Любов до природи… Як просинається в душі таке цінне почуття?.. Можливо, його витік із дитинства, з яскравих, мальовничих дитячих вражень?.. Вранішня зоря, плеск риби в дзеркально чистій сонній воді, напоєне ароматом польових квітів повітря?.. Усі ми родом з дитинства… Але воно колись закінчується і настає час вибирати дорогу у велике життя…

Із таких спогадів розпочав розмову Анатолій Бащук – лісничий Клітинського лісництва, яке входить до складу ДП «Камінь-Каширське лісове господарство».
«Я – місцевий. Тут для мене все дороге. Тут у 1964 році народився. Поліські сім’ї завжди жили з лісу: ягоди, гриби, лікарські рослини, дрова, пасовища з соковитими травами, сіножаті. Ліс нас годував.
Після закінчення середньої школи не мав жодних сумнівів щодо вибору професії: подав документи у Шацький лісовий технікум. Однолітків манило небо, далекі моря, кар’єра військових, а в мене з дитинства визначилась одна пристрасть – стати лісівником. Кажуть, що доля прив’язує людину до певного ремесла найчастіше в дитинстві. Якщо судити про це з того часу, коли мама мене гойдала в дідусем сплетеній колисці, то, напевно, так воно і є, – розповідає Анатолій. – Покликання відіграє в житті людини важливу роль. У зрілому віці нас відвідують думки про головне, що було зроблено в житті. Істина – не нова, й іншої не існує. Як немає, звичайно, ніякої новизни в тому, що чим далі людина віддаляється від дитинства і юності, тим яскравіше вони висвічуються в її пам’яті. І тоді пам’ять, незалежно від волі людини, піднімає зі своїх глибин то один, то інший епізод прожитого. Нерідко він «дивиться» так яскраво, що до нього хочеться доторкнутися рукою, і здається, що це було вчора… У моїй біографії усе просте, як просте селянське життя – майже стандартне для радянського часу. Тато працював в колгоспі на різних роботах, а мама в лісництві. Вона посадила і доглянула стільки лісу, що порахувати і уявити собі це неможливо. Я пам’ятаю її руки – загрубілі і потріскані від роботи, але наймиліші і найніжніші в світі… Після закінчення технікуму (з відзнакою!) я, як і більшість моїх однолітків, відслужив в армії і поїхав «за туманом і запахом тайги». Проходив виробничу практику в одній із комплексних київських лісових експедицій. Перемогло бажання відчути справжню романтику, тому й попросився туди на постійне місце роботи. Вона складалася з відряджень усім колишнім СРСР – Сибір, згодом – робота в центрі держави: Костромська область, Вологодчина, Рязань, тоді Карелія, Центральний Чорноземний район Росії, Ростов-на-Дону, врешті – Україна (Карпати) і, звісно ж, рідна Волинь. Напрямок роботи – облік лісового фонду. Було дуже цікаво.
Спеціалісти експедиції готували картографічні матеріали лісового фонду тодішньої величезної лісової держави. Я працював у групі з підготовки і розвитку планів окремих лісгоспів на десятирічну перспективу, а за десять літ експедиція поверталася знову ж сюди, аби скласти плани розвитку лісових господарств на наступні десять років. Розвідниками, першовідкривачами і слідопитами приходять у тайгу працівники експедицій, які поміняли дім і затишок на невлаштованість, блага обжитих місць – на тиху і спокійну радість спілкування й служіння природі. І до сьогодні живуть у пам’яті спогади про тайгу з трясовиною і болотами, всіяними журавлиною, ялиново-модриновими масивами, із карстовими проваллями, ріками зі скалистими берегами. Цікаво було знайомитися з тайгою, крокувати з рюкзаком не звичною українською рівниною, а йти вверх і вниз схилами численних сопок, милуватися могутніми кедрами і даурськими модринами, зустрічати на стежках не полохливих зайців, а звірів куди більш серйозних. Бачив Ангару, Волгу і Єнісей. Якби усе згадати, то можна написати роман, який за обсягом не поступився би перед романом Леонова «Російський ліс». Та розпочалася велика соціальна ломка, не було гарантованої зарплати, тому довелося після восьмирічного «марш-стрибка» світом осісти в рідному краї. Так надійніше. «Батьківський дим солодкий і приємний», – писала Леся Українка. І це – істина.
