Зимові свята – особливі! Очікування приходу Святого Миколая, новорічна ніч, Святвечір та Різдво дарують фантастичну атмосферу віри в диво, яка полонить і дітей, і дорослих. Ця віра у Бога та власні сили – така необхідна у нинішні непрості часи, пронизує ще одне особливе зимове свято, яке своїм обрядом наче заперечує зиму з її морозами. Саме 18-19 січня святкується Хрещення Господнє, яке славить описаний у Євангелії епізод охрещення Ісуса Христа у водах ріки Йордан, неподалік місця із назвою «Віфавара» (старовинна назва – Віфанія Зайорданська), через яке паломники перебиралися на інший берег. Під час цього сталася ще одна подія, яка породила свято Богоявлення. 

Незважаючи на те, що свято це має християнське походження, коріння його сягає сивої давнини (як календарна назва Водохреще згадується в Іпатієвському літописі 1114 р.). Особливе ставлення до води – її здатність очищати, зцілювати, а інколи й забирати життя, її м’якість та водночас упертість знайшли відображення в легендах, казках та приказках багатьох народів. У давніх українських дохристиянських віруваннях водойми також є особливим світом, в якому живуть фантастичні створіння – варто хоча б згадати «Лісову пісню» Лесі Українки. 
Водохреще, або ж Йордань (як назвали люди це свято), глибоко вкорінившись у народній культурі, перейнявши її традиції, стало надзвичайно шанованим та набуло великої кількості прикмет і обрядів, пов’язаних із самим устроєм життя наших пращурів.
Сьогодні традиції повторюються. Як і колись, готуються до свята ще за тиждень. Цілою громадою парубки випилюють на річці з льоду великого хреста, обливають його буряковим квасом (щоб був червоного кольору) та ставлять над ополонкою. А поряд будують престол – теж із льоду. Його оздоблюють аркою із ялинових або ж соснових гілок – готують «Царські врата». 
Ніч перед Водохрещем теж була особливою – недарма за обрядами вона нагадує Святвечір. Цілий день постили, а перед вечерею йшли родиною до церкви набрати освяченої води, якою кропили помешкання та хлів із худобою. Після цього господар обкурює пожитки пахучими травами та малює на всіх будівлях крейдою хрести (в деяких місцевостях України так робили лише після освячення води у річці). А з першою зіркою сідали вечеряти.
Вночі сміливці ходили до річки, адже вважалося, що цієї ночі вода під кригою шумить, хвилюється та навіть перетворюється на вино. Набирали цю воду й несли додому, де зберігали весь рік за образами. Така вода мала особливо цілющу силу – загоювала рани та лікувала тяжкі хвороби.
А вранці починалося справжнє свято! В церкві відбувалася служба, після якої весь народ – і старі, і малі – процесією йшли до річки. Попереду несли хоругви, співали, кожен ішов із посудом, хлопці тримали голубів, а мисливці – рушниці. Дорогою приглядались, які птахи пролетять перед хоругвами. Старі люди казали: як то будуть горобці – нещасливий видасться рік для дітей, граки – недобрим він буде для молодих людей, а як гуси, то старі люди хворітимуть. Також звертали увагу на дерева: якщо вкриті інеєм, то навесні відповідного дня (на який припало свято) треба сіяти ярову пшеницю. На річці після того, як священик занурить хреста в ополонку, випускали голубів, які хмарою літали в небі, мисливці стріляли в повітря, всі набирали воду, а хто приїхав кіньми – напував і їх цією водою – «щоб хвороби не боялися та міцніші були». Вважалося, що саме з освяченням води вся нечисть, котра в ній живе, вистрибує з річки і залишається на землі до тієї пори, доки котрась із жінок не піде прати білизну. Побожні бабусі вчили своїх невісток не прати протягом цілого тижня після Водохреща – «щоб більше чортів померзло!». 

Після водосвяття усі поверталися додому та сідали за святковий стіл. Дівчата потім бігали до річки та вмивалися йорданською водою – «щоб були рожеві лиця». А ще й удома наливали принесену воду у велику миску, на дно якої клали намисто або ж пучечок калини, та вмивалися – «щоб лиця красні були». У деяких місцевостях України цього дня святили «трійцю» – три свічки, зв’язані між собою хусткою, намистом і барвистими стрічками, та прикрашені пучечками калини й засушених безсмертників або васильків. Про цікавий звичай згадує й знаний етнограф Олекса Воропай: як зустрінеться того дня кому вовк у лісі, треба його спитати: «Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордані хрестили»? Вовк злякається, втече і на очі більше не з’явиться! А ще парубки ходили по хатах і щедрували, а інколи й збиралися з сусідніх сіл на річці та билися, а переможці забирали собі хреста, вирубаного з льоду. 
В наш час з’явився ще один звичай, який славить не лише Водохреще, а й перемогу людини на власним страхом – страхом холоду. З’являєтья все більше охочих зануритися в ополонку одразу після освячення, щоб дійсно відчути таїнство охрещення у воді, яке більше 2000 років тому сталося в далекій річці Йордан. Сміливці кажуть, що неймовірне відчуття бадьорості від крижаної води зберігається дуже довго, а на застуду ще ніхто не скаржився. Можна ставитися до цього скептично, однак, як би там не було, все залежить від щирості віри та намірів людини. Тим, хто хоче лише проявити свою хоробрість або ж бути, як усі, краще цього не робити – наслідки від такого «купання» можуть стати неприємними. 
Олександр ДУРМАНЕНКО  
Фото автора