Населений пункт, про який іде мова, розташувався на місці віковічного проростання сосново-дубових пралісів. До цього часу навколо міста збережено ліси стиглого віку, до яких входять дуби та сосни. Можливо, ніхто з гостей на це не зважає, але фактом залишається те, що з міста не можна виїхати ні залізничним транспортом, ні автомобільними дорогами, ні ґрунтовими, ані пройти стежками, не переткнувши при цьому ліс. І присутність лісу для місцевих жителів – надзвичайно важлива. 

Ще років 20 тому на виїзді з міста у північному напрямку стояв плакат із написом: «Єдине на Волині високобонітетне насадження сосни звичайної стиглого віку». Цим соснам стиглого та перестиглого віку у складі сосново-дубових насаджень – біля 200 літ. Вони введені, як і більшість насаджень навколо міста, у склад природного заповідного фонду. Могутні сосни ростуть у перемішку з дубами. У пору сильних вітрів – інколи буреломних – сосни опускають свої масивні крони на землю, не витримуючи потужних вітрових потоків. Така трагічна участь настає і в могутніх дубів, але рідше. На околицях міста в лісових масивах – дуби-велетні, вік яких вираховується 3-4 сотнями років.
Наявність лісу визначає душевний стан мешканців міста, ліс позитивно впливає на емоції та здоров’я людей.
Назва цього населеного пункту – Ківерці. Життя та трудова діяльність мешканців тут завжди були пов’язані з лісом і його дарами, особливо в радянські часи. Тих, хто вперше приїжджає у місто, приємно дивує факт, що всюди тут ростуть дуби стиглого віку, створюючи сквери, куртини і як окремі дерева. Найдивовижнішою є дубова діброва – це парк культури та відпочинку, дубові сквери біля медичного коледжу, центральної районної, інфекційної лікарень, адміністративних будівель лісового господарства, управління газового господарства, міжколгоспбуду, районного дорожнього відділу, ветеринарної лікарні і не тільки. Окремі куртини дубів охороняють вічний спокій ківерчан на цвинтарі. Групами та смугами ростуть дуби вздовж залізничної колії. Одинокі велетні часто прикрашають промислові та адміністративні будівлі міста й житлові будинки майже на всій його території. Є навіть приватний дубовий сквер біля мансардного дерев’яного житла, збудованого ще до ІІ Світової війни. Це зразок поєднання дерев’яної архітектури із затишком під кронами велетнів-дубів.
Навіть із тильного боку будівлі міської ради росте один, напевно, з найбільших у місті, високобонітетний красень-дуб, немов нагадуює місцевій владі, що йому та його побратимам потрібні увага й допомога.
Тут усе пов’язано з лісом – майже всі будівлі спочатку були дерев’яними. Тільки з часу будівництва залізничної колії у місті виросли довговічні цегляні споруди. Але навіть другий поверх залізничного вокзалу є дерев’яним, проте хто цього не знає, одразу не помітить. Ківерчани з повагою та любов’ю ставляться до своїх дерев’яних осель, які взимку надійно утримують тепло, отримане від спалювання дров у грубках та плитах, а влітку створюють особливий клімат, не даючи у спеку надмірно перегріти помешкання. Тут люди розуміють, що найкращим і найсприятливішим для проживання є дерев’яний дім. Цегляне житло поступається дерев’яному за багатьма оцінками, а залізобетонне – взагалі не придатне.
У наш час будівництво дерев’яного житла – це рідкість і одночасно розкіш. В основному зводять будинки з цегли, піноблоків, ракушняку, але не з дерева, і опалюють їх газом, а не дровами, як колись. Слідуючи європейським традиціям, як опалювальні прилади використовують каміни, спалюючи в них дрова таких порід, як вільха, осика, рідше – ліщина. Популярними в наш час є російські бані та фінські сауни. Як правило, їх опалюють дровами.
Діяльність більшості підприємств міста пов’язана з основним даром лісу – деревом. У часи незалежності України багато підприємств Ківерців пережили занепад або й взагалі припинили своє існування. Це негативно вплинуло на матеріальний та культурний рівень життя людей, які були, є і будуть основою міста.
