Кіндрат Поліщук: «Самовіддана праця – почесний обов’язок кожного лісівника» - 20 Вересня 2013

Двоповерхова споруда Маневицького лісництва, що на околиці селища, вражає. Швидше, не сама будівля, а те, що навколо неї, – такий собі міні-дендропарк, своєрідна алея на площі 0,6 га, де поряд зі звичними для нас деревами ростуть і такі, назви яких багато читачів почують чи не вперше: сумах пухнастий, ялина колюча, туя звичайна, самшит вічнозелений, лавсона кипарисова, дуб червоний, кизил чоловічий, айва японська… Тут облюбували місце для пам’ятних фото подружні пари району. Закладався і доглядався цей парк під чуйним керівництвом колишнього лісничого цього лісництва Кіндрата Васильовича Поліщука.

Наближаюся до його оселі, що на одній із затишних вуличок районного центру, заходжу на подвір’я. До речі, ось і він сам. В усій постаті відчувається впевненість і якась невідома внутрішня сила. Уважний і строгий погляд ніби проникає в душу. І якось не в’язався з його впевненістю слабкий потиск руки, простягнутої для вітання. Роки…
– Народився я 1931-го року в селі Софіянівка Маневицького району, і все моє життя пройшло тут, у рідних і дорогих для мене місцях, – неквапливо розпочав розмову Василь Кіндратович. – Вростав у лісову професію з раннього дитинства. З шістнадцяти років уже працював у лісах Софіянівського (тоді воно називалося Кашовецьким) лісництва робітником, де мій батько був лісником. Грамоти в мене високої немає, бо такі тоді були часи. З початковою освітою 4 класи, яка тоді вважалася «базовою», у 1950 році я вступив до Клеванської школи лісників (тоді волинські ліси належали до Рівненського обласного управління лісового господарства). Час навчання був надто напруженим, як і все в повоєнний період. Вчилися півроку, але по 10 годин на день. Зі школи повернувся на попереднє місце роботи, але вже на посаду майстра лісових культур. У 1952 році мене послали на навчання на короткострокові курси лісових бухгалтерів – і я був перекваліфікований на бухгалтера цього ж лісництва, а ще за кілька місяців був призваний на дійсну військову службу в Челябінську область, де пройшов сувору життєву школу. Повернувся до рідної домівки, – продовжує Кіндрат Васильович, – і наступного ж дня вже в рідному лісництві отримав посаду об’їждчика лісу (нині – старший майстер). Та бракувало освіти, і життя змусило продовжувати вчитися, тому погодився на чотирирічне навчання в Чугуєво-Бовчанському лісовому технікумі, що на Харківщині. Там отримав фах спеціаліста лісового господарства, а в 1960 році мене перевели на посаду лісничого в Лишнівське лісництво Маневицького району. Там минуло сім років мого життя. Пригадую, що контора в Лишнівці була розміщена в двох кімнатах ветхої хатинки, де мешкало стареньке подружжя. Уявіть собі: в лісництві – ні світла, ні радіо, ні телефону. Тому все було розпочато, як кажуть, із чистого аркуша. За кілька років була зведена контора лісництва, житло для лісничого і його заступника, закладений сад, впорядковане і озеленене село, навіть поставлена огорожа на занедбаному сільському кладовищі. В Лишнівці мене обирали депутатом кількох скликань Маневицької районної ради, що давало змогу лобіювати інтереси села. Згодом мене перевели на посаду лісничого в Маневичі. Знову ж таки, як і в Лишнівці, все розпочалося з будівництва контори лісництва. Поруч із нею були збудовані стайні, озеленена територія, та «недовго музики грали»: лісова галузь району розширювала свої можливості і, за рішенням «зверху», будівлю лісництва передали під ПТУ майбутніх працівників лісу середньої ланки. Водночас, за пропозицією Миколи Остапця, нову будівлю лісництва заклали на околиці селища (при в’їзді зі сторони Луцька). Зрізали ліс, великий пласт піску вивезли на будівництво дороги до селища Сойне, а на його місце з того ж будівництва завезли глинку. Довго підбирався проект будівлі, яка мала припасти до душі вимогливим і суворим місцевим чиновникам і прикрасити в’їзд у місто, була прокладена добротна дорога, впорядкована територія.
– Так у Маневичах з’явилася красива споруда лісництва, яка стоїть понині. Які приміщення у селах Волині найкрасивіші? Церква і лісництво, кажуть люди. Так воно і є, – розповідає Кіндрат Поліщук. – А в 1977 р. нині покійний колишній начальник Волинського обласного управління лісового господарства Дмитро Телішевський представив мене до високої державної нагороди – ордена Трудового Червоного Прапора. Це зараз усе здається простим і легким, а тоді… Багато починали з нуля. Праця переважно була ручною. Старше покоління пам’ятає продовольчу програму 70-80 рр. минулого століття, на виконання якої відводилася особлива увага. Її співучасником була й лісова галузь. У Маневицькому лісництві показники її виконання були чи не найкращі в лісовому відомстві України. До річних планів лісництва щосезону подавали цифри заготівлі: щонайменше 70 т грибів, закупівлі в населення 10-12 т сухих білих грибів, 80 т ягід, поміж тим лісництво утримувало допоміжне господарство, де на відгодівлі стояло 300-400 голів свиней. У ті роки довіреним мені лісництвом вперше в Україні була закладена плантація горобини чорноплідної, яка сьогодні зі своїми лікувальними властивостями є неодмінним супутником саду чи не кожного дачника.
