 Сніг покрив усе довкруг. Біло-біло. Ми йшли удвох легковтоптаною стежиною – я і мій Акорд – друг-песик, гладкошерстний фокстер’єрчик. Стежина вузька, і ми поряд не могли. Через те він – попереду, я – за ним. Далі стежина дотикалася до твердов’їждженої дороги, а та вже – до недалекого лісу, що лише один чорнів на загальному білому фоні. Там, у тому лісі – лисяче «селище». Нори й нори.
«Ото ми сьогодні й пополошимо. Правда, Акордчику? Ти умієш те з ними, зі своїми ворогами… До речі, Акорде, чого вони, ті лиси, твої вороги? Вони ж для тебе, по суті, рідня. Твої однородці! То чому ти до них у такій позиції? А забувати своїх родичів та ще й ворогом до них… то воно якось… знаєш, розумієш… От я то дійсно для них ворог. А ти? Ну, правда, ти зі мною – з давен-давна! З самого початку існування. Не зі мною, річ зрозуміла – з моїми пра-пра-пра… і так далі. З перших людських стоянок! Ти весь час із людиною, і ні на крок від неї – в усіх її діяннях. Ти перший разом із нею перетнув Північний полюс. Першим переплив океан. Ти сторожив її, пильнував, попереджав про небезпеку, ти вигрібав людей, які гинули під снігом, і повертав до життя. Ти носив пораненим у бою перев’язочні пакети і витягав їх із поля бою. Ти кидався заради порятунку людини у вогонь і воду»… Собака дріботів попереду і, мабуть, таки слухав мене.
«От ідемо зараз спокійно. Я то вернуся додому з того полювання. А ти? То ще невідомо, чим закінчиться твоя зустріч із лисом у тій його норі? Чи виберешся живим?.. Бо у лиса теж зуби гострі»…
Від дороги, де з нею стикалася стежина, мене погукали компаньйони, з котрими домовився до лісу: «Швидше там!» Я – до свого дружка:
– Швидше.
«Дріб, дріб, дріб» – пішов швидше.
– Ще швидше!
Пішов швидше. Підбіг. А далі знову сповільнився й помалу – забув, чи що. Тоді я його легенько ногою в бік – і сам наперед пішов. Не примушувати ж хлопців чекати. Пішов, пішов. Кроків так десь через триста зиркнув крізь плече: як він там, мій песик? Знав: біжить, не відстає! А його не було. Не біг. Оглянувся я: не було його. Очима по стежині далі, а він там, де я його легенько відсторонив, сидить! Свиснув – ніякої реакції. А було ж: тільки один посвист – і він, з якої б то віддалі не було – з усіх ніг до мене. А то сидить – і хоч би тобі що!
– Ако-орд! – кричу.
Навіть не глянув у мій бік. «А то що з тобою?»
– Вернися й поглянь, – знову мені від краю стежини, – може, з ним щось…
– Може, ногу підвернув…
І я цих триста метрів із гаком – назад.
– Акорд! Ти чого? Чого не слухаєшся!
Він лише посмутнілими очима чогось на мене. І тут я побачив у його розумних, відданих очах образу. Майже цілком людську образу!
– Акордчику! Чого ти? Вибач. Але ж я тебе не вдарив. Я лише легенько… – І погладив по загривочку: – Вибач…
З очей собачки відчуття образи – геть, натомість – радість. І він енергійним стрибком на стежину й, не чекаючи команди, вперед (знав, куди йшли). «Гм… Ти бач, який образливий!»
Степан КУРИЛО-ШВАНС
(Із книги «Село Доросині і його люди»)
|
