Отож, не могла не скористатися можливістю перед 8 Березня зробити інтерв’ю з жінкою, яка заперечила уялення про те, що начальником управління лісового та мисливського господарства може бути лише чоловік.  – Наталіє Олександрівно, окрім того, що у 1999 році ви прийшли у галузь, 2006-го стали заступником начальника управління, згодом отримали посаду першого заступника і минулого року очолили лісову галузь Кіровоградщини, більше жодних даних про вас немає. Дивно, чи не так? Відтак першим моїм запитанням буде: де ви навчалися і чому саме обрали таку професію? Бо ж лісова галузь вважається чоловічою. Звісно, жінки працюють і тут, але, погодьтеся, відважних не так уже й багато.
– Одразу після школи я вступила до Кременецького лісотехнічного технікуму за спеціальністю «технологія деревообробки». Моя мама все життя працювала майстром цеху на Славутському ДОЦі. І ось – я також свою долю пов’язала з лісом. Та й чоловік – теж лісівник. Одружилися ми ще студентами. Так потрапила на Кіровоградщину – чоловік звідти родом. Перша моя посада у «Кіровоградлісі» – економіст. Потім працювала інженером із переробки та реалізації деревини. Згодом – головний спеціаліст, і вже у 2006-му стала заступником начальника управління. Із минулого року – начальник Кіровоградського обласного управління лісового та мисливського господарства.
Про Наталію Ревенко майже не знайдеш даних в Інтернет-мережі. Жінка стверджує, що не любить давати інтерв’ю та бути у центрі уваги. Проте нам таки вдалося зустрітися і поговорити віч-на-віч. Скажу відверто: не так багато людей можуть одразу справити доброзичливе та досконале враження про себе. І річ не лише у бездоганному зовнішньому вигляді (хоча тут дійсно все досконало). Щоб втримати біля себе і зацікавити, треба бути достатньо розумною, мати відкрите серце та ціль, до якої прагнеш. Саме ці три складові є основою, яка допомагає жити, працювати, досягати успіху. Врешті переконалася: у Наталії Ревенко всі перераховані мною риси є. Та й, окрім того, що співрозмовниця дуже гарна жінка, вона володіє здатністю впливати на людей та вміє так вести розмову, аби хотілося не тільки дивитися, а й слухати.
– Ваша мама все життя працювала на деревообробному комбінаті. То фактично вона спрямувала вас на таку стежку? Напевно, й на роботі з мамою не раз були?
– Звичайно, як кожна донька, допомагала мамі. І наряди закривали разом, і в цеху була – дивилася, вчилася.
– Мама не відмовляла, коли вирішили вступили до лісового технікуму? Не хотіла для доньки легшої долі?
– Мама мріяла, аби я була педагогом. Але душа моя до педагогіки не лежала. Вона просила подумати, але, дякую за мудрість, – не наполягала.
– Вступити у лісотехнічний і піти працювати за професією – різні речі. Буває, провчившись, вже й не бачиш себе у тому середовищі, яке омріяла. До закінчення навчання думки не змінилися?
– Скажу чесно: з лісовим господарством своє життя не пов’язувала. Бачила себе у переробці. Звісно, були й амбіції, думалося, що треба чогось досягти. Але заміжжя, народження дитини, переїзд до іншої області розставили все на свої місця. У чоловіка – династія лісівників. Вони й не бачили себе без лісу. То я ще до того, як потрапила на роботу, вже фактично була у лісовій галузі. Тому без вагань вирішила вступати до Уманського національного аграрного університету за спеціальністю «облік та аудит», потім другу освіту отримала за спеціальністю «лісове господарство».
– І все ж. Перший трудовий день… То була кабінетна робота чи у лісі?
– Якщо говорити про ДЛГО «Кіровоградліс», то я працювала у кабінеті, але на той момент при об’єднанні були виробничі підрозділи – лісництва. І ми дуже часто були на виробництві. Працювали й у лісі, й у цеху.
– Не злякалися? Негода і таке інше…
– Жінку важко чимось налякати. Тим більше, якщо в неї є ціль.
– Тоді інше запитання: у нашому суспільстві вважається, що керувати має чоловік. Мовляв, йому й переконати, і наказати простіше. Жінка ж має бути господинею в домі, оберігати сімейне вогнище. Чи сприйняли колеги нового керівника – жінку? Бо ж ви – перша жінка, яка стала начальником управління лісового господарства.
– Професійно я виросла в цьому колективі, тож сторонньою людиною ніколи не була. Тому й сприйняли моє призначення нормально. До того ж, маю у характері чоловічі риси. Я холерик за темпераментом. Люблю, щоб все було чітко, швидко, якісно зроблено. Цілеспрямована і подекуди різка. Мене такою знали у колективі, знали, як я працюю, мої вимоги. А взагалі – я б цю роботу не назвала чоловічою. Та й ніколи такого б розподілу не робила. Потрібно працювати – і це головне. І стать тут не має значення. Мені працюється легко, можливо, тому, що ставлю перед собою високі вимоги. Як інженеру доводилося працювати переважно із чоловіками. Так, можливо, іноді була категоричною. Але чітко знала, що прошу і чого чекаю від людей. Нічого не змінилося й сьогодні.
– Коли запропонували таку високу посаду, були вагання, тривога?
– Тривога є завжди. Навіть якщо ми не виказуємо цього. Переживання були. Але я знала, що нічого нового у роботі не буде. Я працювала заступником і розуміла, що потрібно робити і як. Єдине – більша відповідальність. Та й тут жінка має вистояти. Ми завжди відповідаємо за тих, хто біля нас.
