Ковель і Ковельщина – древні місця Волинського Полісся, які беруть свій початок ще з XIV ст. Історія Ковельщини надзвичайно багатогранна. Її торкнулося литовсько-руське правління і панування Першої і Другої Речі Посполитої, царсько-російська колонізація, німецька окупація, радянська комуністична тоталітарна система і становлення Незалежної України. Ковельський район має вигідне географічне розташування, оскільки розміщений на перехресті європейських торгових шляхів. Крім того, він повністю перебуває у зоні мішаних лісів, є одним із перших за кількістю мисливських та рибальських угідь в Україні, що є предметом заздрості сусідів із Білорусі та Польщі. Відомо, що на Ковельщині було багато мисливських видів тварин, а сама територія мала славні традиції. І хоча в І половині ХVII ст. тури були повністю відстріляні, на згадку про них залишилася річка Турія. 

У мисливській історії Волині згадуються гончаки Адама Мячинського з Мацеєва Ковельського повіту, що мали велику славу.
Зрозуміло: мисливство за таких сприятливих умов утворило окрему ланку суспільного життя. На початку ХХ ст. Друга Річ Посполита, у складі якої перебувала тоді Ковельщина, надавала важливого значення мисливству: відкривалися спеціалізовані музеї та бібліотеки мисливського господарства, проводилися тематичні виставки, конкурси в галузі догляду та охорони звірини, стрілецькі змагання, загальнодержавні мисливські з’їзди. У полювальників з’явилася навіть своя професійна мова. Більше того, для організації діяльності мисливці Другої Речі Посполитої організували Спілку польських мисливських товариств. Відповідно до статуту, діяльність спілки поширювалася на всю територію держави. До її основних завдань належали покращення популяції мисливських тварин, опіка над мисливством в економічному та етичному аспектах, заходи з оптимізації мисливських відносин у сфері законодавства, інструкцій та розпоряджень адміністративних органів. Крім того, її співпраця з владою та нагляд за виконанням законів і розпоряджень, які стосувалися мисливства, підтримка закладів і заходів із покращення догляду за дичиною, зброєю, мисливських знарядь та грамотна організація полювання сприяли розвитку мисливства. Члени спілки збирали статистичні дані щодо мисливських тварин у державі, щоб за потреби вимагати у влади необхідні засоби та кошти. Спілка надавала премії тим працівникам лісового і мисливського господарства, які вели боротьбу з браконьєрством та розкраданням дичини. Матеріальні відшкодування в міру фінансової спроможності спілки отримували і працівники лісової охорони, які нерідко під час виконання службових обов’язків отримували тілесні пошкодження від браконьєрів. Спілка також опікувалася вдовами та сиротами мисливських охоронців, що загинули в боротьбі з браконьєрами.
Завдяки Спілці польських мисливців встановлювався особливий догляд за рідкісними видами звірів, які перебували під цілковитою охороною закону, а також над тими видами, яким через надмірний відстріл або вирубку лісів загрожувало зникнення. Саме цю проблему центральна спілка мисливців відстоювала у державній комісії охорони природи. Серед інших питань на порядку денному мисливської спілки – налагодження зв’язків між її членами та усіма мисливськими групами, а також впровадження однакових принципів роботи у товариствах. Крім того, розглядалося питання про надання спілкам права торгівлі впольованою дичиною.
Ковельське спеціалізоване товариство було одним із шести засновників Центральної Польської спілки мисливських товариств, до якої у 1930 р. входило ще 82 товариства, крім Ковельського. У 1931 р. їхня кількість становила вже 102, 1937-го на Волині Польська спілка мисливців нараховувала 435 членів, із них у Ковельському повіті – 51. Ще 32 мисливці приєдналися до Ковельської філії у 1938 р. Як свідчить тогочасна мисливська періодика, керівники Ковельської філії спілки змінювалися майже щороку. Так, головою Ковельського мисливського товариства у 1928-1929 рр. був Антоній Бірар із Маневичів, у 1932 р. – Петро Квітковський, у 1937 р. – Сергій Довгановський із Мацеєва. У той же час надлісничим Ковельського надлісництва був інженер Юліан-Роберт, а сусіднього Заблоцького – Мечислав Блонський. Крім того, мисливці із Ковельщини тісно підтримували зв’язок із Галичиною, хоча Волинь до Першої світової війни не входила до її складу. Так, Генрик Крупський із Ковеля був членом Галицького мисливського товариства.
Керівництво Польської спілки мисливських товариств у повіті затверджувало своїх представників, поділивши зони відповідальності між членами спілки для ефективнішого контролю за мисливством. Так, 1926-го р. представником Спілки у Ковельському повіті був Францішек Скорупський, у 1934 р. – Антоній Бірар у Маневичах, суддя Аполінарій Бистрицький – у Рат­но, Пшемислав Мацієвський – у Голо­бах та Гончому Броді, граф Йозеф Жишев­ський-Стадіон – в Мацеєві та Дольську. За­ступниками голови Ковельської філії Спілки мисливських товариств у 1937 р. були граф Йозеф Жишевський-Ста­діон (Мацєїв, Дольськ), князь Ед­мунд Радзи­вілл (Олика), Чеслав Сікор­ський (Ківерці, Тро­стянець), Сте­фан Стшалковський (Кол­ки, Куликівці).
Статут Ковельського мисливського товариства, яке входило до Центральної спілки польських мисливців, із правилами полювання для його членів був зареєстрований 1924-го. Він передбачав наступне: кожен член товариства повинен добре знати правила полювання (за незнання сплачували штраф у розмірі 5 злотих (п. 36); оштрафовані особи розглядалися на відкритих зборах товариства і шляхом голосування визначалось їхнє подальше членство у товаристві (п. 37); триразове невиконання однієї і тієї ж вимоги Статуту передбачало виключення із товариства без права на поновлення (п. 38). Крім того, відповідно до Статуту Ковельського мисливського товариства, його керівництво мало право закрити полювання, виходячи зі стану та кількості дичини, як на всій території мисливських угідь товариства, так і в його окремо взятому ревірі (п. 39).
