Сибір із давніх часів притягував до себе торговельників та промисловців. Повернувшись із Сибіру зі «здобиччю», розповідали про його казкові багатства, збуджуючи інтерес до освоєння Росією нових земель на Сході.

У країнах Заходу великим попитом користувалися хутра, невичерпними запасами яких володів Сибір, тож він став іще більше притягувати до себе люд, який ішов услід за козацькими загонами на нові території, що давали змогу швидко збагачуватися.
Підшукати у Східному Сибіру місце для нового острога відправили дворянина Андрія Дубенського. Через деякий час прийшло повідомлення, що «присмотрели, де Андрей Дубенский со служивыми людьми в новой качинской землице на реке Енисей на Яру место угоже, высоко и красиво, и лес близко всякий есть, и пашенных мест, и осенних покосов много, и острог на том месте поставить можно».
6 серпня 1628 р. Андрій Дубенський заснував Красноярськ. На той час поселення назвали «Малий качинський острог». Місцеві жителі йменували його «Кизил-яр-Тура», тобто «місто червоного берега».
Місто пережило багато нападів із боку місцевих племен, качінців і арінів, а також киргизьких князів у період із 1630 по 1700 рр. 1773-го згорів острог. Після пожежі залишилося тільки 30 будинків. Із Тобольська (на той час першої столиці Сибіру) прислали сержанта геодезії Петра Моісеєва, який розробив у місті нове лінійне планування петербурзького типу. Це стало початком сучасного Красноярська.
У 1840-х рр. місто стало центром найпотужнішого не тільки загальноросійського, але й світового району золотодобування, який становив 75% на рік усього добутого в Сибіру золота. Золотопромисловці отримували надзвичайні прибутки, але після вироблення до кінця 50-х найбагатших золотих розсипів багато з них розорилися.
Золотий бум скінчився, після чого більшість населення повернулася до сільськогосподарського виробництва і торгівлі.
У 1835 р. красноярці почали вирощувати картоплю. Кожна сім’я була зобов’язана цим займатися. За невиконання розпорядження винних висилали у Білорусію – на будівництво Бобруйської фортеці. Щорічно губернатор відправляв звіт про вирощування картоплі в Петербург.
12 січня 1848 р. у Красноярську народився великий російський художник Василь Суріков.
17-18 квітня 1881 р. велика пожежа знищила більшу частину міських будівель. На той час споруди були переважно дерев’яні – тесані вручну з модрини, найміцнішого будівельного матеріалу (тоді навіть Петербург побудували на модринових палях, які вбивали у болото).
Після пожежі розпочали будівництво цегляних споруд та житлових будинків.
6 грудня 1895 р. на залізничну станцію «Красноярськ» прибув перший поїзд.
28 березня 1899 р. здано в експлуатацію залізничний міст через Єнісей. У 1990-му точну копію цього мосту експонували на всесвітній виставці у Парижі, де нарівні з Ейфелевою вежею міст отримав гран-прі та золоту медаль.
Весна 1913-го – у місті розпочали будівництво водопроводу, труби якого були дерев’яні, обкладені чорноземом і гноєм.
Березень 1925-го – організований заповідник «Столбы» площею 47,2 тис. га. Першим директором заповідника (з 1925 по 1934 р.) був Олександр Яворський – народився в Іркутську 18 лютого 1989 р. Його батько Леопольд Миколайович – українець, родом із Києва. Олександр Яворський був не лише науковцем, але й відомим краєзнавцем, самобутнім поетом, художником-любителем, найактивнішим учасником руху стовбистів. Двічі репресований. Реабілітований у 1955 р.
З природних багатств краю використовували насамперед деревину, також кам’яне вугілля, слюду, графіт, залізні руди, глину. У лікувальних цілях широко застосовували звіробій, вовчі ягоди, соснову хвою, черемшу, деревій, березові бруньки, шипшину, блекоту, модринову губу. Від південних сусідів дізналися про лікувальні властивості лепехи.
На відміну від жителів Європейської частини Росії, місцеві частіше носили теплі хутряні речі: шуби, кожухи, шапки, рукавиці, взуття. Харчувалися часто дичиною та рибою.
