Автор слів, винесених у заголовок публікації, – ветеран лісової галузі Волині Микола Моісеєнко. «Лісівники, як військові – завжди в строю. Колишніх лісівників не буває», – уточнює працівник із майже 50-річним стажем, який у свої 76 літ викладає в Шацькому лісовому коледжі ім. Сулька лісову ботаніку. Не за роками рухливий, підтягнутий, із життєрадісною іскринкою в очах, він задає тон молодим і є прикладом самовідданого трударя не лише в лісі, а й на педагогічній ниві.

– Природа… Нічого не створено більш значимо, розумніше і щедріше за неї, – каже Микола Михайлович.
А якщо говорити про шацькі ліси, то чи взагалі можна ставити щось у порівняння з ними!? Тепло-зелені зблизька, вони відходять у далину, стають синіми, голубими і зникають у тумані. Під ногами – густе покривало ягідників чорниці і журавлини, болота, де нога провалюється в мокрий мох по коліна, а вітер приносить п’янкий запах лікарських трав, озера бездонні, річечки з кришталево чистою водою. Шацький край унікальний, таємничий і дуже красивий.
– Здається, ніби я зовсім недавно приміряв на себе форму лісівника, а вже багато років минуло з тієї пори і життя відраховує восьмий десяток, – поринає в минуле відомий на Волині лісівник.
Та у це важко повірити: він такий же, як кілька десятків років назад. Добре усвідомлюючи силу друкованого слова, постійно підтримує тісні контакти зі ЗМІ і сам є автором багатьох публікацій щодо проблем галузі. Вони дбайливо зібрані за роками і підклеєні в об’ємний альбом. Поєднання практичних звичок і набутих в інституті знань дозволило йому за дуже короткий термін стати лісничим.
– Ось де важка, але цікава робота! – каже співбесідник. – Вважаю, що кращого і більш корисного щабля для глибокого оволодіння лісовою справою в лісовій службовій ієрархії, як посада лісничого, просто не існує. Я люблю свою роботу. А покликання? Як воно приходить до людини? Однозначно відповісти на це запитання ніхто з нас не може. Одні вже в дитинстві знають, яке перед ними майбутнє, і свідомо готують себе до вибраної професії, інші, перепробувавши десятки занять, лише в зрілому віці знаходять улюблену справу.
Микола Моісеєнко не належить ні до перших, ні до других, хоча витоки його професії беруть початок у дитинстві, яке минуло в красивих лісах сусідньої Білорусії.
Народився герой нашого нарису 1937-го року в с. Ледешнє Климовицького р-ну, що в Могильовській області Республіки Білорусь. Ліс увійшов в його життя ще в ранньому важкому воєнному дитинстві і врізався в пам’ять як притулок для народних месників, котрим допомагали підлітки-брати. Батько, як і його чотири рідних брати, не повернувся з війни, а невдовзі померла й мати, тому виховувався малий Микола в родині старшого брата на Луганщині. Там закінчив школу і звідти відправився у «велике плавання».
Життя – довга обідня, яку треба вистояти на своїх ногах. Чи в кожного вистачає на неї сил? Як вважає Микола Моісеєнко, все залежить від долі, а ще – від самого себе. Не таланить лише лінивому, – хочеш, щоб везло, сам вези. Може, саме тому білорус, який віддав знання і силу служінню волинській природі, не дуже сподівався на долю, а, як кажуть у народі, «зробив себе сам».

