Називаючи горобця горобцем або ластівку ластівкою, мабуть, мало хто зважає на те, як виникли такі назви птахів, тим паче, що їх майже однаково іменують скрізь в Україні. Коли ж виявляєш, що одного й того ж птаха в одній місцевості називають «чайка», а в іншій – «книга» і, до того ж, російською мовою як «чайка» означені зовсім інші птахи, тоді й може виникнути зацікавленість. То яким же способом утворюються назви наших пернатих сусідів?

Вчені присвоюють птахам (та й усім тваринам і рослинам) латинські назви, які використовуються в наукових працях, написаних будь-якою мовою. Тому всім, хто знає ці назви, легко зрозуміти з наукової літератури, про якого з птахів у ній ідеться. Скажімо, «чайкою» і «книгою» в Україні називають птаха Vanellus vanellus, а в російській мові тією ж таки «чайкою» – птахів роду Larus. Та чи задовольнить таке пояснення тих, хто не знайомий із латинськими назвами птахів? Учений скільки завгодно може закликати жителів котрогось села чи містечка охороняти рідкісного птаха Aquila chrysaetos, або Tetrax tetrax, або Burhinus oedicnemus, або ще якогось, та поки він не вкаже їхні українські назви – «беркут», «хохітва» і «лежень», то його звернення будуть для людей незрозумілими. Тому вчені одночасно користуються і національними назвами птахів, інакше наукові знання залишилися б знаннями самих лише науковців. У будь-якому разі їх було би складно поширювати серед усього люду тієї чи іншої країни.
Мабуть, у кожній мові окремі птахи мають кілька назв, які вживаються в одних місцевостях і зовсім не використовуються в інших. Кожен із таких синонімів має право на існування. Примушувати людей відмовитися від добре знайомої назви птаха – безглуздо. Проте вкрай важливо серед синонімів обрати загальнонаціональну назву, аби вона стала звичною для всіх, не залежно від того, мешкають вони на заході, сході, півдні, півночі чи в центрі країни. Це сприяло би легкому поширенню знань про птахів.
Такої думки, схоже, дотримувалися ті з учених, хто розпочинав збирати народні назви птахів, аби згодом створити українську зоологічну номенклатуру. Власне кажучи, обрати загальнонаціональні назви, зокрема і птахів. У другій половині XIX ст. такою справою займався Іван Верхратський, який зібрав понад 2000 назв птахів з усієї Галичини і опублікував їх у своїх працях. А протягом 20-х рр. XX ст. діяв Інститут української наукової мови, за програмою якого працював Микола Шарлемань. Саме цей вчений створив одну з частин «Словника зоологічної номенклатури», що стосувалася птахів і була схвалена Зоологічною секцією Природничого відділу згаданого інституту. Для декількох видів у цьому словнику наводиться більше 50 назв-синонімів, а для одного (волового очка) – навіть 80. Серед синонімів були обрані головні назви пернатих, які мали стати номенклатурними, або ж українськими науковими, тобто загальнонаціональними. У словнику не передбачалися пояснення стосовно походження народних назв, а подавався лише їхній перелік. Але ж питання їх виникнення особливо цікаве.
Назви пернатих можна розділити на дві великі групи: одну утворюють ті, що беруть початок безпосередньо з української мови (їх іще називають автентичними), а до другої групи належать назви, запозичені з інших мов. До речі, у «Словнику зоологічної номенклатури» головні назви птахів мали переважно автентичне походження.
Виникнення і запозичення іншомовних назв – окрема історія. Втім, чи не найцікавіше довідатися, як утворювалися власне українські і що саме спонукало людину наректи птаха так, а не інакше. Підставою для виникнення ймення могло бути чимало характерних особливостей птаха – його зовнішній вигляд, поведінка, голос, місце, якому надає перевагу, те, чим полюбляє ласувати.
