Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Ліна Костенко  Ліс… Он який він! Мовчазний. А хто мовчить, той багато знає. Мудре це мовчання. Увесь час вслухаєшся у тишу. Чекаєш якогось небувалого гомону, звуку, шелесту. Молитовний спокій лісу то тут, то там порушує суха галузка або їжак, який збирає листя, щоб накрити свою хатку на зиму. У піднебессі ширяє яструб. У лісі сумно, але я люблю цей смуток, бо він близький моїй душі.
І хай гудуть автостради, шугають у небі надзвукові літаки, все одно приходимо до лісу, у гори, на річку, бо інакше перестаємо бути людьми.
А як гарно у гаю влітку, коли стоїть чудова сунична пора. Над галявиною, ніби сизий димок, туман хлюпочеться. Терпко пахне суницями. І здається, що в лісовому вибалку, наче в зеленому казані, добрий казковий ліс варення варить. Хто не прийде в гості – чудодійною ягодою почастує. Станеш під зелену крону дерева – птахів наслухаєшся. Та ніхто інший, окрім птаха, не покаже тобі джерело, де на дні суничка лежить. І вода суницями пахне. Птахи та звірі в лісі – у себе вдома. А ти гість. А в гостях треба вміти поводитися.
Нагулявшись, мовчки прощаєшся з лісом, надіючись іще раз прийти сюди. Виходиш із нього іншим, на душі залишається світлий спогад про зелений храм. І довго вчуватимеш пахощі листу, різнотрав’я, солоду.
Багато приємного і несподіваного побачиш у лісовому царстві і пізньої осені. Гай зустрічає тебе колючим поривами вітру, блідими фарбами, безгомінням. Вистава закінчилася, завіса спущена, завмирають останні акорди осені. Скромне суцвіття деревію та сизі плоди ожини – далекі дари літа. А під ногами листя, листя… Суцільний сірий килим. Гарно. Пружний порив вітру зриває з віття останніх довгожителів, осінь повільно тягне шлейф своєї сукні з листопада в грудень. Пульс життя у лісі поступово завмирає. Доброї зими тобі, ліс! До весняного свята!
Пощастило! Я підстерегла, як до лісу завітала зима. Він стояв урочисто у дорогому білому уборі, якого не вигадає ні одна людська думка. І все те диво світилося, наскрізь блищало, сипало іскрами, діамантами, переливалося то різким, то матовим світлом. Ступав ліс під урочисто величаву білину, як молода під фату: дерева одягли білосніжні капелюхи, на гілля сніжно-білі рукавиці нап’яли, розпатлані завірюхи висвистували поруч.
Ось і ворона каркнула, ось сорока заскрекотіла, там іще якась зимова пташка подала голос. А це синичка цвірінькає. Насиплю їм хліба і борошна, бо важко знаходити їжу взимку.
Прекрасний ліс і навесні, коли вкривається салатно-зеленими ніжними листочками. Поглянь, як набубнявіли пуп’янки на галузках, от-от спалахнуть зеленим полум’ям. На зігрітих сонцем галявинах з’являються перші квіти: підсніжники пробиваються і синіють проліски. Перш ніж зірвати будь-яку рослину, подивися, чи достатньо залишилося навкруги таких самих квітів, чи зможуть вони забезпечити поновлення виду. У квітці і дереві так багато добра.
Рослинний покрив – це дзеркало, в якому чітко відбивається ставлення людини до природи. Бережімо це багатство кольорів, тонів, напівтонів, найгеніальніших ліній первозданних архітектурних форм, найколоритніших звуків. Квіти і трави – вбрання рідної землі, нашої планети, на якій ми линемо у всесвіті, то обличчя людської гідності.
Ліс не тільки захищає поля від палючих вітрів-суховіїв. Він лікує землю, знівечену ярами, своїм корінням укріплює її сили, не дає ярам розповзатися далі, зберігає вологу. Тут ростуть цілющі трави, з яких роблять ліки. Зелені гаї – домівка для багатьох корисних птахів. Ліс треба берегти. Ще наші прадіди казали: «Багато лісу – не губи, мало – бережи, нема лісу – посади».
У давнину людина майже повністю залежала від природи, але брала з рослинного світу не так уже й багато. Та згодом її вплив на довкілля стає все помітнішим, призводить до зміни рослинного покриву.
У наш час з усіх кінців зеленої кулі лунають голоси вчених, які з тривогою повідомляють про значне збіднення рослинності у різних країнах.
Ми навчилися плавати під водою, як риби, ми навчилися літати у небі, як птахи, нам залишилося навчитися жити на землі, як люди.
Із усього сущого на нашій планеті тільки людину Бог наділив розумом і почуттям. Та не в усіх той розум спрямований на добро. Одними рухають любов, щирість, совість, іншими – ненависть, зажерливість, егоїзм. Одних краса природи розчулює і надихає, інші – глухі до неї.
Та, може, опам’ятається людство і перестане рубати гілку, на якій сидить. Вона ще зеленіє і цвіте, ця гілка ще родить плоди, хоч і отруєні радіонуклідами.
Природа-мати простягає руки до неба, людино! Будь же сином, порятуй її. Захисти від хижих, байдужих і ненаситних.
Ровеснику, очисти замулене джерельце, хай жабонить свою пісеньку лісовий струмочок, несучи благодатну воду і квітці, і дереву, і пташині, і людині. Не ламай калину, не дай зруйнувати лелече гніздо, посади деревце, щоб «липа – витвір людини – не заридала в зелені долоні листків».
Рятуючи природу, ти рятуєш своє майбутнє.
Марія КУДИНЬЧУК, 8 клас
(смт Жовтневе, м. Нововолинськ)
|
