Якось ранньої весни мені випало службове відрядження на Закарпаття. Рухаючись автомобілем із Луцька до Львова, потім через Стрий у напрямку Воловецького перевалу, відчував, що час минає швидко. Досвідчений водій справно виконував свої обов’язки, тим самим дозволяв мені розглядати навколишню природу з населеними пунктами та людьми.

Карпати завжди ваблять чарівним виглядом. Хоча на рівнині переповненими річками та струмочками бурхливо бігла тала вода і на землі майже не лишилося снігу, в горах ситуація була зовсім іншою. Поміж стрімкими насичено-зеленими смереками на полонинах і верховинах іще лежав сніг, але він уже втратив свою морозну твердість та розм’як. Поступово зменшуючи товщину шару, перетворювався на жижу, яка стікала маленькими струмочками шляхом найменшого опору у нижчі за рельєфом місця.
Проїжджа частина траси була сухою, а в горах на узбіччі лежав сніг, змішаний із водою. Я намагався не надокучати своєю розмовою водієві, щоб не відвертати його увагу від складних гірських умов їзди.
Чим вище ми піднімалися у гори, тим частіше в полі зору з’являлися краєвиди, які причаровували зір зблизька та вдалечині. Вже відчувався свіжий подих весни – вона крок за кроком зігрівала повітря, щоправда, нічні приморозки ще не припинились. Як і суха асфальтована дорога дозволяла впевнено рухатися автомобілеві, так і сама весна надихала на початок нового вегетаційного періоду, який невпинно наближався за всіма законами природи.
Минаючи населені пункти, помічали, як пожвавішали люди у своїх рухах, – вони клопоталися коло землі з особливою весняною активністю.
Десь за 30 км від Воловецького перевалу я вгледів на узбіччі людину в чорному одязі, яка виставила руку, благаючи водія зупинитися. Водій на моє прохання підвезти монаха повільно пригальмував і зупинив авто.
До нас в автомобіль сів худорлявий чоловік у чернечому вбранні. Він тримав у руках старий, наполовину заповнений речовий мішок чорного кольору. Не лишалося сумнівів, що це – монах. Його обличчя було дещо дивним: блідого воскового кольору, наче він його не виставляв на сонце взагалі. Очі світилися, випромінюючи приємний погляд. Чоловік радів тому, що ми вирішили його підвезти. Спочатку він подякував Богові, а тоді й нам за добрий вчинок, адже йому довго довелося чекати на дорозі.
Розгледівши автомобіль із середини, монах зупинив свій погляд на іконі і при цьому перехрестився, також звернув увагу на освячене зілля, яке ховалося за сонцезахисним щитком.
Слово за словом – між мною та монахом розпочався жвавий діалог. Звернувши увагу на мою військову форму, він зауважив, що також свого часу відбував строкову службу в армії. Нині, як і я, є офіцером, але у запасі.
Монах розповів, що здобував освіту в Одеській духовній семінарії, а пізніше навчався в духовній академії, хоча це були не прості для священиків радянські часи.
Я поцікавився, куди він їде. У відповідь почув, що вийде він високо в горах, неподалік від перевалу.
Монах розповів, що вже не один рік живе відлюдником у нерукотворній печері. Поблизу немає населених пунктів, лише траса, якою їдемо – найближча точка цивілізації перебуває на відстані 4-5 км.
Він оповідав, як нелегко доводилося шукати нерукотворну печеру, щоб зупинитися в ній на постійне місце проживання з метою служіння Богові. Шукаючи собі обитель (хоча це було влітку), монах вибився із сил, але не втрачав надії, хоча його мучили і нестача їжі, а інколи й спрага. Вдень і вночі він молився Богові. Молитви давали йому силу і віру в те, що таки знайде свою обитель. Сподівання, як він сказав, із Божою допомогою справдилися.
Нерукотворна печера, яку він знайшов високо в горах, мала один вхід, який одночасно слугував і виходом. Через печеру протікав невеликий струмок, у ній було достатньо місця для проживання, розведення багаття і приготування на ньому їжі та чаю.
Ми дізналися, що гостями у його печері часто були звірі. Поведінка монаха і тварин, а саме – поодиноких лисів, зайців, птахів – ніколи не ставала агресивною: ніхто нікому не заважав. Одного разу в гості приходив і ведмідь...
Ставлення монаха до рослин і в цілому до природи було шанобливим. Як дрова для приготування їжі та обігріву він використовував тільки хмиз та сухе гілля, яке ламав на сухо­стоях і в нижніх частинах крон дерев. Улітку чоловік збирав ягоди, гриби, рослини на чаї, які споживав у свіжому вигляді, а також висушував на зиму. Він не допускав неправомірного, згубного і взагалі нелюдського втручання в природне середовище, в рослинний та тваринний світ.