Ківерчани пережили часи успіхів, достатку, добробуту, щасливого життя. Без людей місто нічого не варте. Були й трагічні моменти в роки ІІ Світової війни. Так, у 1943 році ні в чому не винних людей розстріляли фашисти. Братська могила була на початку вул. Матросова. Під час перепоховання останків і перенесення їх на міський цвинтар жителів міста сколихнули злодіяння загарбників. Під час розкопування люди з жалем дивилися на простріляні в потилицях черепи дорослих і… дітей. У чому ж завинили діти перед нелюдами?
Я був свідком, коли один із місцевих упізнав останки рідного брата за черевиками, які виготовив місцевий майстер на замовлення. Дивлячись на останки, молодший брат, який дивом врятувався, не плакав. Вираз його обличчя і важкі слова, які він видушував зі своїх уст, примушували свідків цього факту завмерти на деякий час і навічно запам’ятати подію.
Особливо серйозною, відповідальною, глибокою за змістом були молитва та звернення до людей священика, який освячував процес перепоховання. Партійні органи не проявляли особливого інтересу до цієї події. А шкода.
Загинули прості люди, а не герої-партизани. Але це була війна, яка завжди супроводжується смертями, голодом, холодом, розрухою. Про справедливість тут нічого й говорити, за винятком одного – невшанування (вже при похованні) тодішньою владою загиблих жителів міста.
Дубовий сквер перед будівлею нині не діючого побуткомбінату Ківерцівського лісового господарства наче німий свідок зберігає у своїй землі рештки людей, які не перепоховані по-людськи згідно з канонами церкви.
Тут хоронили розстріляних без суду та слідства вже після визволення міста від фашистів. На станції «Ківерці» з поїздів висаджували людей із числа біженців, втікачів із концтаборів і дезертирів. Поруч зі станцією стоїть будинок, в якому перевіряли у затриманих документи. Тих, хто не надав посвідчення особи, розстрілювали в одній із кімнат будинку, а вночі закопували у вищезгаданому дубовому сквері.
Жителька міста декілька років тому у присутності своїх родичів та знайомих розповідала, як її затримали без документів і привели на допит у будинок. Якби не прибиральниця, яка підтвердила слідчому, що ця жінка живе у місті, її б однозначно розстріляли.
Багато ветеранів війни з численними нагородами трудилися на совість у післявоєнні роки на підприємствах міста. Вони не любили розповідати про війну. Більш значимого свята, ніж день Перемоги, для них не було. Кожен ветеран пройшов неймовірно важкий шлях.
Мій сусід у розмові з товаришами оповів випадок. Це було, коли фашисти обстрілювали позицію червоноармійців вдень і вночі, не даючи нашим бійцям підняти голову. Солдати хотіли пити, але запаси води давно скінчилися. Тому, щоб подолати неймовірну спрагу, мій сусід зумів підповзти до калюжі, де лежав убитий кінь, тіло якого вже розкладалось і нестерпно смерділо. Напившись цієї не придатної для вживання води, він і його товариші не захворіли і продовжували вести бій, подолавши спрагу.
Цей феноменальний факт неотруєння можна пояснити надзвичайно високим напруженням нервової системи, яка переборола заразну воду.
А ось іще одна доля. Героїчна, трагічна і одночасно непроста.
Уже після смерті цієї скромної людини розповідали про його нагороду – орден Леніна. Під час війни упівці примусово забрали чоловіка до лісу. Через декілька тижнів чоловік повернувся до дружини та малолітніх дітей. Незабаром його забрали на фронт. У боях із фашистами солдат зв’язками гранат зупинив два німецьких танки «Тигр», за що його нагородили як вихідця із Західної України орденом Леніна. Всім іншим солдатам за знешкодження одного такого танка присвоювали звання Героя Радянського Союзу.
Після повернення з фронту солдат жив і працював у Ківерцях. Через певний час його засудили до 20 років позбавлення волі за причетність до УПА. Він переніс роки довготривалого заслання, як добропорядна людина і зразковий сім’янин доживав свої роки у рідному місті.
А ось іще одна історія про ківерчанина, який у сталінських таборах відбув 25 років за те, що перебував в УПА. Після повернення працював на Ківерцівському механічному заводі, де праця прирівнювалася до шахтарської за шкідливістю для людського організму. Коли з Росії приїжджали фахівці для обміну досвідом із вивчення технології зварювання залізничних контейнерів, вони дивувалися тому, що електрозварювальні роботи виконували жителі міста. В Росії цим займалися засуджені.
Чоловік ніколи не нарікав, зразково виконував усі доручені йому завдання. Був прекрасним господарем. З часом його «попросили» відректися від скоєного в роки війни, на що він відповів: «Я своїх переконань не змінюю».
