Навколо різних трактувань терміну «культура» існує безліч варіантів. У центрі кожного з них – людина. Однак, як виявляється, у тварин теж є своя культура. Що ж, перейдемо до прикладів і самі у цьому переконаємося.

Тварини в природних умовах використовують три джерела знань: спадково обумовлені програми поведінки, індивідуальний досвід і соціальну поведінку, яка базується на наслідуванні. Передачу поведінкових ознак із покоління в покоління негенетичним шляхом на початку 1960-х генетик Михайло Лобашов назвав «сигнальною спадковістю».
Нині, коли існує безліч відомостей про наслідувальну поведінку тварин, поширення і вкорінення будь-якої нової моделі в їхньому угрупованні називають «поведінковою традицією». Наприклад, свого часу в Англії серед синиць поширилося вміння розкльовувати кришки молочних пляшок і пити вершки. У японських макак є звичай відмивати від піску батат (або солодка картопля – це багаторічна трав’яниста рослина родини берізкових; у країнах з помірним кліматом батат вирощують як однорічну рослину для одержання кореневих бульб, які за хімічним складом близькі до картоплі, але багатші на вуглеводи) в морській воді. Відомо навіть ім’я першої мавпи, яка близько 60 років тому започаткувала такий звичай. Цю мавпочку-інноватора спостерігачі назвали Імо, що японською означає «картопля».
Поведінкові традиції описані у різних видів мавп, птахів, китоподібних та інших тварин, здатних до складної психічної діяльності. До речі, в антропоїдів виявили не поодинокі традиції, а справжні «вогнища культури», тобто цілі комплекси традицій. У шимпанзе досліджено 39 моделей поведінки, які різняться в чотирьох просторово розділених популяціях. Представники різних «культур» по-різному використовували знаряддя для добування їжі і води. У них відмінні ритуали залицяння і способи спорудження укриттів.
Щодо орангутангів, то дослідники виділили 24 моделі поведінки, котрі розглядають як культурні варіанти. Серед них – використання гілочок як знарядь, листя – як парасольок і губних гармошок, а також як «серветок» і «рукавичок», що захищають губи і пальці від колючок і отрути. Тому щодо наявності своєрідної культури у тварин – годі сумніватися!
Проте досі не вияснено, які фактори сприяють, а які перешкоджають поширенню нових форм поведінки в співтоваристві. Приміром, чому, якщо шимпанзе можуть передавати з покоління в покоління нові корисні звичаї, вони досі сидять голі під дощем?
Річ у тім, що тварини спостерігають за поведінкою своїх родичів-винахідників, але не поспішають їх наслідувати. Так, близько 40 років тому відомий приматолог Джейн Гудолл звернула увагу, що в угрупованні мавп, які не використовували кам’яні знаряддя, з’явилися свої «лускунчики» – два молодих самці, котрі майстерно орудували камінням. Дослідниця припустила, що через кілька років таких умільців у популяції стане більше. Однак цього не трапилось, і «лускунчиками» члени цього угруповання так і не стали.
Можливо, вроджена схильність до засвоєння різних форм поведінки в цьому випадку виявилася різною в популяціях шимпанзе. Це стосується й інших форм поведінки у різних видів тварин. Тому одні поведінкові моделі поширюються порівняно легко, а інші вмирають разом з їхніми «винахідниками». Різноманітні експерименти дозволяють припустити, що для вкорінення і передачі у наступне покоління нових форм поведінки шляхом сигнальної спадковості члени угруповання повинні мати окремі «заготовки» моторних стереотипів зі спадковою складовою.
Зрештою, як бачимо, генетична схильність – хороший «учитель» для тварин. Принаймні, для багатьох.

Підготувала Яна ТЕТ
Фото Ганни СНІТКО