Цього року виповнюється 130 літ із часу першого приїзду родини Косачів до села Скулин та урочища  Нечимне.
...У чарівному куточку  Полісся, серед замріяних  беріз, предковічних дубів   та сосен розмістилося лісове урочище  Нечимне, яке     надихнуло Лесю Українку написати драму-феєрію  «Лісова пісня». 

Нечимне – ландшафтний заказник площею 40 га, що у Ковельському р-ні Волині, неподалік від с. Скулин. До категорії охоронних об’єктів віднесений Постановою Ради Міністрів України №132 від 25.02.1980 р. Це унікальний природний комплекс, що складається з озера карстового походження, площа плеса якого не перевищує 5 га, цінних, високобонітетних насаджень дуба черешчатого (окремі дерева мають вік понад 300 років), лучно-болотяних та чагарникових угідь, що створюють мальовничий ландшафт, де зростають рідкісні рослини, занесені до Червоної книги України.
З ботанічної точки зору болото в урочищі Нечимне унікальне: серед рідкісних рослин, що тут збереглися, є представники тундри, яка панувала тут 10-12 тисяч років тому.
  Озеро Нечимне належить до заростаючих. Намул, який тисячі літ осідав на дно, тепер заповнює водойму, тому величина чистого плеса з роками зменшується. Глибини озера не знає ніхто. Про це свідчить і його назва: «Тому-то й називають Нечимне, – кажуть старі люде, – що нічим не зміряєш його глибини».
Історія знайомства родини Косачів із Нечимним сягає літа 1884-го, коли Олена Пчілка з сином Михайлом, дочками Лесею і Ольгою гостювали в урочищі на березі озера у дядька Лева Скулинського. У Левка було три сестри: Катерина, Олександра (працювала робітницею Косачів у с. Колодяжне) та Лукреція (працювала робітницею Косачів у Києві). Саме ці побутові зв’язки і привели Косачів до с. Скулин та урочища Нечимне. Спогади про перші відвідини залишила молодша сестра і біограф Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк: «Їхали ми весь час лісом, переїздили кілька великих лісових «бродів», переїздили через село Білінь, де жила наша співуча приятелька «Білінка». Побули ми трохи в Скулині, а потім зі своєю господинею пішли до лісу – туди, куди її свояк дядько Лев вибрався з бидлом на літо. То було урочище Нечимне з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером.
З одного боку озера був смарагдово-зелений облудний берег, що йшов хвилями під ногами і, прориваючись, не давав приступити до самої води, з інших боків береги були зарослі очеретом та різними хащами. Кругом озера був старий густий великий листяний ліс, з одного боку він підходив до поля, а з другого – переходив у старезний сосновий бір, що простягся на багато верстов».        
Дядько Лев, на прізвище Бас, жив у селі Скулин, а в урочище Нечимне вибирався на літо, там він випасав худобу та доглядав за пасікою.  Чоловік  був справжньою невичерпною криницею народної мудрості. Ольга Косач-Кривинюк згадує: «У дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили геть скрізь по лісі, в бір, коло озера. Дядько Лев не палив у хаті, а клав огнище надворі, там і варив страву, там і грівся вночі, ночуючи надворі біля огню та раз у раз наглядаючи свого бидла. Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку «силу» лісову, водяну, польову та про їх звичаї і відносини між собою і людьми».
Це була перша і, як свідчать матеріали, не остання подорож Косачів до урочища.
Село Скулин і Нечимне відвідувала родина і  наступними роками. Бувала тут і наймолодша сестра Лесі – Ізидора: «Пригадую, яке це було глухе поліське село в порівнянні з Колодяжним. Воно мало якийсь архаїчний вигляд, в ньому було багато курних хат. Заміжні жінки там ходили з обтятим волоссям, чоловіки – в повстяних шапках, малі діти влітку – в самих довгих сорочках, підперезаних крайкою. Спинилися ми в Скулині, в одного знайомого. Це був дядько Лев».
Саме під впливом побачених в урочищі прекрасних краєвидів лісового озера, а ще загадкових розповідей Лева про міфічних істот і всяку «силу», вже далеко від України – у сонячній Грузії – Леся Українка пише свій шедевр світової літератури.
Породила «Лісову пісню» туга за рідним краєм, за казкою дитинства: «Мені здається, що я просто згадала наші  ліси та затужила за ними. А то я й здавна тую Мавку в умі держала, ще аж із того часу, як ти мені щось про Мавок розказувала… І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам’ятаєш? – у дядька Лева Скулинського… Зачарував мене цей образ на весь вік».
Народжена з туги за рідним краєм «Лісова пісня» відкрила дивоцвіти зрілого письменницького таланту Лесі Українки.
Написана «Лісова пісня» у Грузії 1911 р. У драмі звучить голос краси, свободи. З її сторінок промовляє природа – жива, одухотворена, у всіх її багатобарвних виявах.
«А я таки сама «неравнодушна» до сі речі, – бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша», – писала Леся Українка в листі до матері. А Олена Пчілка, прочитавши рукопис драми-феєрії, поспішила повідомити читачів журналу «Рідний край» про новий твір своєї талановитої доньки «по змісту одмінний од давніших», а також про те, що написаний він прекрасним, дуже розмаїтим віршем і сповнений тонкої поезії, «що має при тім чисто місцеві волинські чари».
«Лісова пісня» була опублікована в журналі «Літературно-науковий вісник» 1912 р.
Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і буденщина зіткнулись у драмі «Лісова пісня», яка відкриває перед нами всю красу Волині. Це зворушлива, ніжна пісня наших лісів, що закликає зберегти у серці те, «що не вмирає».

Ольга Бойко
Фото автора