Фотоконкурс на природничу тематику, започаткований у «Лісовому віснику», дає можливість розкривати таланти наших читачів не лише у ракурсі фотомистецтва. Окрім відкриття цікавих глибоких світлин, маємо нагоду знайомитися з харизматичними особистостями, чиї набутки та світогляд можуть бути прикладом до пізнання нового. 
Відтак за підсумками нашого фотоконкурсу 2013-го року першість виборов кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціології та соціальної роботи (Інститут соціальних наук) Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки Олександр Дурманенко. Коли він завітав у редакцію, щоб забрати приз, ми не втратили нагоди поспілкуватися з переможцем.
Як зізнається Олександр, він має загальний фотостаж близько 6 літ. Захоплення фотографією почалося зі студентських років. У 2003-му відремонтував стару батьківську мильницю «Зеніт» і почав знімати на плівку.
– В той час люди саме тішилися автоматикою, – каже співрозмовник. – Мені захотілося чогось складнішого.
Пам’ятною виявилася перша публікація світлини Олександра у газеті «Волинь», де нині вже отримав статус позаштатного фотожурналіста.
– В День святого Валентина на очі натрапив особливий кадр. Зловив момент, як двоє голубів цілуються, – посміхається Олександр Дурманенко.
Так починав із пейзажних фото, які друкували у «Волині». Через кількарічну перерву захопився фотомистецтвом серйозніше – і з’явилися результати. Відтак світлини Олександра двічі потрапляли у сотню кращих робіт фотоконкурсу газети «День». Свого часу зайняв друге місце у конкурсі під рубрикою «Нереальная реальность», який проводив російський журнал «Потребитель фототехники».
 Під час розмови торкнулися філософського аспекту поняття «фотографія». На думку співрозмовника, її можна помістити у так зване межове мистецтво. Межа в цьому сенсі розділяє реальність, яка, власне, відображається у світлині, і художнє бачення автора. Тобто без образного мислення, фантазії, чуттєвості, певних смакових тенденцій, вміння помічати, здавалося б, непомітне, – у фотомистецтві ніяк.
– Фотоапарат є лише інструментом для вираження авторського бачення. Тобто в епіцентрі все-таки залишається людина, – підкреслює Олександр. – Пригадую слова відомого французького фотографа, батька фотожурналістики Анрі Карт’є-Брессона: «Фотографувати можна і консервною банкою».
Класик світової фотографії мав особливе бачення цього мистецтва: «Фотографія сама по собі мене не цікавить. Я просто хочу захопити шматочок реальності. Я не хочу нічого доводити чи підкреслювати. Речі й люди говорять самі за себе. Я не займаюся «кухнею». Ненавиджу маніпулювати – ні під час зйомки, ні після, у темній кімнаті. Гостре око завжди помітить такі маніпуляції…
Момент творчості – це одна двадцять п’ята доля секунди, коли клацає затвор, у камері миготить світло й рух зупиняється…»
Після таких його слів в уяві зринає спалах пристрою і глибинна, закарбована художником мить.
Від високого повертаємося у сучасну реальність, де, на жаль, фотографія дещо втрачає мистецьку наповненість, набираючи форми товару як елемента купівлі-продажу.
– Сьогодні спостерігається масовізація фотографії, – веде далі Олександр Дурманенко. – Популярними стають так звані фотостоки – спеціалізовані Інтерент-ресурси, де викладають зображення для продажу, яке згодом використовують у рекламі, статтях і так далі. Це вигідніше, ніж замовляти фотографа і організовувати зйомку для потрібного кадру.
Звісно, заробіток – річ очевидна і потрібна. Але потреби душі теж нікуди не зникають, прагнучи до істин, чистоти і чогось справжнього. Такий харч частенько знаходимо у природи, а також у методах її відображення.
Наприклад, цікавою є зйомка мінімалістичних пейзажів. Майстерна передача невеликої кількості деталей (одиноке дерево на гарному фоні, море і чайка…) може приховувати певні філософські підтексти та натяки, наштовхуючи на роздуми глядача.
– Маю трохи кадрів з одинокими деревами, – каже Олександр. – Загалом дерево є цікавим давнім архетипом: пізнання добра і зла або, наприклад, міст між небом і землею…
У колекції співрозмовника є багато кадрів з мальовничими українськими пейзажами, зокрема Волині, Карпат, Кримських гір. Щодо останнього: фотохудожник поділився особливим спогадом напівмістичної зйомки…
Близько п’яти років тому Олександр відпочивав у Криму. Одного разу вирішив надихнутися красотами гірських пейзажів, які відкривалися з гори Меганом, що поблизу Судака. Перекинувши на плече фотоапарат, в самісінький пік спеки почав підйом.
– Чомусь завжди, стоячи внизу гори, здається, що омріяна вершина – близенько, – посміхається співрозмовник. – Та не так було насправді. Сухою колючою стернею дерся я наверх години зо три. Спекотно як було! Зате на вершині відкрився мені такий прекрасний вид на весь Судак. А з іншого боку – розкішна Генуезька фортеця! Із азартом зробив багато різних панорамних світлин на плівку.
Здивуванню Олександра не було меж, коли вдома, проявляючи фотографії, усі зняті на Меганомі кадри виявилися… засвіченими, причому в подібному вигляді. А фотографії до підйому на гору і після вийшли вдалими. Як таке поясниш? Містика чи що?..
– Природа – це колиска, з якої ми вийшли. Тому треба її цінувати і берегти. Все велике починається з малого, з кожної людини. Цінуватимемо надбання природи – вона повертатиме сторицею, – насамкінець підкреслив Олександр. Хочу від усього серця подякувати організаторам фотоконкурсу, членам журі і колективу журналу «Лісовий вісник» за його проведення. Було приємно дізнатися результати, дуже хвилююче – отримувати подарунок, за який хочеться подякувати окремо. Дуже оригінально та несподівано. Просто не вистачає слів, щоб передати ті емоції. Усім конкурсантам також вітання, а переможцям – успіхів у своїх справах, творчих ідей. Іще раз спасибі. Хочеться також привітати колектив редакції з Новим роком та Різдвом і побажати щастя, процвітання, перемог, цікавих матеріалів, відданих читачів та всього найкращого.
З повагою Анастасія ПРОНІНА
(ІІ місце фотоконкурсу)
 Олеся Лапчук, яка зайняла третє місце у нашому фотоконкурсі, ділиться позитивними емоціями з приводу результатів і каже, що має велике бажання знову брати участь у змаганні на кращу світлину природи у «Лісовому віснику».
До слова, дівчина зазначає, що активно займається фотографією вже понад 4 роки. А найбільше подобається ловити у кадр пейзажі.
– Оскільки живу в селі (Соловичі, що на Волині, – авт.), природа навколишніх місцин надихає. Вона чудова будь-якої пори. Взагалі природа – це життя, – по-філософськи підкреслює призерка.
Олеся зізнається, що до обробки фотографій вдається вкрай рідко. Хіба для того, аби підсилити певний тон чи відтінок барви.
– Тому що будь-яке втручання людини у відображення знятого моменту порушує справжність красивої реальності, – пояснює дівчина.
Наостанок Олеся поділилася своїм баченням філософії щастя. За її словами, воно – у самореалізації, задоволенні життям, а також – у здоров’ї рідних та друзів.
Тетяна САСЮК
Фото автора та Олександра ДУРМАНЕНКА
|
