «Мамо, де ти? Від тебе до неба – трошки менше, ніж вічність. Від неба до тебе – трошки більше, ніж мить. Мить, довжиною у роки».
Російський письменник Олег Рой вдало сказав: «Ви помічали, що особливо самотнім відчуваєш себе саме у знайомих із дитинства місцях, куди повертаєшся з передчуттями і очікуваннями незвичайного? А там уже все чуже...»
У післяпасхальні дні кожен віднайшов із потаємних скарбниць лише свої спогади. У такі моменти розуміємо: поспішаючи, треба встигнути головне у житті. Є речі, які повернути неможливо. Не соромтеся казати рідним, як ви їх любите. Не соромтеся біля батьків бути слабкими, бо тільки коли вони біля нас, ми – діти. Скільки б років нам не було.
Головний редактор Всеукраїнського
журналу «Лісовий вісник»
Оксана ЧУРИЛО
|