1991-го одружився і назавжди залишився на малій батьківщині. «На місці і камінь мохом обростає», – казала мені мама. Працюючи в експедиції, зумів заочно закінчити навчання у тодішній Українській академії сільського господарства, тому вже дипломованим спеціалістом з вищою освітою посів посаду інженера із охорони лісу. 90-ті роки для волинських лісівників були періодом важких випробувань. Тривалі засухи і, як наслідок, часті лісові пожежі. Вони не давали розслабитися ні вдень, ні вночі. Тут я пройшов справжню школу гарту – бойове хрещення лісівника. А у 2003-му мене призначили на посаду лісничого Клітинського лісництва. З того часу минуло десять років. Понад 6 тисяч гектарів лісу лісництва поділене на шість майстерських дільниць. Наша головна робота – посадка лісу і догляд за ним, проведення рубок догляду, конт­роль і рух лісопродукції, захист від самовільних рубок. Минулого року силами лісництва заготовили 2,5 тонни насіння сосни, понад півтонни насіння інших лісових культур. Є свої невеликі розсадники, завдяки яким щорічно висаджуємо 20-25 гектарів лісу. Догляд лісових культур проводиться щорічно на площі щонайменше 80-90 гектарів».
«Лісове господарство складне, як ядерна фізика, – жартує Анатолій. – Усе тре­ба зробити, доглянути, і головне – своє­часно: і комплекс протипожежних за­ходів, і створення смуг, і догляд за ними, і протипожежні розриви. Ліс не прощає помилок, як не прощає помилок професія підривника. Влітку чітко працюють три камери відеоспостереження. Вони «бачать» ліс у радіусі 20-25 кілометрів, перекриваючи одна одну. Це вагома і незрівнянна підмога лісівникам у боротьбі з пожежами. Лісництво має всі можливості для ведення збалансованого і невиснажливого лісокористування в поєднанні з соціально-економічними принципами його ведення. А ще в нас є красиве лісове урочище Цир – від назви нашої річечки. Вона бере тут свій початок».
«Я мушу сказати про кадри нашої галузі, – суворо каже співрозмовник. – Як би не ігнорували нинішні «менеджери» від політики старий крилатий лозунг «Кадри вирішують усе», він завжди залишається правильним. Кадрове питання завжди в центрі моєї уваги, моїх попередників та колег. У нашій галузі не прийнято без кінця тасувати кадри, адже чим частіше їх тасують, тим менше вони засиджуються і думають про перспективу. Лісовідновлення отримало справжній розмах ще у післявоєнні роки. Проте тоді було багато важкої ручної праці, а в останні три десятиліття були значно підсилені лісоплемінна база, розсадникове господарство і технічне оснащення трудомістких процесів у лісовій галузі. Це все роблять люди».
Автор цих рядків приїхав до лісничого після небувалого снігопаду. Ми повільно рухаємося глибоким снігом серед красивих рядів сімдесятирічних сосен, і вони ніби підростають на очах. Біля величезного дерева лісівник зупинився, ніжно погладив долонею шершаву кору і підбадьорився, ніби відчув дихання самого дерева. Якось один мудрець сказав, що Бог дав людині два коліна: одне, щоб приклонити його перед Вчителем, друге, щоб приклонити його перед Лікарем. І справді: ми без особливих потуг зможемо відшукати в пам’яті знаменитих нащадків Гіппократа і Макаренка, біблейського Хоми і педагога Ушинського, а чи пригадає хтось хоч би п’ять-десять лісівників, які своєю працею заслужили не меншу народну увагу? Скромність, з якою оцінюють свою професію ці люди, заслуговує уваги і хочеться говорити про них на підвищених тонах.
Тихий і загадковий ліс, занурений у сині березневі сутінки. Далеко за деревами гасне бліда заграва заходу сонця, темніє небо, а земля разом із лісом, перелісками і полями закутується сивою пеленою імли, особливо густої і в’язкої в лісі. Вже не чути сумного тенькання синиць, переливів співу зябликів і неспокійного стрекотання сорок. Лише віддалений гавкіт сільських собак відкликається в лісовій тиші слабким відлунням, щось зрідка скрипить і потріскує, ніби ліс вдихає на повні легені перед сном, як людина похилого віку, котра багато в житті побачила. Розгорнутою від снігу дорогою на старенькій, але надійній «Ниві» під’їжджаємо до рукотворної «зеленої фортеці». Стрункі, наче свічки, сосни-крони підпирають небо.
