Війна на Сході України змінює погляди на життя, вибудовує характери, змушує дорослішати, вносить корективи у долі. І розрадою у складних ситуаціях, що часто здаються безвихідними, стає філософія життя, яка дана з небес: треба багато пережити, щоб зрозуміти вартість життя, його мету та справжні цінності. Таке осмислення і спостерігаємо, коли з Донеччини та Луганщини сьогодні хлопці повертаються не такими, як були.

Той, хто був на території АТО у пекельні моменти, хто бачив невимовний людський страх і голод у дитячих очах, хто відчував біль душі та смерть за спиною, той уже ніколи цього не забуде, у того напрямок думок стає зовсім інший. І це стосується не лише наших мужніх бійців.
Багато сімей зі східних областей України, де тривають бої, вимушені були покинути свої обжиті домівки, рідний край та шукати місця проживання на безпечній території. Так і багатодітна сім’я Алтаєвих із с. Кам’янка Тельманівського р-ну Донецької області у липні цього року виїхала та оселилась у с. Бережці Любомльського р-ну Волині.  
У сім’ї їх восьмеро. Мама із шістьма дітьми, наймолодшому з яких – 7 років, переїхала на Любомльщину після рятівного запрошення доброї знайомої, дружбу з якою завела на одній із Християнських конференцій. Влада та місцеві волонтери допомогли із житлом та іншими потребами. Тато зі старшим братом та сестрою, яка одружена, лишилися там. 
Із 19-річною Ельмірою Алтаєвою – третьою у сім’ї донькою – ми зустрілися на нижньому складі лісгоспу. Дівчина має дуже незвичну для жінки професію – машиніст мостового і козлового крану. Тож за декілька днів після переселення  Ельміра за порадою містян прийшла влаштовуватися на роботу на нижньому складі, де саме й потребували кранівника. Чесно кажучи, всі дивувались, як невеличка на  зріст, така юна дівчина підкорить цю високу та велику залізну машину. Втім Еля показала «клас»: 

– Висоти я не боюся з дитинства, та й до усього треба звикнути, – запевняє. –  Я навчалась у Маріупольському професійно-технічному ліцеї і, якщо чесно, то у нашій групі машиністів переважали дівчата. Маріуполь – місто промислове, і те, що дівчина має таких фах, сприймається цілком нормально. Моя старша сестра, наприклад, монтажниця. Це моє перше робоче місце, бо цього року я тільки-но закінчила навчання. Працювати цікаво, люди тут добрі, але дуже сумно за своєю домівкою, рідними, які там залишились. Особливо переживаю за сестричку, якій 18, вона має свою сім’ю, дитинку, але дуже хотілося б, щоб приїхала сюди. Телефоном розмовляємо із татом, він розповідає, що часто у селі чути постріли. Сам комбайнер, а на полях міни – дуже страшно і небезпечно їздити.
Ельміра старається розмовляти літературною українською мовою, хоча регіон, де зростала і навчалася, російськомовний. Слова російські вкрадаються, проте співрозмовниця одразу ж виправляється, пояснює: «Коли приїхала сюди і до мене всі говорять українською, я відчувала себе іноземкою, коли розмовляла російською. Настільки незручно, що стараюся теж відповідати українською». 
Насамкінець цікавимося, чи не важко керувати потужним козловим краном, справлятись із навантаженням лісопродукції, вчасно виконуючи поставлені завдання, та ще й працювати у чоловічій компанії. Дівчина, як і під час усієї нашої розмови, знову обдарувала щирою веселою усмішкою: 
– Не важко, звикла одразу. Через те, що у мене невисокий ріст, важко було діставати до важелів – зразу не встигала так швидко переключатися. Хлопці знизу кричать команди, а я поки натисну на один, на інший… Але вже призвичаїлась. 
Еля напрочуд спритно, швидко і відважно підіймається залізною вертикальною драбиною крана, легкими, навіть плавними рухами дістається до кабіни. Це тільки у нас паморочилася голова і дещо терпли ноги. А зверху видно все і всіх, навіть біле бездомне кошеня, яке знайшло прихисток тут, на майданчиках нижнього складу, і періодично вибігає на колії. Його, такого малого, беззахисного і безпечного, зізналась уважна водій крану, весь час остерігається, щоб не зачепити. Тут, на висоті, сподівання на краще навіює небо, а мріє дівчина, звичайно, про мир, щастя і спокій. Їх доповнює жовто-блакитний стяг, який гордо в’ється на кінці верхньої частини крана. Його почепили робочі, піднесені патріотичним духом і вірою в гарне майбутнє на початку Революції гідності. Тим часом дівчина вже заводить мотор і металеві «ноги-гіганти» – чотири опори, які несуть ребристу частину козлового крана, –  здригнулися та рвонули убік спеціальною рейковою колією.  Кранівниця усміхається із кабіни і вправно під’їжджає до лісовоза, щоб розвантажити його, перенести деревину на естакаду. На черзі – навантаження вагонів, машин – робота кипить. 

Знаючи, що таке тривога, неспокій, Ельміра у своєму юному віці дуже розважлива та серйозна. Але на обличчі завжди щира красива посмішка, в очах – привітність і увага. Дівчина допомагає  волонтерам Любомля підтримувати бійців у зоні АТО. І вірить: прийде пора, коли можна буде просто і безпечно повернутися у свій рідний край із великою любов’ю у серці до любомльської землі, яка привітно і турботливо прийняла їх у час неспокійний і небезпечний.
Любов ХВАС
Фото автора