Гриби… Для поліської людини – то ціла філософія: коли і де ростуть, коли і як збирати, як споживати, сушити, солити, маринувати... Любителі тихого полювання розкажуть вам чимало історій, які трапилися з ними під час пошуків цих справді безцінних дарів природи. 

Я теж полісянка, тож для мене ліс та мандри його стежками в грибну пору не менш звабливі, аніж відвідини далеких заморських країн. Як кажуть, кожен кулик своє хвалить...
Восени, коли прилавки базарів вщент заповнені грибами, душа рветься в рідні краї. У пам’яті зринає то один, то інший епізод із мого дитинства. Не можу стриматися, аби не переповісти один із них.
Серпень. Ніби й схилок літа, але сонце пече немилосердно. Усе навкруги знемагає від спраги, а йому, небесному світилу, здається, геть байдуже. Мабуть, вирішило надолужити тепло, що його недодало раніше. Заповзяті грибники з надією позирають на небо: от-от повня, молодий місяць – мусить піти дощ. А його все нема. Кожна, навіть найменша хмаринка уважно розглядається, очі шукають ближчих сусідок – чи не купчаться, єднаються, чи не поспішають зникнути з виду. Має ж бути дощ! Сам Бог велів.
Я теж пильно спостерігаю за небом, прислухаюся до кожного поруху душі. А вона аж свербить – де той дощ, що засіє ліс грибами! Нарешті – і дощ, і гриби. Ще не всі мої односельці вірять, що природа їх щедро обдарувала. Вичікують… Я ж іду до лісу. Як кажуть: хто шукає, той знаходить. Вирішила найперше відвідати старі шанці, напівзарослу яму, яку в час війни вояки викопали для стоянки великої автомашини позаду окопів. На щастя, ні вони, ні інші (більші чи менші) земляні укріплення не знадобилися. Дякувати Богові, фронт нас обійшов. Кинуті напризволяще, вони відразу ж почали руйнуватися: пообсипалися краї, поросли травою, мовби доводячи, що ліс – для життя, а не для кровопролиття.
Зазираю до тієї ямки – і голова йде обертом: вона вщерть заповнена білими грибами, шапочка до шапочки, один в один, наче вояки, що зібралися докупи в якійсь пильній справі! Заніміло стою і заворожено дивлюся на цих світло-брунатних красенів на міцних пружних ніжках. В очах рябіє: здається, вони злегка рухаються, мовби грають у якусь невідому, тільки їм зрозумілу гру.
Черінь! Такого я ще не бачила. Надибувала на купки з десятка грибів, сімнадцяти і навіть тридцяти дев’яти (знову ж таки в покинутому одинокому окопчику). Але стільки!.. Починаю зрізати. Та вони ніби й не тримаються землі – самі йдуть у руки. Бачу: тут ніж не підходить. Злегка повертаю ніжку – і гриб у руці. Складаю в кошик. Повний із верхом. А зібрано ледве половину. Міркую: де подіти решту. Еврика! У мене ж є піджачок. Зав’язую рукави, поли знизу – і заповнюю одежину дорогоцінним скарбом.
Скінчивши ці казково захопливі жнива, починаю міркувати: як усе це донести додому. І таки знаходжу (чи винаходжу?) розв’язання. Ставлю на край ямки кошика, на нього – піджачок, присідаю, пролізаю з головою у вусілки посудини, рукави з грибами кладу справа і зліва голови. Тепер єдине завдання – піднятися на ноги. Якусь мить, як кажуть мої краяни, моцююсь – і встаю. Поволеньки бреду додому.
Матуся, зачекавшись, вийшла зустрічати аж за городи. Нарешті перед її очі з’явилося, як кажуть у нас, якесь чепирадло – без голови, з боків стирчать чи то роги, чи то ноги… Придивилася – а то ж її дитина! Кинулася назустріч.
У хаті розібрали мій ужинок. Виявилося: тільки в одній ямі виросло аж сімдесят два гриби-красені! А ще ж були знахідки й до того – де два, де п’ять, а де й сімнадцять боровиків чи білих.
Ненька нагодувала мене сніданком, правда, дещо запізнілим, а затим відіслала на горище спати. Я влягаюся на запашне сіно. Ноги, плечі втомлені, а заснути не можу – я все ще в лісі. Перед очима рояться то гриби з ямки, то інші, не менш чарівні знахідки. Дивлюся на стріху – а там теж по латах гриби бігають…
Та все ж сон виявився сильнішим.
Прокидаюсь і чую, як матуся розповідає сусідці про мою грибну епопею. Наступного дня чи не вся вулиця посунула до лісу. Але нікому не вдалося хоч би наблизитися до мого рекорду.

Олександра КОНДРАТОВИЧ,
етнограф, фольклорист,
почесний краєзнавець України
Фото Валерія ПНЕВСЬКОГО