Наприклад, саме особлива зовнішня риса дала привід для виникнення української назви одного з куликів – «чоботар». А росіяни через ту ж зовнішню рису називають цього птаха «шилоклювка». Й справді, походжає собі мілиною довгоногий птах із довгим, тонким і загнутим догори дзьобом, наче криве чоботарське шило. То чого не назвати його «чоботарем», якщо при ньому завжди є чоботарське знаряддя?!
Ще цікавішою є назва, яку люди дали іншому птахові, – «пірникоза». В шлюбний період велика пірникоза (латинською Podiceps cristatus) має два пучки оздобних пер на голові, які, на перший погляд, чимось нагадують роги кози. Можна було такого птаха назвати просто козою. Та птах-коза живе на воді і вміє чудово пірнати, ось і поєдналися в назві «пірникоза» вказівки на зовнішню ознаку пернатого і особливість його поведінки. Ця назва дуже властива українській мові. Зважте, що в нас є такі прізвища людей, як Козоріз, Стельмах, Кравець, Швидкий, Поміркований, Шульга, Головатий, Черевко та інші, в яких відображені рід заняття, риси характеру та зовнішні особливості людей, для котрих спочатку були вигадані відповідні прізвиська, а згодом вони стали прізвищами. Схоже, через характерність назви «пірникоза» вона була закріплена за кількома птахами у «Словнику зоологічної номенклатури» Миколи Шарлеманя.
Один із найменших птахів, які заселяють простори нашої країни, має назву «волове очко». Погодьтеся, в слові «очко» звучить лагідне ставлення людей до цієї пташини. Оскільки вона невеличка, то Іван Верхратський вважав, що саме малі розміри стали причиною виникнення такого ймення птаха. Вона ж не більша волового ока!
Людина не лише фіксувала в пам’яті риси зовнішності пернатих, але завдяки своїй допитливості дізнавалася про окремі особливості їхньої поведінки. Спостереження за манерами стали основою того, що за одним із птахів закріпилася назва «косар» (російською «колпица»). Пернаті, котрі носять цю назву, дуже своєрідно здобувають собі їжу: вони збираються на мілководді і ходять там, зануривши дзьоби у воду. При цьому кожен рухає головою спочатку в один бік, потім – в інший, а тоді – знову в протилежний. Це нагадує рухи косаря, який водить держаком коси з боку в бік, викошуючи духмяну траву на лузі.
Поведінка іншого птаха також підказала людині, як можна його назвати. Уявіть... Сидять собі рибалки на березі, закинувши у воду вудки, і чекають, доки хоча би щось почне клювати. А недалечко від них на гілці над водою примостилася чепурненька ошатна пташка. Її пір’я виблискує сапфірово-смарагдовим вогником у сонячному промінні. Рибалки, які нудьгують, не можуть не помітити цього живого смарагду. Пташина трохи посиділа, а потім раптом – бульк у воду... За мить виринає і летить на гілку з упійманою рибинкою. Таке мале створіння, а як талановито ловить рибу! От і стала «рибалочкою». Зауважимо, що «рибалочка» дійсно талановитий, а не талановита, бо це зменшувально-пестлива форма від слова «рибалка», яке належить до чоловічого роду.
Голос птахів – ще одне джерело для виникнення їхніх назв. Мабуть, багатьом відомий кроншнеп. Назва має німецьке походження: Kronschnepfe, ід Krone – вінець, корона і Schnepfe – кулик. Звісно, корони на голові цього птаха нема, але великий кроншнеп найбільший із куликів – вагою до 1 кг. Він, схоже, є вінцем мрій для мисливця, який полює на куликів. Та в українській мові є чудова власна назва – «кульон», позбавлена будь-якого натяку на гастрономічну привабливість цього пернатого. Вона є звуковідтворенням голосу великого кульона, колись досить поширеного в Україні з-поміж трьох видів кульонів (зараз усі вони занесені до Червоної книги України). У великого кульона гучний, навдивовижу мелодійний і чарівний голос, його можна передати як «ку-у-у-лії-ї» або як «кю-ю-ю-ї-ї-ї». Той, хто хоча б раз почує його, запам’ятає назавжди. Ось звідки українська назва птаха – «кульон». Не зайве сказати, що у сусідній Білорусі його звуть подібно – «кулон», і навіть у далекій Англії в назві цього кулика звучить меланхолійна мелодія його голосу, бо називають його там – келью.
