Перед моїми очима – гуморески Юрія Троця. Видання «Позичте зайця», яке тримаю у руках, вийшло далекого 1975-го, коли мене ще й на світі не було. Проте гумор автора настільки добрий, влучний і легко сприймається, що я до сліз в очах сміюся, перестрибуючи з рядка на рядок.
Із задоволенням виділяю площу у виданні для творів Юрія Миколайовича, якого вже давно немає поміж нас, та про якого не можу не сказати, хоча б цитуючи його найкращого друга (теж, на жаль, нині покійного) Івана Сподаренка:
«Юрко був... Написав це слово – і серце стислося. Важ­ко писати про друга, та ще такої веселої, доброї вдачі, яким... був Юрко Троць.
Жарти і дотепи, які так і струменять з його щедрої душі, дають заряд бадьорості і чудового настрою, що блискавично переходить до кожного, з ким він спілку­ється. Людина тонкої душі: він переживає, коли зустрічає несправедливість, вибухає гнівом, коли натрапляє на бю­рократизм, тяганину, будь-яку мізерію, що обкрадає, збіднює людське життя. Він не заспокоюється, аж поки не зробить усе можливе для викорчування зла. Тому-то його фейлетони, які пише на одному подиху, разючі і ни­щівні, завжди влучають у ціль.
Гумористом він став враз, хоч, на мій погляд, і не го­тувався до цього. Прийшов до редакції, розповів почуту історію з ондатровою шапкою (тоді якраз шапки з он­датри входили в моду). Йому запропонували викласти розповідь на папері і надрукувати як гумореску.
– Та ви що?! – щиро здивувався Юрко. – Який із мене письменник...
Умовили. І вже назавтра була «Шапка з ондатри». А через кілька днів – «Не лякайте жінок». І пішло...
Розповідь його ллється невимушено, легко, як це бу­ває при щедрому обдаруванні. І, що важливо, жодної на­думаної теми, ситуації. Все береться з життя. «Я не вмію вигадувати, я – журналіст», – казав Юрко Троць.
Гуморески охоче друкують у газетах і журналах. Ви­ходить перша книжечка «Шапка з ондатри», а вже через кілька тижнів розкуповується весь тираж.
Дивується Юрко: «І як воно написалося на книжку?». Він у цей час працює заступником редактора обласної газети «Радянська Волинь». З головою поринає у вир життя, у вир напруженої роботи. Для письменницької творчості залишаються тільки ночі. У нього багато заду­мів, та він не поспішає їх реалізовувати, вивіряє, зважує кожне слово. Попереду ще так багато років, зрілих ро­ків – йому лише 37!
…Раптом страшна зві­ст­ка: не стало Юрія Ми­ко­лайо­вича!
Підвело серце. Щедре, добре, чутливе до людського болю…»
Для вас у День сміху кілька гуморесок волинянина зі щирою, відкритою та веселою душею.

Оксана ЧУРИЛО
На фото: Юрій Троць із дружиною Оксаною та донькою Оленкою. 1968 р.