 Вже не вперше ловлю себе на думці, що найскладніше розповідати про людину, котру дуже добре знаєш та розумієш. Здається, усе її життя можна розкласти, ніби дольки яблучка на тарілочці. Та серед пишнослів’я так важко загубитися, не сказавши головного...
Озираюся довкола – і бачу ліс, який зростав разом зі мною і який ми з дідусем Адамом Дмитруком об’їжджали стареньким службовим автомобілем від краю і до краю лісництва кілька разів на рік. Нахиляюся до кожного деревця, кущика, яких більше ста порід у дендрарії, – праці мого улюбленого лісівника. Схиляю в повазі голову перед талантом автора, який створив унікальну шишкосушарку на базі Дубечненського (тоді Кримненського) лісництва у 1963 р. Саме вона стала тим наріжним каменем у житті майстра, за що дідусеві було присвоєно звання заслуженого лісовода України. З того часу із «виробленого» тут насіння сосни першого класу вирощено якісний посадковий матеріал, завдяки чому створено ліси на площі понад 50 тис. га. Особливістю шишкосушарки є те, що паливом на специфічному виробництві є шишки, з яких вилучено насіння. До слова: щоб отримати кілограм такого матеріалу, потрібно переробити тонну шишок!
Та не задля слави трудився Адам Лазарович. Не заради грошей, бо та невеличка зарплата, яку отримував, навряд чи могла компенсувати неспокійні будні в деревопереробному цеху, постійну турботу про живці різноманітних саджанців в оранжереї (дідусь хоч і займав посаду лісничого, але, бувало, кілька разів на день навідувався сюди, самотужки поливав посадковий матеріал, навіть пересаджував його з ящика в ящик, навчаючи цьому нас, онуків), неспокійні думки, що не полишали ні в шкілках, ні в саду, котрий належав лісництву, ні біля ставків, які викопали з його благословення.
За зірваний великий букет черемхи або бузку, яким я іноді хотіла похвалитися як подарунком від друзів, дідусь суворо зводив брови (так умів робити тільки він):
– Хіба не вистачило б гілочки-двох? – казав і намагався передати словами, як боліло тій квіточці, котру зірвали, як тужить дерево за втраченою красою.
Та, мабуть, не менше за дерева любив дідусь людей, тішився, коли приймав їх у своєму казковому обійсті, де від туєвої алеї спадав на землю затишок, а вода з колодязя була настільки смачною, що навіть київські мандрівники визнавали – такої не пили ніде, навіть у Карпатах. Були його гостями міністри й артисти, знані поети й просто цікаві люди, які поділяли любов до зеленого друга – лісу. Особливо радів спілкуванню зі своїми колегами-лісівниками, серед яких – тодішній начальник обласного управління лісового господарства Дмитро Телішевський та директор Шацького лісового технікуму Валентин Сулько, котрі, як і Адам Дмитрук, горіли бажанням примножувати лісовий фонд Волині, виховувати молоді таланти, готові за улюблену справу покласти душу на вівтар життя. А як він любив цитувати вірш Максима Рильського «Той, хто любить паростки кленові...» Плакат із цим літературним твором згодом став візитівкою дендропарку, де відвідувачі зацікавлено розглядали кожну табличку українською та латинською мовами, вміщену під деревцем чи кущем: «дуб звичайний», «оцтове дерево», «береза бородавчаста»... Ми, малеча, часто блукали у парку, смакуючи кислуватими плодами оцтового дерева чи солодкуватими ягодами якогось дивного сорту черемхи. А як зацвітав у дендрарії білий бузок, від закоханих тут важко було сховатися.
Цього не навчають у школі. Та скільки тих класів закінчив за Польщі мій дідусь, селянський син із Теклі, смішно й казати. Технікум лісового господарства – заочно, вже будучи поважним сімейним чоловіком. Поки призначили на посаду лісничого, здолав перші сходинки лісотехнічної науки на «відмінно». З братом Омеляном розділив любов до лісу – той теж був лісівником. Дуже важко переживав дідусь смерть одного із синів – Федора, який пішов батьковими слідами, та його життєвий шлях видався коротким. Найстарший син – Сашко – також подався у лісове господарство, потім невістка Ольга, онуки Ліда та Славко... Мабуть, і мене, свою улюбленицю, він хотів бачити лісівником. Я ж вибрала журналістику. Хтозна, чи десь глибоко в душі не жалкую… Шкода лишень, що не дочекався дідусь зовсім трішки, коли я стала студенткою факультету журналістики шанованого ним Львівського державного університету ім. Івана Франка, щоб порадіти разом. Але на все життя залишила я в своїй пам’яті його світлий образ та золоті слова: «Люби людей, навіть тих, котрі, здавалось би, на це не заслуговують. На все відповідай добром. Можеш допомогти – допоможи, та не чекай на вдячність. Ні слава, ні гроші не зроблять тебе щасливою, якщо ти живеш і працюєш лише заради них». Тільки тепер, здобувши свій життєвий досвід, споглядаючи, як згорають людські серця в пошуках слави, визнання та матеріальних благ, не помічаючи краси та радості в малому, я змогла по-справжньому відчути ціну дідусевої мудрості.
Добре пам’ятаю день, коли його не стало. І попередній. Перебуваючи на заслуженому відпочинку, з болем у серці він до ночі підживлював у дендропарку голубі ялинки. А на ранок просто не прокинувся…
З того часу минуло багато років. У службовій оселі, де мешкала дідусева сім’я, нині живуть інші люди. Плакучі берези під вікнами колише вже інший вітер. Мабуть, той лось, що зимового вечора стукав у нашу шибку, досі доглядає своїх внученят-лосенят. Дідусеві дерева вже виросли, сягнули у височінь, продовжуючи розповідати нащадкам казку про Лукаша та Мавку, які загубилися в густих хащах волинського лісу.
Наталія ЛЕГКА
Фото автора та з архіву
|
