Свято у полоні смутку і жалоби. Напевно, таким видалося це Різдво для багатьох людей. Але разом із тим воно подарувало надію, віру і трішки тепла. 
Ми неодмінно повинні побороти всі негаразди, бо маємо заради чого жити. Заради дітей, прийдешніх світлих днів, майбутнього України. 
Вітаючи друзів, із трепетом телефоную на ті території, де Різдво сьогодні особливе по-своєму. Чую спокійний голос подруги, яка зичить мені усіляких гараздів, сама перебуваючи під шквалом вогняних атак. Сміється журливо, розповідає про свої нехитрі будні. І стає не по собі від того, що я отут, біля вогню, читаю вірші й насолоджуюся спілкуванням із родиною, тими, кого люблю та поважаю; з природою. Хвалити Бога, не переймаючись тим, що мої роздуми раптом накриє градом куль.
«Ми робили янгола». – «Як?», – запитую. «На Різдво приїхала донька. Пішли прогулятися хоч недалечко. А снігу так багато випало. Дочка впала горілиць і зробила відбиток, дійсно на янгола схожий. А тоді тато так само зробив. А йому ж уже багато років. Ми ледве його підняли. А він сміється…» Голос подруги став тремтіти. І я тремчу у відповідь. «У вас колядники… Як гарно… От би й нас визволили…» 
…Дивлюся на вогонь. Він миготить різними барвами, а між ними наче проглядаються крила янгола. Того янгола, що у Донецьку був на снігу. Якось розмило все в очах. Поволі повертаюся до реальності. А за вікном співають колядок. Так щиро і так по-новому. 
Відкриваю книгу із віршами Ліни Костенко, обираю навмання. 
«Вже почалось, мабуть, майбутнє. 
Оце, либонь, вже почалось… 
Не забувайте незабутнє, 
воно вже інеєм взялось! 

І не знецінюйте коштовне, 
не загубіться у юрбі. 
Не проміняйте неповторне 
на сто ерзаців у собі!..»
Оксана ЧУРИЛО,
заслужений журналіст України, 
головний редактор Всеукраїнського 
журналу «Лісовий вісник»