– І все ж: були труднощі? Можливо, не надто приємні моменти у вирішенні кадрових питаннь. Бо ж кожен керівник формує колектив під себе. З чого починали? Які прагнення, мрії втілюєте?
– Ви знаєте, що Кіровоградщина не є лісосировинною областю. Для нас головне завдання – це робота над створенням захисних лісових масивів, що оберігатимуть степовий край. Тому нам потрібно шукати шляхи інших надходжень. Адже степові лісгоспи не мають прибутків за рахунок рубок. У них – бюджетне фінансування, а потрібно ж думати на перспективу. Сьогодні багато робимо у напрямку декоративного лісорозведення. Створили дуже багато плантацій новорічних ялин – і вони окупляються. Ось у Кіровоградському лісництві, яке хоч і має приміське розміщення, але є нересурсним, сьогодні відбуваються зміни. Перше, що зробила, запропонувала у Компаніївському лісгоспі вирощувати квіткову продукцію. Вже є перші результати. На День святого Валентина виростили перші крокуси. Зараз там встановлюють тепличку і на весну вже хочемо пропонувати квіткову продукцію у більшому асортименті. Хочемо, аби була продукція у горщиках, бо вона має більший попит саме у місті. Декоративний посадматеріал – дещо інший. Він має вже свої напрацювання. Займаються цим і приватники, і наші лісогосподарські підприємства. А от кілька років тому зіштовхнулася з тим, що гарні квіти придбати важко. Тож вирішили спробувати себе у цьому напрямку. Ще одне – наша область має більше розвиватися у рекреації. Повинні бути туристичні маршрути, інфраструктура. Багато в цьому плані вже зроблено. Маємо парк «Веселі Боковеньки», але бачу, що його треба розвивати, бо відвідувачів багато: від ранньої весни до пізньої осені. В цьому з директором наші думки збігаються. Та й іншого вибору, ніж розвиток, у нього немає. Думаємо зробити велосипедні маршрути, плануємо під час екскурсій розповідати не тільки про історію парку імені Давидова, а й про клонову плантацію, що це таке та для чого її створено тощо. Загалом, хочемо, аби відвідувачі знали й сучасне обличчя парку, мали уявлення про внесок лісівників у його розвиток.
– Чи йде молодь у галузь?
– На Кіровоградщині завжди був кадровий голод. Тому ми із задоволенням беремо молодь до себе і багато що для цього робимо. В області є 32 шкільних лісництва. Відвідує їх близько 800 дітей. Ми дуже тісно співпрацюємо. Створена та успішно функціонує Асоціація шкільних лісництв. Зараз проводитимемо семінар. Готуватимемося до обласного зльоту, який відбуватиметься вже п’ятий рік поспіль. Знаю тих, хто, позаймавшись у наших шкільних лісництвах, вступили у коледжі. Ми чекаємо, коли вони поповнять лави лісівників Кіровоградщини.
– У вас донька?
– Так.
– Ви як мама хочете, аби вона продовжила династію лісівників?
– Я їй запропонувала це. Але вона бачить себе у журналістиці. Цього року вступитиме до інституту журналістики при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.
– Ця стаття вийде у друк вже у березні, коли все жіноцтво святкуватиме. Як думаєте: якою потрібно бути слабкій статі у сьогоднішньому суспільстві? А може, сьогодення вносить корективи, роблячи жінок не такими вже й слабкими? Що скажете?
– Вважаю, що жінка не повинна лише стояти біля плити, готувати борщі і таке інше. Основне – аби у сім’ї була гармонія. А хто буде займати вищу посаду – не важливо. Якщо у родині є взаємопідтримка, взаємоповага, любов – тоді вона повноцінна.
– Не було у вашій сім’ї, як у загальновідомому кінофільмі «Москва сльозам не вірить», коли чоловік не розумів, як жінка може бути вищою за посадою?
– Такого не було. Мій чоловік все сприймає нормально. Єдиний раз колись жартома сказав: «Моя форма відтепер не має права висіти з твоєю в одній шафі». Але це – жарт. Якщо серйозно, то у тому, що ми працюємо в одній сфері, є свої плюси. Вирішуючи нагальні питання, інколи забуваємо, що треба бути більш коректними, уважними, зважатати на думку людей. То у цьому маю підтримку. Чоловік завжди порадить, підкаже. Але є й мінуси: ми лягаємо із розмовами про виконання сортиментної структури і встаємо із питаннями реалізації чи посадки культур.
– Чи вистачає часу на сім’ю? Адже, аби дійти до такого рівня, треба було, напевно, віддаватися роботі повністю?
– Так, працювати доводилося постійно. Можливо, донька була обділена спілкуванням, але вихідні ми завжди проводили разом.
– 8 Березня. Ви вважаєте цю дату святом?
– Так, звісно, це свято. Хоча наші чоловіки намагаються робити свято щодня. Щоправда, не завжди це виходить (сміється, – авт.). Тому 8 Березня чекаємо. Зайвий раз сказати жінці комплімент ніколи не зашкодить. І, думаю, всі жінки мене у цьому підтримають.
– А є день, який ви можете назвати найбільш пам’ятним у житті?
– Так, це день, коли я народила доньку. І, звичайно, пам’ятним є 25 вересня 2012 року, коли мене призначили начальником Кіровоградського управління лісового та мисливського господарства.
– Дякую за щиру розмову.
Інтерв’ю вела Оксана ЧУРИЛО
Фото з архіву
Кіровоградського ОУЛМГ |
