Пам’ятаєте, березневий випуск «ЛВ» був чорним. Ми говорили про Небесну Сотню. Називали імена, разом аналізували події, плакали і шукали винних. Але тоді ми вірили у те, що ці смерті стануть останніми і відкриють шлях для змін на краще.
З того часу минуло багато місяців, а Україна оплакує своїх синів щодня. Щодня приїздять нові й нові «вантажі 200».
На День Незалежності зустріла свого товариша, який повернувся з АТО. Він вижив під Волновахою, 5 разів прооперований. Поговорили, помовчали. Я поглянула на двох його маленьких донечок, з якими він вийшов гуляти, і щось так стиснулося всередині, стало важко дихати. Вони ще зовсім маленькі і не розуміють: це – велике чудо, що їхній тато повернувся з того місива. Нехай кульгає і болять рани, але – живий! «Знаєш, сьогодні з руки дістав іще один осколок. Вони так потрохи вилазитимуть…» – скупо всміхнувся чоловік.
Вкотре подумалася: як можна було так розвалити армію, аби сьогодні наші чоловіки, захищаючи свою Батьківщину, були настільки безпорадними, стали мішенню для загарбника. Яка ціна всім тим документам, пактам і так далі, якщо ніхто не допомагає, якщо всі дивляться і кажуть, що «стурбовані». Гріш ціна нашому суспільству!
…Вже багато днів триває жалоба. Не знаю, може, саме через те, що Волинь мені рідна, здається, саме нашим хлопцям не щастить найбільше. Ось нова звістка: їх уже тридцять – тих, кого офіційно визнано загиблими у зоні АТО, – бійців 51-ї окремої механізованої бригади із Володимира-Волинського, мобілізованих на території Волині. І це не остаточна цифра.
Страшить одне: вже не дивуєшся новинам про жертви. Просто все більше хилиться голова додолу. Від безвиході.
За даними ООН, із початку протистояння загинуло понад 2000 людей. Чи не єдиний із російських телеканалів «Дождь», який бере на себе сміливість говорити правду, повідомляє, що на Донбас уже відправили (дані на 28.08.14 р.) близько 15 тис. російських солдатів. Росія направила новітні системи протиповітряної оборони на Схід України і тепер безпосередньо залучена в військові дії на Донбасі.
Про це говорять усі. Пишуть пости (як тепер модно) у соцмережах. Ось – міністр закордонних справ Латвії Едгарс Рінкевічс на своїй сторінці в Twitter пише, що вторгнення Росії в Україну повинне бути розглянуте радою Безпеки ООН як акт агресії, а дії ООН мають бути «відповідними». Ось – посол США в Україні Джеффрі Пайєтт (теж у Twitter): «Отже, тепер більша кількість російських військ безпосередньо залучена у військових діях на території України». І багато-багато інших. Пишуть, спостерігають і…
Я завжди була патріоткою України. Такою виховав мене тато, так виховувала й свою донечку. Але вважала себе націоналісткою на кшталт, даруйте, Остапа Вишні, який казав: «Оті дурні, що кричать «націоналіст!», не розуміють і ніколи не зрозуміють, що я зумів об’єднати любов до мого народу з любов’ю до всіх народів світу!». Разом із тим не виключала, що кожна нація має хороших, мудрих людей і, як не прикро, телепнів та невігласів. Проте віднедавна розумію: є спільнота, яка настільки зазомбована, що подолати це буде важко. Надто важко. Допоки є люди, які, піддавшись тискові, та за гроші готові переступити совість, стати окупантами – жодна країна не може жити спокійно. І тут не йдеться лише про Україну…
Цю колонку писала протягом тривалого часу. Все чекала на перемовини і мир. Перемовини відбулися. А от миру поки немає.
...Учора знову проводжали на Схід вояків. Сьогодні прийшов «вантаж 200». А сподівалася завершити свої роздуми не на цій ноті.
Так хочеться миру в єдиній Україні…

Оксана ЧУРИЛО,
заслужений журналіст України,
головний редактор Всеукраїнського
журналу «Лісовий вісник»