– Із чого починається Батьківщина? Про це задумуються чи не всі. Проте відповідь на таке запитання в кожного своя. Я, як і абсолютна більшість ровесників, на старті дорослого життя «скуштував» романтики: до служби в армії поїхав на будівництво ГЕС у Карелію, – розповідає Микола Михайлович. – Мальовнича природа цього краю ще більше розпалила в мені любов до широких лісових просторів, життя у дружбі з природою, а ліс відкрився мені в усій своїй красі і значимості пізніше, коли, вже відслуживши три роки в армії, 1959-го вступив до Львівського лісотехнічного інституту на лісогосподарський факультет. Та попереду була служба в лавах радянської армії.
– Служити і одночасно вчитися в полку зв’язку мені довелося в Москві, а згодом як молодший військовий командир-зв’язківець служив у Празі радистом-оператором, – пригадує лісівник. – Ми забезпечували зв’язок держав-учасниць колишнього Варшавського договору. 1964-го року я успішно закінчив вищезгаданий вуз і, попрацювавши кілька місяців у Свалявському лісокомбінаті, переїхав зі своєю молодою дружиною на Волинь. Вона народилася неподалік Шацька, а доля звела нас на Закарпатті.
Кар’єра на Волині розпочалася з Цу­ман­ського лісництва, першим щаблем якої стала посада помічника лісничого, а згодом – інженера з охорони і захисту лісу й аж до посади лісничого. В той час лісова галузь цього селища чи не на всю Україну славилася трудовими здобутками, а молодий лісничий додав до них створення шкільного лісництва, що стало новиною для лісової галузі нашої держави.
– Такими були вимоги часу, – каже Микола Моісеєнко. – Шкільні лісництва позитивно впливають на формування особистості дітей і вибір життєвого шляху. За час його існування понад 60 випускників стали лісівниками і отримали відповідну освіту. Багато сьогодні працюють у лісовому секторі не лише Волині, а й України і держав близького зарубіжжя. А всі, хто вибрав іншу стежку у житті, назавжди стали добрими помічниками тих, для кого лісова справа – ціль життя. Сьогодні вже нікого не треба переконувати, що ліс має великий вплив на навколишнє середовище, тому неможливо займатись охороною природи без залучення до цієї роботи молоді. Суспільству потрібне виховання майбутнього покоління з великим багажем знань про природу. А для розвитку лісової галузі важливо, щоб молоді люди вже зі шкільної парти всесторонньо усвідомлювали екологічну, економічну і соціальну значимість лісів для рідного краю та всієї планети. Віриться, що зі шкільних лісництв виросте достойна зміна, за якою – майбутнє галузі.
Сьогодні колишнє починання цу­манського лісничого виросло в цілий рух, який зібрав під свої знамена всіх, хто не може не любити ліс, хто готовий його вивчати, ростити і берегти. Нині в лісовій галузі області є десятки таких лісництв. Апогеєм діяльності цього патріотичного починання стала виставка досягнень народного господарства колишнього СРСР, на якому Цуманське шкільне лісництво зайняло почесне третє місце. 1974-го Ми­колу Михайловича призначають головним лісничим Шацького учбово-дослідного лісництва, проте ця посада не стала останнім щаблем у його кар’єрі: 1989-го він очолює Шацький держлісгосп, поєднуючи цю роботу з обов’язками директора Шацького лісового технікуму. Закрутилася праця в лісовому підприємстві, яке протягом року було занесене на обласну Дошку пошани: зашуміли молоді насадження лісових плантацій, на околиці Шацька піднялися цехи із переробки деревини, запрацював консервний цех і цех виробів із лози, поїхали в сільські господарства області вантажівки з хвойним борошном, запахло скипидаром… Водночас зі студентських аудиторій технікуму вийшли нові покоління волинських лісівників, які сьогодні трудяться в усіх куточках колишнього СРСР.
Є такий вислів: «Земля тримає». Таку людину, як Микола Моісеєнко, справді тримає земля волинського Полісся. Для таких не існує ні територіальних, ні національних, ні будь-яких інших штучно створених кордонів. Люди благородної праці... Усюди їх приймає вдячна українська природа. Незважаючи на те, що десь «трудяться» найняті за гроші політики, виливають свою жовч один на одного продажні борзописці, тут, на мальовничій Волині, стояли і стоятимуть на сторожі інтересів держави прості і мужні люди, такі, як герой нашої розповіді.
Не сказати про громадську роботу Миколи Михайловича – нічого не сказати. Його двічі обирали депутатом Шацької районної ради, шість разів – у селищну раду. Один з ініціаторів створення Шацького району, він не зрадив Комуністичну партію України і перебуває в її рядах 45 років, 17 із яких був першим секретарем Шацького райкому компартії України на громадських засадах. Він із тих людей, на котрих тримається будь-яка справа. Усі якості, за якими цінують хороших працівників, при ньому: професійні знання, великий досвід, почуття відповідальності і власної гідності, які не дозволяють відступати за будь-яких обставин, вміння працювати з людьми.
Люди в цей світ приходять і відходять. Але проростають корінням у дітях і онуках, у рідній землі, для якої працюють і творять. Син Олександр і донька Руслана продовжили шлях батька, створивши династію лісівників. Обоє вони навчалися в Львівському лісотехнічному інституті, а Руслана залишилась у вузі на посаді викладача кафедри екології. Закінчили вузи вже й онуки. Є ким пишатися ветеранові-лісівнику, є що згадати, приємно подивитися на гаї і діброви, створені не без його дбайливих рук, зустрітися з колишніми випускниками лісового технікуму, яких навчав і давав путівку в життя. «Колишніх лісівників не буває», – любить повторювати Микола Михайлович і не залишається поза професією навіть у свої сімдесят шість.
Наостанок співрозмовник запросив мене до свого обійстя, що неподалік від лісового коледжу. Воно в сосновому лісі. Тут не можна не звернути увагу на порядок і відчуття господарської руки: добротний просторий будинок, чистий і зі смаком облаштований двір, великий сад. Плодові дерева – викохані яблуні і груші, вишні й абрикоси, гуси і кури… На цьому, напевно, можна поставити крапку. І, підбиваючи підсумки, з упевненістю заявити, що колишній лісничий експериментального Шацького лісництва прожив не даремно. Він виростив сина, який пішов слідами батька, посадив дерево. І не одне, а цілий ліс.
Настає час, коли нам залишаються одні спогади. І річ навіть не в тім, що справи відійшли, відболіли в душі, що в тілі все менше сил. Є, звичайно, і це – роки своє беруть. Але ми завжди повертаємося до минулого, щоб із його затуманених далей, як із осені життя, ще раз зустрітися з березнем свого дитинства, квітучим бузком травневої юності, золотим півднем літа і покартати себе за те, що не сталося, не зроблено, не завершено і не сказано. Про що мріялося – те здійснилося. Здійснилось і те, про що не мріялося. Доля склалася з павутинок і ниточок, а узор у ній схожий на красиві морозні візерунки на віконці. І узори ті – справа рук самого Миколи Моісеєнка.
Я залишаю Шацьк із його мальовничими краєвидами, а за спиною – ліс, служіння якому герой цього нарису віддав усе своє життя. І хто знає, можливо, він і дає йому сили, які й досі дозволяють відчувати себе потрібним людям і тій справі, яка стала покликанням…

Петро ЧЕЧЕЛЮК
Фото автора та з архіву
Миколи Моісеєнка