– Те, що я розповів, – акцентує Кіндрат Поліщук, – зовсім не означає, що будівництво і заготівля вторинних лісових ресурсів засліпили головну роботу лісівника – створення нових лісових насаджень і догляд за ними. Все відбувалося паралельно і своєчасно. Лісовий фонд Маневицького лісництва за десяток років збільшився в 1,3 раза, зашуміла Маневиччина молодими сосновими борами і дубовими гаями.
Спогади, спогади… Багаторічна копітка праця принесла чудові результати як в економіку району, так і в обласне лісове відомство. На засіданні однієї з колегій Волинського обласного управління лісового господарства міністр лісової галузі України звернувся до мене із запитанням: «Що треба зробити для того, аби всі лісництва України досягли тих результатів, які має Маневицьке?». Я встав і коротко, по-військовому відповів: «Треба, щоб добросовісна і самовіддана праця стала почесним обов’язком кожного лісівника». За кілька тижнів перший секретар Волинського обкому компартії України прикріпив до моїх грудей орден трудового Червоного Прапора. Я пишаюся не стільки орденом, скільки результатами своєї праці і всього колективу, який довгі роки очолював.
– Але на життєвій ниві по-різному буває, – з болем пригадує лісівник. – У 1983 році я переніс інфаркт міокарда. Серцевий напад трапився в дорозі зі Східної України додому. Довго оговтувався, доки звівся на ноги, та здоров’я було серйозно підірване. З сумом і «статусом» інваліда довелося достроково вийти на пенсію.
Чим займався, залишивши посаду лісничого, запитаєте ви. Ліс притягував, як притягує й сьогодні. Працював у районному відділі охорони природи, а згодом очолив районне товариство бджолярів-аматорів. Люблю цих комах-трудівників із дитинства, тому й сьогодні навідуюся на пасіку до рідних сестер у Софіянівку. Бджоли приносять тілесне і моральне задоволення. Я безмежно закоханий у ліси нашого полісся. В житті було багато приємних і зворушливих хвилин від зустрічей на Маневиччині з відомими людьми: композитором Олександром Білашем, поетом Олександром Богачуком, письменником Павлом Мовчаном, співаком Дмитром Кондратюком… А ще пригадується «процес» грибного полювання з високим обласним начальством. Якось у вихідний день відвідали наше лісництво з ціллю активного відпочинку перший секретар Волинського обкому компартії України Леонід Палажченко, голова облвиконкому Борис Свенцицький, а супроводжував їх голова Маневицької районної ради Стрельцов. Мені випала висока честь бути «грибним гідом» під час цього тихого полювання у Леоніда Палажченка і його дружини. Грибні місця я добре знав, сам був непоганим шукачем, тому й першому секретареві і його дружині щохвилини щастило: боровики траплялися на кожному кроці. А коли усі зійшлися з наповненими корзинами за чаркою горілки, то Леонід Іванович, скорчивши серйозну гримасу, не вельми вдало пожартував на адресу свого «поводиря»: «Хіба цей лісник вміє збирати гриби?! Ось, дивіться, скільки я сам зібрав!». Присутні здивовано переглянулися, доки першим не розсміявся Палажченко. Такими були жарти в перших секретарів...
Я довго дивився на добротну оселю Кіндрата Васильовича, дбайливо доглянутий город і сад, на їхнього із сумом в очах господаря, що в глибокій задумі стояв під розкішним кущем калини… Усього кілька годин розмовляв із ним, а його доля так міцно запала в душу.
Кіндрат Васильович запросив мене відвідати алею лісництва, викохану його руками. Там фотографувалася пара молодят. А співрозмовник зі сльозами радості на очах дивися то на закоханих, то на красиву алею. Мабуть, пригадував, скільки треба було часу, аби молоді деревця і кущики перетворилися на справжню окрасу селища... А, може, перебирав у пам’яті своє не даремно прожите життя, де завжди була і є сьогодні постійним супутником і надійним помічником його дружина Віра Антонівна?..
Сьогодні зустріти людину з чистою совістю, незаплямованою честю і достоїнством – свято для душі. Спливатимуть роки, шумітимуть ліси, посаджені руками Кіндрата Васильовича, врятовані ним від негод, буде в людських душах проростати насіння, посіяне його чуйністю, і буде Україна, доки живуть такі люди.