На шляху до вдосконалення - 20 Вересня 2013 - Всеукраїнський журнал «Лісовий вісник»

У Генрі Девіда Торо є книга, що поєднує аспекти духовних пошуків, цінності природи та цілого пласту таємничих відкриттів щодо виживання у подібних умовах. «Уолден, або Життя в лісі» – так вона називається. Та для початку – кілька слів про автора.

Генрі Девід Торо (1817-1862 рр.) – американський письменник, мислитель, суспільний діяч. Був він і натуралістом – боровся за охорону природи. У 1845-1847 рр. Торо жив у лісі, на березі Уолденського ставу (недалеко від Конкорду, штат Массачусетс) у хатині, яку сам собі побудував, та самостійно забезпечував себе всім необхідним для життя. Цей експеримент із виживання він описав у вже згадуваній книзі. Крім того, ділиться своїми міркуваннями про сенс буття і найбільш раціональний спосіб поєднання духовної діяльності з забезпеченням необхідних матеріальних умов життя.
Хатина, яку він збудував власними руками, стоїть у лісі на відстані милі від будь-якого іншого помешкання. На проживання дбає лише працею своїх рук. Користується предметами першої необхідності, до яких відносить їжу, житло та одяг. На думку Торо, сучасна людина виходить за рамки своїх потреб, змушуючи себе витрачати море часу і сили для заробітку. А для щастя багато ж не треба!
Їжу будь-хто може добувати, працюючи на невеликій ділянці, будинок побудувати своїми руками, як робив це Торо, носити простий одяг. Тоді людина змогла би перестати бути рабом цивілізації, отримала б більше часу для духовного розвитку.
Перебування серед людей відволікає його від серйозних дум. Торо вважає, що ми спілкуємось один з одним надто часто, не встигаючи набути нових цінностей. Однак при всій симпатії до самотності, Торо не є відлюдником. Іноді до нього приходять гості. Якщо один – він розділяє з господарем скромну трапезу, якщо гостей виявляється більше, то все обмежується духовним харчем, тобто бесідами. Поки письменник живе в лісі, до нього приходить більше людей, ніж у будь-який інший період життя; для нього це – чудова можливість спостерігати за ними.
Торо часто працює біля землі, зокрема обробляє бобові. Не заглядає до посібників, оскільки для нього не має значення обсяг врожаю. Одночасно з бобами автор «садить» зерна духовних цінностей: щирості, правди, простоти, віри, невинності. Він перетворює землеробство у священне заняття, яким воно було колись, і готовий принести в жертву не тільки перші, але й останні матеріальні плоди свого наділу.
Після роботи Торо іноді йде в найближче селище за новинами. Вночі повертається додому, не збиваючись зі шляху. Хоча заблукати в лісі, на його погляд, – незабутнє і повчальне відчуття. Поки людина не збивається з дороги, вона не осягає всієї «сили і незвичності Природи». Йдучи з дому, ніколи не замикає дверей: його жодного разу не обікрали. Якби всі жили так само просто, як він, грабежі були б невідомі. Адже вони відбуваються там, де в одних є надлишки, а інші бідують.
Недалеко від хатини Торо є ще кілька ставків. Він описує їх як живі істоти. Прибережні дерева – немов вії, що обрамляють озера-очі; кручі – це брови, береги – губи, які ставок облизує.
Іноді Торо займається риболовлею або полюванням. Але, на його думку, якщо людина носить в собі насіння духовності, то згодом вона відмовляється від подібних занять. З часом Торо майже повністю відмовляється від тваринної їжі. Вважає, що вона заважає збереженню духовних сил. Письменник також не п’є вина, лише чисту воду зі ставка – якщо й п’яніти, то тільки від повітря. Поруч живе безліч тварин: приручена дика миша, яка їсть із його долонь, куріпка зі своїми пташенятами, чиї спокійні і мудрі очі Торо здаються настільки ж древніми, як і саме небо, що в них відображається.
Ближче до зими Торо викладає у своєму будинку вогнище. Вечорами, дивлячись на полум’я, він очищає свої думки і душу від скверни, що накопилася за день. Взимку біля свого будинку розкидає недостиглі кукурудзяні качани, картопляне лушпиння, а потім із цікавістю стежить за звичками залучених ласощами кроликів, білок, сойок, синиць.
Взимку Уолденський ставок засинає, покриваючись шаром блакитного льоду. Вранці сюди приходять люди ловити окунів і щук. До речі, про цю водойму в народі ходить повір’я, ніби вона не має дна. На початку 1846 року, озброївшись компасом, ланцюгом і лотом, Торо знаходить дно і вимірює глибину ставка.
Уся Земля для Торо – жива істота. Повертаючись з Півдня, навесні над ставком пролітають гуси, качки, голуби, ластівки, з’являються жаби і черепахи. Починає зеленіти трава. Весняний ранок несе прощення всіх гріхів і закликає до духовного відродження. Торо вважає, що люди повинні жити в унісон з природою, прислухатися до її заповідей. У житті міст настав би застій, якби дика природа не межувала з ними, бо для них вона є джерелом бадьорості. Людина бажає одночасно і все пізнати, і залишити таємницю природи нерозгаданою. Їй необхідно відати, що існують сили, які перевершують її власні.
Так закінчується перший рік життя Торо у лісі. Другий рік дуже на нього схожий, і автор його не описує. 6 вересня 1847-го Торо остаточно залишає Уолден. Він іде з лісу, бо вважає, що повинен прожити ще кілька життів, а не крокувати вже випробуваним шляхом. Якщо людина сміливо йде до своєї мрії – її чекає успіх. Чим більше вона спрощує своє життя, тим простішими видаються всесвітні закони; самотність, бідність, слабкість перестають для неї існувати.
Не обов’язково озброюватися розумінням оточуючих, адже це певною мірою утопія. Кожен повинен намагатися робити свою справу, стати тим, ким він народжений бути. Якщо сучасне людство та людина можуть здатися пігмеями, порівняно з древніми народами, то, на думку Торо, варто намагатися стати «найбільшим із пігмеїв», займатися вивченням власної душі та її вдосконаленням.