Серед іншого визначалися також умови полювання на орендованих товариством мисливських угіддях для членів товариства та його гостей. Для оренди мисливських угідь члени товариства сплачували вступні членські та щорічні внески. Боржники не мали права брати участь у полюваннях без згоди керівництва. Під час полювання члени товариства повинні були мати при собі членський білет та відзнаку товариства, щоб представити їх кожному мисливському охоронцю. Місце для індивідуального полювання визначав ловчий товариства. Проте ці полювання мали відбуватися на окремих від колективних полювань місцевостях. Повноваження щодо контро­лю під час ловецтва належало керівнику товариства та ловчому. Розпорядження керівника товариства та ловчого під час полювання мали безапеляційно виконувати його учасники, яким не дозволялося давати вказівки мисливським охоронцям. Дичина, добута мисливцем, ставала його власністю. Керівнику товариства та його заступнику надавалося право запросити на полювання трьох осіб, які не були членами цієї спілки. Керівник полювання був зобов’язаний завжди ставати на лінію стрільців. Для обліку добутої дичини секретар вів статистику. Мисливських собак гончих порід дозволялося використовувати лише під час полювання на кабанів і хижаків. Керівником полювання міг бути лише голова товариства.
Після закінчення полювання очільник товариства спільно з ловчим вираховували вартість проведення ловецтва, яку розподіляли порівну на всіх учасників, і яку ті мали оплатити. За правилами, особи, які були у списку учасників полювання, вносили гроші за свою участь. Проте мисливець, котрий за добу до проведення полювання відмовився від участі, звільнявся від сплати. На колективних полюваннях заборонялося застосовувати нарізну та військового типу зброю.
Визначалися також терміни полювання на дичину. Зокрема на тетеруків-самців дозволялося полювати індивідуально кожному членові товариства, на вальдшнепів – до 15 травня лише на тязі. Кожен учасник товариства був зобов’язаний повідомити керівництво, якщо полювання тривало більше одного дня. Крім того, кожному дозволялося добувати болотну пернату дичину починаючи з 15 серпня, а полювання на рябчиків навесні заборонялося.
Якщо між членами товариства виникали конфлікти щодо власності на дичину, то їх вирішував третейський суд, що теж складався із членів товариства. Його рішення були безапеляційними. Процедура обговорення конфліктів щодо дичини, добутої двома або більше особами, відбувалася за такими принципами: куля мала перевагу над дробом; при попаданні декількох куль першість мала та, котра поцілила влучно; за умови пострілу дробом переважав останній, після якого дичина була вбита. Але у цьому випадку особа, що стріляла останньою, могла, відповідно до мисливської етики, відмовитися від дичини на користь мисливця, котрий стріляв першим. За умови одночасного пострілу кулею все вирішувало жеребкування, а при одночасному пострілі двох мисливців із дробу першість мав той, хто стріляв із ближчої відстані. При одночасному пострілі кулею та дробом враховувалося також місце попадання.
З метою забезпечення порядку учасники полювання повинні були дотримуватися певних вимог, за невиконання яких передбачалося покарання. Так, мисливці, отримавши під час жеребкування номери своїх позицій на полюванні, мали їх дотримуватися, допоки не почують обумовлений сигнал. За невиконання цього правила встановлювався штраф у розмірі десяти злотих. Також мисливець був зобов’язаний добре знати номери місць сусідів. Переслідування пораненої дичини допускалося лише з дозволу керівника полювання, самостійне ж переслідування підранка і сходження з позиції були заборонені. За таке передбачався штраф.
Діяло чимало вимог щодо обережного поводження зі зброєю. Зокрема зброя заряджалася лише при виході на позицію. За невиконання цієї вимоги встановлювався штраф у розмірі 5 злотих. Якщо мисливець залишив набої у зброї під час переходу на другу нагінку, за постріл у напрямку сусіда чи випадковий постріл треба було сплатити штраф у розмірі 10 злотих, за добування дичини, що не була призначена для полювання, штраф становив від 5 до 50 злотих.

Варто зазначити: мисливське законодавство Другої Речі Посполитої не знало таких понять, як «ліміт» чи «норми добування дичини» – їх не було. Такі процеси регулювало керівництво товариств. Якщо мисливське законодавство чітко забороняло відстрілювати самиць, то, відповідно, цих приписів дотримувались і ковельські мисливці. Так, за порушення зазначеного пункту передбачався штраф не лише до державної скарбниці, але й у межах товариства: за добування самиці лося – 300 злотих, оленя – 250, козулі – 100, глухаря – 100. За добування самки кабана в період із 1 березня по 1 вересня треба було сплатити 150 злотих штрафу, за добування молодняку качки, що не злітає, а також її добування у період із 1 лютого до 15 червня – 10 злотих. Незаконно добуту дичину конфісковували і відправляли на продаж, а порушники полювання не мали права у цьому випадку навіть її купити. Осіб, які полювали у заборонений для відстрілу час, виганяли з товариства, а їхні прізвища оприлюднювали у клубі, визначаючи персонами нон грата. Керівництво товариства вживало всіх заходів, діючи через поліцію, щоб позбавити їх права на зброю.
(Закінчення в наступному номері)

Олег та Богдана ПРОЦІВИ