Цього року осінь увірвалася якось надто стрімко. Чи то від того, що час летить надміру швидко, чи то від думок, які снують у голові та прискорюють плинність буття, чи від того, що дуже хочеться, аби цей надто важкий період для України завершився.

...Золото впало просто на нас, не зволікаючи, закутавши у соковиту метушню. Місто шелестить машинами, гамірними перехожими, ще квітучими клумбами з чорнобривців. У лісі ж – своя незабутня і неймовірна аура. 
У лісі осінь особлива! Геть жовті стоять дуби. А по килиму із жолудів аж важко ступати. Ще зеленіє мох та трава. Але дуже сухо. Надто сухо для того, аби шукати гриби. Не казатиму про карпатські ліси, де гриби, здається, є завжди. Кажуть, навіть під снігом можна знайти білого. Дивина? Ні – природа. 
Але від того, що в лісі немає грибів, а пора ягід уже минула, він не стає менш привабливим чи понурим. Тут завжди гарно, спокійно і затишно. Він заворожує. Саме зараз відбувається активна фаза реву, звіриних зустрічей та залицянь. Нерідко – навіть бійок за красунь. 
Восени побачити звірів на реві дуже складно. Треба довго слідкувати, йти на голос і, якщо пощастить, то… Але то вітер не туди дує, заздалегідь повідомляючи звірині про твою присутність, то необережно зламана гілка злякає оленів – і вони кинуться хто – куди, то саме листя не дозволяє розпочати те, за чим «полюєш» не одну годину. І таких «але» може бути безліч. От тільки не цього разу. 
Сьогодні ліс зустрічав так привітно, наче розумів мій стан. 
…Майже безвітряно. Вечір віддає своє останнє тепло, і сонце, яке збирається ось-ось заховатися, огортає любов’ю. Бреду рясно засипаними листом стежками. Насолоджуюся завершенням важкого, але надвечір – такого приємного дня. Чую голоси звірів. Це ревуть олені. Аж ось помічаю поміж дерев постать. Красень не бачить мене – вітру нема, а відтак нічого не заважає насолоджуватися видовищем. А він ніби й не поспішає. Обережно повертається на всі боки. Позує. Який велетень, які роги – яка краса! За трохи олень поволі йде в глиб лісу. А я залишаюся наодинці із роздумами. 
Назустріч виходить сікач. Отут я насправді злякалася. Чесно: почала придивлятися до дерев, щоб у разі чого на котресь видряпатися. Але дика свиня навіть і не думала нападати чи оборонятися. Звірі наче розуміли мене і вирішили розділити мій настрій. Лунає хрускіт – і зграя поросят висипається на дорогу. Пробігли всі – і кабан побрів за ними. 
Ліс живе своїм життям. Зі своїми законами, правилами і принципами. Незламними і вічними, як сама природа. 
Оксана ЧУРИЛО
Фото автора