Від цієї людини я почув багато надзвичайних, цікавих і нових для мене тлумачень про життя в нетрях дикої природи. Досі про таке розуміння і сприйняття світу навіть не здогадувався.
Я запитав у монаха, як часто він спілкується з людьми і чи ходить до церкви. У відповідь почув, що двічі на рік із Почаївської лаври або Мукачевського монастиря в найближчу до його обителі церкву передають червоне вино, вживання якого є необхідним для здоров’я людини в подібних умовах проживання. На великі релігійні свята він обов’язково відві­дує храм, де молиться Богові разом із прихожанами. Церква піклується про нього і виділяє йому продукти харчування: крупи, овочі, фрукти, сухарі, хліб, олію, сіль, але в жодному разі – не свинину чи сало.
Розуміючи, що час мого спілкування з монахом-відлюдником скоро скінчиться, я подарував йому рибні консерви, печиво. Від м’ясних консервів він відмовився.
Настав час прощання. Монах освятив автомобіль, мене та водія. Подарував мені ангела-хранителя у формі масивного злитка (напевно, з латуні) і сказав, щоб я його прикріпив на прапорі військової частини або громадської патріотичної організації.
Ми потиснули один одному руки. Я сів в автомобіль – і ми одразу рушили. Відображення у дзеркалі заднього виду мене дуже здивувало – монах-відлюдник, стоячи на колінах у сніговій воді, ще довго хрестився, дивлячись у наш бік.
Автомобіль опанувало мовчання. Ні я, ні водій навіть словом не обмовилися. Кожен поринув у роздуми про життя-буття монаха-відлюдника, яке він сам оповів. Я розумів, що з монахом ми попрощалися назавжди…
Було якесь дивне відчуття подолання психологічного бар’єру переходу від спілкування з незвичною, відданою Богові, безкорисливою людиною до повсякденного життя, в якому ми «варилися», не задумуючись над тим, що на світі є такі люди, як цей монах, зустріч із котрим подарувала Її Величність Випадковість. Але дивлячись на ситуацію з іншого боку, розумієш, що в житті нічого випадкового не буває. В усьому є закономірність. Людина припускає, а Бог розпоряджається…
Не поспішаючи, ми їхали до Мукачевого, де й заночували у штабі прикордонного загону. Я встиг побувати на службовій нараді. Водій тим часом поспілкувався зі своїми друзями – такими, як і він, водіями з інших міст України. Розповідь мого водія про зустріч із монахом-відлюдником заінтригувала всіх співбесідників, особливо львів’ян, які їхали у той же час тією ж дорогою, але їм не пощастило зустріти карпатського монаха. Вони по-доброму заздрили.
Та ще до цієї надзвичайної зустрічі трапився випадок у Ковелі.
Вже на околиці міста зупинилася колона спеціальних військових автомобілів, аби пропустити ходу вірян, які несли та супроводжували ікону Почаївської Божої Матері. Водії і старший колони перейшли на другий бік вулиці й стали поруч із місцевими жителями. До ходи з іконою було ще далеко.
Побачити таку святиню вважається великою честю.
Пройшли люди. З колони вийшла дружина водія, який возив мене у Мукачеве, і відчитала чоловіків за те, що вони перейшли дорогу святій іконі. При цьому вона сказала: «Щоб ваші автомобілі ламалися».
Після слів жінки почалися проблеми з машинами. Серйозні поломки не давали можливості експлуатувати техніку – з ладу виходили мости, коробки передач. І тільки після того, як автомобіль освятив карпатський монах, вся наша техніка стала справно «ходити». Ми забули про неполадки.
Можливо, це і збіг обставин, але факт залишається фактом.
Повернувшись із відрядження у Луцьк, я виконав побажання карпатського монаха-відлюдника і причепив подарованого ним ангела-хранителя на прапорі Волинської обласної організації спілки офіцерів України. Прапор зберігався у гарнізонному Будинку офіцерів.
Минув час. Вищеназваний прапор урочисто передали у Волинський обласний ліцей із посиленою військовою та фізичною підготовкою. Але на момент передачі ангела-хранителя на ньому вже не було.
…Природа завжди піклувалася і піклуватиметься про людей, віддаючи їм свої дари безкоштовно. Рослинний і тваринний світ у складі дикої природи дає можливість людям прожити в цих умовах, особливо порядним, чесним, які дотримуються основного правила, – не нашкодь.
В цьому випадку карпатський монах-відлюдник показує приклад, як жити одним цілим із природою, думаючи про прийдешні покоління, своїми молитвами прославляючи Бога і просячи в нього щасливого життя для людей.

Валерій ПНЕВСЬКИЙ