Завжди прикладом для всіх ківерчан і не тільки був росіянин, ветеран ІІ Світової війни, кавалер трьох орденів Солдатської слави старшина запасу Михайло Ковальов. Незважаючи на фронтові рани, він довго працював директором Ківерцівського експериментального ДОКу, вивівши комбінат у ряд найсучасніших деревообробних підприємств країни. Художній паркет, найвідомішу продукцію у Радянському союзі і багатьох країнах світу розкуповували прямо з конвеєра. Популярність художнього паркету надзвичайна і до нашого часу. Він є кращим у світі за виглядом і довготривалістю служби людям. Цю продукцію щоденно показують у новинах, зокрема її можна побачити у приміщеннях Адміністрації Президента, Кабміні, Верховній Раді, Київській МДА, у будинку з химерами і багатьох інших унікальних будівлях.
У національному палаці культури «Україна» художній паркет слугує людям вже 40 років, під час капітального ремонту палацу – приблизно 10 літ тому – змінили всі лицювальні матеріали за винятком художнього паркету, хоча він, як ніщо, піддавався найбільшим навантаженням.
Директор – ветеран війни, не мав вищої освіти, але завжди правильно приймав відповідальні рішення і вмів самостійно розібратися у найскладніших процесах виробництва.
Слава про колектив Ківерцівського лісгоспу гриміла на весь Радянський Союз, невтомну результативну працю якого держава оцінила у 1967 році найвищою на той час нагородою – орденом Леніна.
Як і в будь-якому населеному пункті нашої планети, тут проживали і живуть прості люди різних національностей, здібностей, уподобань, професій, які були невід’ємною складовою життя та діяльності міста.
Пригадую одного китайця, який за довготривалий час проживання у місті так і не освоїв української мови, а спілкувався з людьми окремими словами та мімікою. Стався випадок – загорівся дерев’яний будинок мансардного типу, на другому поверсі якого він мешкав. Господаря не було вдома. Він, як завжди, ходив вулицями міста та просив милостиню. Дітвора після пожежі назбирала багато мідних монет. Для китайця пожежа стала трагічним випадком, після якого з його уст не сходило тільки одне слово – «сапог». Люди подейкували, що під час пожежі хтось поцупив чобіт із золотом. Незадовго китайця не стало.
Ми дивуємося таланту Андрія Данилка у ролі Вєрки Сердючки. Подібний артист, але значно раніше, розважав людей у Ківерцях. Його звали Артем. Він створював образ жінки, фарбував губи, підрум’янював щоки, носив жіночий капелюх із пір’ям і жіночу сумку. Артем був бажаним гостем чи не на кожному весіллі у місті. Його розвагам завжди були раді люди. Одного разу, їдучи в автобусі до Луцька, Артем на прохання пасажирів співав пісні, за що йому давали гроші.
В автобусі їхав один із керівників місцевої влади. Він звернувся до Артема з проханням заспівати і зауважив: якщо пісня йому сподобається, тоді він заплатить 100 карбованців. Це був приблизно 1960-й. На той час це була величезна сума. Артем погодився.
Пасажири мовчки слухали «Інтернаціонал» у виконанні Артема. Замовник пісні без вагань заплатив обіцяну суму. На той час ніхто з громадян СРСР не міг сказати, тим більше привселюдно, що йому не сподобалася ця пісня…
Життя лісу у складі рослинного світу, як і життя людей у присутності лісу, виконували і виконують природну суть.
Сенс життя людей полягає у тому, щоб підтримувати життя на землі, передавати з покоління в покоління. Так і в рослин: на зміну одним, які досягли біологічної стиглості, з’являються інші. Цей процес регулює сама природа з початку існування Всесвіту. Різниця лише в тому, що рослинний світ не може самостійно втручатися в життя людей. А ось цивілізований світ людей може і втручається в життя рослинного світу шляхом регулювання, висівання та вирощування бажаних рослин, які в повсякденному житті використовують для забезпечення своїх потреб і діяльності.
Людина значною мірою керує рослинним світом, використовуючи його дари. Головне – дотримуватися (у стосунках із рослинним світом) гармонії і меж, за які недопустимо виходити людині, згубно впливаючи на природу. Адже без рослин людина не зможе жити. А ось життя рослин без людини не зупиниться.

Валерій ПНЕВСЬКИЙ
Фото автора