«Цьому сосняку, – розповідає мій супутник, – 90 років».
Житейське, тимчасове дивним способом поєднується тут із віковим, вплітаючи недовгу людську долю в єдиний потік часу, у якого – ні початку, ні кінця. Річні кільця сосен і беріз рік за роком нечутно відраховують людське життя, десятиліття за десятиліттями. Відходять у вічність люди – стоять соснові бори. Тимчасове служить вічному – стоять велетні-сосни, а неподалік, на колишньому вирубі, справили новосілля сором’язливі саджанці. Тут багато молодняку: заліснюються непродуктивні землі, вируби, балки і яри. Завдяки дбайливим рукам лісівників вони прижились і зміцніли. Зупиняємося тут і мимоволі завмираємо в подиву від краси землі, на якій щорічно з’являються молоді ліси. І успішною буде справа, якщо їй служать ті, хто любить ліс. Бо служать вони з душею.
– А звірі? – запитую в Анатолія.
– У них своє життя, – відповідає. – Свої у звірів клопоти, а в людини – свої. Якщо звіра не чіпати, то він вас обійде стороною. Людина завжди про себе високої думки. Думає, що вона «пасе» звіра. Швидше – навпаки: звір «пасе» людину. Природу важко перехитрити. Людина сильна завдяки рушниці, яка висить через плече. Не було би зброї, вона би завжди обходила звіра стороною. Любов до лісу і до тих, хто його населяє, робить людину спокійною, врівноваженою, доброю і мудрою. Зла людина не може любити ліс, не зрозуміє його казковості, його безкінечної вічності, не зачарується його загадковим шумом і дивними піснями птахів.
Анатолій протоптує стежку попереду – молодий, рухливий, по-спортивному стрункий.
А мені так і хочеться перефразувати відомого поета: «Лесничий! Пред именем твоим позволь смиренно преклонить колени!». А навкруги – ліс. Творець не поскупився. Кинув щедрою рукою на бідні поліські супіщані землі розкішні соснові бори. Вони одвічно слугували поліщукам деревиною, ягодою і грибом, лікарською рослиною, хутром та м’ясом звіра. Та не всі вони встояли в часи воєнних лихоліть, у періоди зміни формацій і економічних устроїв. На щастя, ліс – відновлювальний ресурс.
«Сьогодні природі, як ніколи, потрібні вмілі і дбайливі руки», – каже лісівник. Важко порахувати, скільки користі за тридцять років праці в лісі їй принесли його руки.
Життя людини – це не лише робота, але й сім’я, відпочинок. І в цьому питанні співбесіднику пощастило. З дружиною – заступником директора із навчальної частини однієї зі шкіл Камінь-Каширська, вони живуть душа в душу. Разом виховали дві доньки, які здобувають вищу освіту. На запитання про вільний час хранитель клітинських лісів відповідає: «Я люблю бродити у лісі. Я живу Природою».
…У моєму нарисі не залишилося місця ще для багато чого цікавого – журнальна площа має обмеження. А життя співрозмовника багате, насичене подіями. А ще – красиве, бо непросте. Однак хочу наголосити: коли навкруги стільки незадоволених життям і роботою людей, які впали духом, зовсім поруч із ними – тихо і непомітно несуть «свій хрест» люди, без яких не цвіли б підсніжники, не пахла в середині літа липа, не росли б в дібровах пузаті гриби-боровички, не співали би солов’ї в гаях, не червоніли би горобина і глід, покриті першим інеєм…
Коли усюди стільки розмов про падіння економіки і кризу, вони відроджують вічну красу лісів і, можливо, з тим починається наше відродження – відродження людини?
Ось так і живе скромний лісничий Анатолій Бащук – громадянин, професіонал, депутат районної ради, батько двох дочок, чоловік коханої дружини. І просто – добра людина. Кажуть, що служіння лісу – це служіння людям, вічності. Це й справді так.

Петро ЧЕЧЕЛЮК
Фото автора