Нерідко підставою для виникнення назви птаха є одна з характерних особливостей місцевості, де він оселяється. Скажімо, представники цілої групи пернатих мають українську назву «пісочник» (російською «зуек»). Найпоширеніший із них – малий пісочник – заселяє піщані коси вздовж річок та інших водойм, іноді гніздиться і на галькових косах. Його «брат» – морський пісочник – обирає для гніздування солончаки, трапляється також на піщаних косах уздовж узбережжя морів. Перебування інших видів – великого пісочника і рідкісних залітних каспійського та товстодзьобого – також пов’язане з відкритими піщаними біотопами.
Другу групу становлять кулики, для яких придумали назву «коловодник» (рос. черныш, фифи, травник, щеголь, поручейник, большой улит). Яка ж причина виникнення української назви «коловодник»? І звичайний коловодник, і занесений до Червоної книги України ставковий коловодник, як і решта видів цієї групи, у гніздовий період заселяють заболочені ділянки берегів річок, луків, ставків, також болота. Отже, цих птахів найчастіше можна побачити не біля відкритих водних просторів річок чи озер, а на перезволожених, вкритих водою ділянках, що заросли травою або невеликим чагарником, тобто коло мілкої води.
До іншої групи належать кулики, які трапляються на території України лише протягом сезонних міграцій навесні та восени. В цей час вони тримаються вздовж берегів великих річок, переважно Дніпра, на узбережжі морів та на приморських лиманах. Їхня пристрасть до берегових біотопів стала підставою для того, аби вони отримали назву «побережник» – побережник малий, побережник білохвостий, побережник червоногрудий, побережник чорногрудий та інші. Тут варто попередити: для деяких із побережників у російській мові використовують назву «песочник», а це означає, що птах з українською назвою «пісочник» – це зовсім не той пернатий, який російською звучить як «песочник». Тож назва «морський пісочник» в українській мові стосується кулика, котрий означений латиною як Charadrius alexandrinus, а в російській мові назва «морской песочник» належить кулику з латинським йменням Calidris maritima. Будемо сподіватися, що всі, хто стане вивчати куликів, добре запам’ятають цю особливість.
Серед птахів трапляються і такі, назви яких прямо вказують на те, чим живиться власник. Наприклад, дуже влучним є ймення одного з хижих птахів – «змієїд». Майже всі, кому доводилося бачити цього птаха після вдалого полювання, розповідають, як пернатий під час польоту ніс у дзьобі довгу змію і поступово ковтав її. Полює змієїд також на ящірок та жаб. А одного з невеликих співочих птахів називають «коноплянка» – через те, що він полюбляє ласувати насінням коноплі, хоча це зовсім не означає, що в його дієті присутнє лише це насіння. Коноплянка вигодовує своїх пташенят комахами, та й дорослі птахи не відмовляються від цієї тваринної їжі. Втім значну частину корму коноплянки становить насіння різних бур’янів.
Птахи, яких називають «шишкар», майже винятково рослиноїдні. До того ж, спеціалізуються вони на добуванні насіння з шишок хвойних дерев. Тому й не дивно, що пернатих із такою назвою завжди бачать там, де ростуть ялини або сосни. Природа дала цим пернатим бездоганне знаряддя, яким дістають насіння з-під цупких лусок шишки (у шишкарів міцний дзьоб і кінці його щелеп схрещені).
У пташини з назвою «костогриз» дзьоб теж надійний інструмент для лущення насіння.Дзьобик він має справді нівроку: його висота біля основи більша за товщину пальця людини. Можете принагідно переконатися, але пальці до таких «обценьків» краще не сунути. Костогриз із легкістю розлущує вишневі і навіть сливові кісточки.

Підготувала Анна КРАВЕЦЬ
Фото із сайта pernatidruzi.org.ua