Ми познайомилися багато років тому на одному із семінарів. Вона – талановита журналістка, гарна жінка і прекрасна мама. Я із Західної України, а вона – зі Сходу. Я українка, а вона – росіянка за походженням, але українка душею. Справжня, без піару, пафосу і незрозумілих викидів. Такі, як вона, не граються у любов до батьківщини, вони люблять її усім серцем. Не сприймаючи жодних зазіхань, відділень і популістських маніпулювань, на кшталт радикалізму. І таких, як вона, на Сході (та й в усій Україні) дуже багато. З подругою розмовляю по телефону час від часу. Запитую, слухаю, розповідаю сама. Ми разом хвилюємося, разом плачемо і разом сміємося. Ми разом! Хоча за сотні кілометрів одна від одної. І як хотілося б, щоб ніколи між нами не стала стіна. Чи то кордону, чи то непорозуміння, чи то зневіри.
Каже: днями у них усім журналістам повідомили, що вони мають зареєструватися в окремому спису ДНР (тому ім’я своєї колеги не називатиму). Більшість газет тимчасово припинили діяльність. Принаймні відкрито. Редакції зачинені. Якщо раніше приміщення Донецької адміністрації вважалося місцем, де можуть, так би мовити, пояснити, як себе поводити, а Слов’янськ – територією, потрапивши на яку, більше не повертаються, то віднедавна ситуація змінилася. Бойовики повним складом окупували Донецьку адміністрацію. Місцеві мешканці розповідають, як чоловіки з автоматами не слов’янської зовнішності ходять містом, зупиняють, перевіряють місце прописки і таке інше.
– Больно смотреть на все это. Люди, которые прожили здесь всю свою жизнь, должны отчитываться и бояться кого-то из вне. Мы были готовы ко всему. Но что боевиков выпустят, дадут возможность пройти блокпоста и переехать в такой густонаселенный город… У меня родственники в Славянске. Там не осталось живого места. Город сравняли с землей. Это ужас! Хочется мира. Хочется спокойно жить в своей стране. В Украине! Хочется защищенности и правды. Говорят, что в Славянске помещение, где сидели боевики, вообще нетронутое. Это как понимать? Словом, вопросов много. И все меньше понимания ситуации.  
Телефоную колезі в Луганськ. Він не стримує емоцій. У голосі чоловіка нотки розпачу, втрата контролю над ситуацією, образа за себе, професію. за те, що не може нічого вдіяти.
…Україна кипить. Де обуренням, де війною, де роздратованістю. Спокою мало. Десь нагороджують активістів. Десь ідуть у бій, навіть не думаючи про нагороди. Десь чекають атаки і читають Псалми. Когось вкотре готують до операції, аби ця людина не опинилася у списку тих, хто поклав голову за рідну землю. А у цей час хтось підраховує гроші, бо, як кажуть: кому війна, а кому – мати рідна. На місцях ділять зони впливу, гамселячи один одного, навіть не соромлячись простого люду, який збирав кошти, підтримував, годував, вірив і вірить… Але все менше в очах вогню і все більше тривоги. Дедалі частіше виникають запитання. І на них треба буде відповідати.
Але є те, що єднає всі куточки України. У тому числі, до речі, і Крим. Це постать нового глави держави, який пообіцяв захистити, повернути цілісність і розбудувати Україну. Люди сподіваються на того, кому віддали свій голос, а з ним – своє майбутнє і своє життя у цій державі.

Оксана ЧУРИЛО,
заслужений журналіст України,
головний редактор Всеукраїнського журналу
«Лісовий вісник»