Найпопулярнішою твариною у жителів краю (і майже членом кожної сім’ї) була собака – типова евенкійська лайка.
Ще 1938-го зі звітів експедицій і спеціальних досліджень основних промислових північних районів Красноярського краю держмисливінспекція помітила, що становище з промисловою лайкою, незамінною при добуванні хутрового звіра, пересування в умовах Крайньої півночі (їздова лайка), щодо оленярства (оленегонна лайка) в краї було катастрофічним. З року в рік лайка змішувалася з безпородними собаками, втрачаючи свої якості, швидко зникала як вид.
Для відродження типової евенкійської лайки у Красноярську створили розплідник цієї породи. Ввели закон, згідно з яким пропонувалося запровадити обмін лайок, яких можна використовувати для подальшого розведення, усіляко заохочували їхніх власників.
7 листопада 1930 р. відкрили Си­бірський лісотехнічний інститут. 13 жовтня 1956 р. організували Сибірський НДІ лісового господарства.

10 вересня 2003 р. в Академмістечку відкрився музей лісу. Це питання розглядалося ще у 1920 р. А 26 жовтня 2007-го Красноярськ визнали одним із найбільш упорядкованих міст Росії (2-ге місце). 10 квітня 2012 р. у місті народився мільйонний житель. 2019 р. у Красно­ярську відбудеться XXIX Всесвітня зимова Універсіада.
Мені довелося жити у Красноярську у квітні-травні 1974-го. Після приїзду в місто я стояв на привокзальній площі і відчував, як земля віддає холодом після сибірської зими, хоча сніг на ту пору зійшов і поверхня була сухою. В далині на горизонті виднілися: праворуч – відроги Східних Саян, вони мені нагадували Карпати; ліворуч – сопки з невеликими будівлями.
Зір притягував вигляд могутньої ріки Єнісей з островами. Подекуди траплялися дерев’яні двоповерхові житлові будинки з тесаної модрини, причому вікна оздоблені багатою різьбою. Ці будинки наче говорили про те, що, без сумніву, служитимуть людям протягом багатьох століть. Прикрасою слугували дерев’яні міцні ворота. Ці ексклюзивні витвори мистецтва не були пофарбовані чи побілені, як в Україні. Та завдяки надійному матеріалові – модрині – у цьому не було потреби.
В адміністративному корпусі Східно­сибірського лісовпорядкувального підприємства «Ліспроект» нам визначили місце проживання – гуртожиток 2-ї експедиції, розташований на Покровці (її колись називали Покровская Слобода, – рос.) неподалік від «Часовни Параскевы Пятницы» – православна капличка, один із символів Красноярська, яка на вершині історичної Караульної гори, звідки почалася розбудова Красноярська 1628-го, на місці древнього язичного капища татар-качинців. Місцеві племена називали в ті часи цю гору Кум-Тегей (тюркською «піскова вершина, сопка»).
В той час саме проводили реставрацію будівлі за проектом архітектора Брусняніна, але потім аж до 1990 р. вона перебувала у занедбаному стані. 1996-го її передали на баланс Руської православної церкви. Нині вона відреставрована та видозмінена, особливо купол, що, на думку архітекторів, є порушенням норм утримання історичних будівель. Сучасне зображення цієї споруди є на російській паперовій банкноті номіналом 10 крб.
Рухаючись автобусом центром міста, ми повернули вліво і поступово піднялися на Покровку, яка на той час була забудована одно-, двоповерховими дерев’яними будинками, часто індивідуальними. Не мала гарного сучасного виду, але виглядала як місце з добротними, зведеними якісно на довгі часи будинками з небагаточисельним людом.
Першого вихідного довелося відвідати місцевий ярмарок, огороджений міцним дерев’яним парканом. Там було небагатолюдно, та й товару мало. Нас, як гостей із Європи, приємно дивували вироби з хутра та шкіри, а саме: унти (виготовлені з собачої шкіри, зшиті добротною дратвою та оздоблені оковою, пі­дошва була шкіряною), шапки-вушанки з песця (дуже гарні і на вигляд масивні), рукавиці хутряні, шуби, кожухи. В продажу були пухові хустки, валянки, без яких неможливо витримати низькотемпературні сибірські морози. З продуктів харчування я вперше в житті побачив у продажу журавлину, яку там представляли як найцінніший та найкорисніший продукт.

