Ми багато знаємо, багато про що здогадуємося, але є те невід’ємне, яке було закладено ще задовго до нашої появи. Воно впливає і керує нами дотепер.

От, приміром, жіночі головні убори здавна були невід’ємною складовою будь-якого костюма. Вони мали декоративне, захисне значення, а також служили оберегами. Зачіски та головні убори вказували на вік, стать та соціальне становище. Головні убори дівчат і жінок відрізнялися.
Дівчата традиційно носили на голові кольорову або вишиту стрічку. У свята – вінок із квітів – живих влітку і штучних узимку. Вінок одягали дівчата, які досягли повноліття. Поширеною дівочою зачіскою було розплетене волосся.
«Світити волоссям» заміжній жінці вважалося гріхом. Дівчині, яка виходила заміж, на весіллі голову покривали хусткою чи наміткою. «Узяв я тебе у віночку, пущу тебе у серпаночку», адже намітку одягали замість вінка.
Намітка – давній традиційний головний убір українських заміжніх жінок, який мав значення оберега. Виготовляли її з тонкого полотняного відрізу тканини (часто із «серпанку») довжиною від 3 до 5 м, ширина – біля 50 см. Намітку, яку на Волині ще називали «плат», «намітець», зав’язували навколо голови поверх очіпка або кибалки. В давнину намітку використовували як щоденний головний жіночий убір, а з кінця XIX ст. її пов’язували лише на свята. Існувало багато способів носіння наміток. У XIX ст. вони були поширені на всій території України, а на Волині – до 20- 30-х рр. минулого століття.
На ту намітку, яку пов’язували молодій на весіллі, баба повитуха приймала новонароджену дівчинку – щоб мала довге життя і була доброю господинею. Таку намітку зберігали як родинну реліквію.
Вірили, що наміткою можна розігнати хмари і зупинити негоду.
Коли людина завершила свій земний вік, її тіло опускали у могилу на намітці.
На зміну обрусу та намітці прийшла хустка. Довгий час вони побутували поруч.
Перехідним етапом від намітки до хустки були так звані «старовітські» хустки, які виготовлялися з прямокутного полотнища і декорувалися тканими смугами на кінцях.
У першій половині ХХ ст. жінки використовували хустки квадратної форми, виготовлені вручну із лляного полотна, вовни, були також фабричного виробництва. Хустки були різні за матеріалом, розміром, кольором, декором, призначенням. Спо­соби пов’язування хус­ток залежали від віку та соціального статусу жін­ки. Дівчата та молодиці носили хустки світлих, яскравих кольорів, пов’язували їх під підборіддя.
Заміжні жінки використовували різні способи зав’язування – залежно від пори року, події тощо. Хустку як складову традиційного костюма також декорували: тканими смугами, вишивкою техніками «занизування», «хрестик», китицями. Хустки свідчили про рівень достатку родини. Вони були оберегом жінки і вказували на її соціальний статус.
Виглядати доглянутою та привабливою здавна було потребою українських жінок, закладеною на глибокому генетичному рівні. Жіночі головні убори, давні та сучасні, додавали й додають загадковості, завершеності, неповторності жіночому образу.

Оксана ГАВРИЛЮК,
Людмила МІРОШНИЧЕНКО-ГУСАК