...Біля каплиці відкривався краєвид на місто, що внизу, обіймаючи з обох боків могутню ріку Єнісей. Причому вночі місто світилося безліччю вогнів, а вдень його можна було розгледіти, як на долоні. Особливий краєвид відкривався вранці, коли промені сонця освітлювали вершини гір Саян на правому березі і схили сопок – на лівому березі ріки.
У самому місті було куди піти і на що подивитися. Будівля краєзнавчого музею з вигляду здавалася міцною, без усяких прикрас, але в архітектурному плані – проста і гарна. Зовні музей нагадує єгипетський храм. Красноярці пишаються ним – і недарма. Його відкрили 12 лютого 1889 р. Минуло 85 літ із дня відкриття, але нові відвідувачі навіть не здогадувалися про такий поважний вік.
А тепер головне. Велика кількість цінних експонатів – від найдрібніших до найбільших: експозиція відтворює історію регіону з древніх часів до сьогодні. Основа її – археологічні, палеонтологічні, етнографічні, наукові колекції світового значення, а також епістолярна спадщина декабристів, фонди В. І. Сурікова, В. П. Астаф’єва, Д. О. Хворостовського.
Нині (станом на 1.01.2013 р.) фонд музею нараховує 468697 одиниць зберігання.
Гордістю красноярців була ще одна споруда, зведена за проектом випускника будівельного факультету Красно­ярського університету, – це новий центральний стадіон ім. Ленінського комсомолу, що на острові відпочинку. Не тільки в минулому красноярські будівлі проектували талановиті архітектори: їхні починання продовжує молодь.
Стадіон розмістився нижче рівня центральної частини міста, і люди оглядали його зверху. Байдужих до цієї споруди не було.
Я був присутній на футбольному товариському матчі між клубами «Авто­мобіліст» із Красноярська і «ЦСКА» (Москва). Перемогла дружба. На знак подяки футболістам із Москви красноярці подарували маленьке ведмежа – символ Сибіру.
Не можна промовчати про Красно­ярську ГЕС, яка одночасно слугувала як висотна плотина водосховища, що підняло свій об’ємний рівень Сибірських вод над Красноярськом.
Дорога до ГЕС простяглася проти течії Єнісею лівим берегом через місто-супутник величної ГЕС Дивногорськ. Краєвид надзвичайний, особливо коли стоїш на плотині ГЕС і маєш можливість спостерігати за великою масою води у турбулентному русі, котру викидають турбіни станції після проведення корисної роботи.
В той час казали, що, проектуючи ГЕС, вчені допустили помилки. Тобто вода на турбіни станції забиралася не з поверхні водосховища, а з певної глибини, що негативно впливало на клімат у Красноярську (пониженою температурою) і не дозволяло місцевим жителям купатися у річці в найжаркішу літню пору.
Красноярськ, як і всі інші населені пункти, живе людьми знаменитими і простими. Одна із вулиць у новому районі «Зеленая Роща», названа іменем Миколи Устиновича, котрий опублікував більше 30 книг, нарисів, оповідань, повістей про природу Сибіру, його мужніх людей – землепрохідників і слідопитів. Велика частина його книг присвячена майбутньому краю, дітям.
Працюючи в експедиції під час камеральних робіт, ми готувалися до виїзду на Північ Сибіру на так звані польові роботи для проведення наземної таксації. Таксація лісу – це всебічна його оцінка, облік, складання технічної характеристики насаджень, визначення їхнього віку, запасу деревини на корені, приросту та об’єму. В експедицію вже весною інженерно-технічні працівники набирали робітників, яких називали «бичи» (рос.). «Бичи» – це люди без освіти, переважно без спеціальності, які зимою не працювали, а на вегетаційний період ішли у лісовпорядкувальні бригади, як правило, беручи в тайгу лайок і рушниці.
«Бич» – бывший интеллигентный человек (рос.) – так їх називали місцеві жителі. Люди, які вперше готувалися до виїзду в тайгу, обов’язково робили щеплення від енцефалітного кліща, їм видавали протиенцефалітні костюми спеціального крою, які не давали можливості кліщам проникати на тіло людини. Також забезпечували взуттям та масками від комарів і мошки.
В той час на Волині енцефалітних кліщів ніхто не бачив. З часом їх завезли з Сибіру разом із деревиною. Вже маємо непоодинокі випадки зараження людей від цих небезпечних комах серйозною хворобою, яка веде до постійного лікування у лежачому положенні або летального результату. Проблему щеплення проти укусів енцефалітного кліща повинні вирішувати на державному рівні. Ми маємо розуміти, що це – небезпечно для людини.
На наземні польові роботи транспортними вертольотами спочатку відправляли бригади робітників, які опускалися на місця дислокації, при цьому вертоліт не приземлявся.
За декілька днів роботи бригада, поваливши дерева, скріплювала пиловник і так будувала майданчик для приземлення вертольота. Вдруге прилітаючи, вертоліт приземлявся зі штатною командою працівників і необхідним вантажем.
Під час спілкування з людьми, які вже побували на наземних польових роботах, я почув багато цікавого.
Був випадок, коли інженер-таксатор, маючи при собі штатний карабін, ішов просікою з робітником. На інженера-таксатора напав ведмідь і почав його душити. Робітник із переляку покинув начальника і 10 км від місця події біг до табору. Рятуючись від смерті, інженер-таксатор вирвався з обіймів ведмедя і пострілом із карабіна вбив нападника. Як здивувався переляканий робітник, коли інженер-таксатор повернувся у табір без сторонньої допомоги...
На косі чималенької тайгової річки учасник експедиції на спінінг ловив рибу. Вкотре закидаючи блешню у воду, він повернув голову назад. До нього наближався великий ведмідь. Рибалка поступово відступав у річку, зайшовши по шию у холодну воду. При цьому від переляку він несамовито кричав. Ведмідь спокійно підійшов до річки, попив води і, не поспішаючи, зник у тайзі. Рибалку довго висміювали друзі.
В експедиції працював освічений помічник інженера-таксатора: він втратив у тайзі одне око. Нікому не вдавалося розпитати про цей випадок у потерпілого. Якось вихідного дня я залишився біля телевізора з Вілею (так звали цього чоловіка). Слово за слово, він мені оповів таке. Під час проведення таксаційних робіт його і напарника в тайзі, далеко від табору, застала ніч. Товариш збирав хмиз для багаття. Тим часом Віля пішов із казанком до струмка по воду. Набираючи її, не помітив, як із протилежного боку струмка до нього підійшов ведмідь і махнув лапою, та так, що кігтем вийняв йому око. Від крику потерпілого ведмідь зник у тайзі. Надати вчасно і якісно медичну допомогу не було як. Віля залишився без одного ока, але не відмовився від подальшої участі в експедиції. Він уже встиг полюбити сибірську тайгу і непросту роботу.
Мій товариш, який два роки працював у експедиції, розповідав про випадки, які з ним траплялися на Ангарі (притока Єнісею) біля селища Кежма. Ось один із них.
Для забезпечення жителів табору в експедиції м’ясом доводилося полювати на диких звірів. Коли він стріляв із рушниці у лося (сибіряки називають його «сохатый»), тварину не вдалося покласти з першого пострілу. Поранений велетень напряму пішов в атаку на мисливця. На шляху руху звіра дерева осики діаметром 10 см розліталися в боки на щепки. Мисливець устиг перезарядити рушницю і на віддалі 5-6 м зумів повалити сохатого. Ось так у тайзі навіть на озброєну людину чекає небезпека...
Мені не доводилося брати участь у наземних польових роботах у складі експедиції. Цьому завадила на той час могутня сила влади Міністерства Оборони СРСР.
Центральний районний військовий комісаріат Красноярська призвав мене на дійсну військову службу у Ракетні війська стратегічного призначення – ядерний щит Батьківщини.
Я не попрощався з Сибіром. Потяг, в якому їхав, зупинився на станції великого сибірського міста… Але це вже – інша історія.

Валерій ПНЕВСЬКИЙ
Фото автора та з сайтів
contenton.ru та ussmow.ru