Головне меню
Рубрики
Анонси [29]
Колонка редактора [23]
На часі [25]
Еко [14]
Людина [24]
Актуальне інтерв’ю [12]
Світ без кордонів [7]
Резонанс [6]
Сторінки історії [17]
Глибинка [10]
Природа і ми [33]
Мисливство [13]
Рибальство [9]
Світ тварин [9]
Наш фотоконкурс [13]
Зі світу по нитці [4]
Хобі [17]
Цілюща аптека [29]
Лісова книгарня [9]
Цікаво [53]
Нотатки натураліста [161]
Світ очима дитини [20]
Лісовичок [31]
На замітку [18]
У світі пернатих [15]
Подорожуємо разом [29]
Психіка людина і проблеми лісівництва [10]
Новини [101]
Світ рослин [6]
Роздуми [9]
До теми [9]
Традиції та сьогодення [16]
До ювілею [7]
Статистика
Главная » 2014 » Березень » 20 » Вовка боятися – у ліс не ходити
14:06
Вовка боятися – у ліс не ходити

Вовк, або сірий вовк, вовк звичайний (лат. Canis lupus L.) – хижий ссавець із роду пес (Canis) родини псових (Canidae), що добуває їжу самостійно способом активного пошуку та переслідування жертв.


Основу харчування вовків у лісовій зоні становлять копитні тварини: лосі, сарни, дикі свині, свійські вівці, корови, коні.
Вовк має ще й інші назви: сірко, дикий пес або дика собака.
Люди завжди виявляли особливий інтерес до цього звіра. З одного боку його боялися, бо може напасти на людину чи свійську тварину. З іншого – на нього завжди полювали мисливці: він є чи не найпопулярнішим трофеєм.
Як би не було в житті, але людям все-таки інколи доводиться зустрічатися з цим звіром, а ще частіше – бачити його сліди, особливо взимку.
Розповім про кілька моїх зустрічей із вовком.
На початку осені минулого року під час тихого полювання у Пулемецькому лісі Шацького НПП я натрапив на скелет голови з рогами. Це результат поїдання вовками своєї здобичі – трирічного дикого козла.
У цих місцях із людей, окрім працівників Шацького НПП та прикордонників, котрі несуть службу ближче до лінії державного кордону України, мало хто буває. Можливо, тому ця територія є зоною постійного проживання та розмноження диких кіз, які витоптали стежки і постійно рухаються ними роками у будь-яку пору, вдень та вночі. Вже через місяць у цьому ж лісі я почув тявкання козла, котрий віддалявся від місця, з якого його гнав вовк-переслідувач. Може, саме моя близька присутність завадила вовкові дістати здобич. Хоча козел іще не один раз, перебігаючи з місця на місце, голосно тявкав, тим самим видаючи своє місце розташування.
У листопаді до мене приїжджали гості. Ночі в ту пору були прохолодні, хоча приморозків іще не було. Я напалив грубку. Зайве тепло не дозволяло мені заснути, тому й вийшов із хати на подвір’я. Ніч була місячною. Світло на вулиці я не ввімкнув.
Пройшовши у напрямку до лісу зо два десятки метрів, я завмер від здивування, угледівши вовка. Він повернувся до мене спиною і на віддалі приблизно 6-7 кроків, не поспішаючи, прямував стежкою вже на межі лісу.
Навіть у місячну ніч добре було видно його сіру шерсть і великий (звичайно, значно більший, як у собаки) хвіст, наче віник для замітання слідів.
У цьому ж селі Кошари, як і моя хата, на околиці села у лісі розмістився прикордонний пост. Один із прикордонників розповідав мені, що, вийшовши вночі зі службового приміщення на вулицю, опинився поруч із вовком, який дивився на нього і не втікав. Прикордонник, не бажаючи ризикувати і вступати в сутичку з хижаком, негайно повернувся у приміщення.
На Кошарських горах нерідко були випадки, коли стара вовчиця, яка мешкала в заростях за лугом біля річки Західний Буг, ходила слідами прикордонників, які вже до цього звикли і добре знали.
Одного разу і я проходив лугом біля Західного Бугу. У місці, де не росла трава на стежці, залишив свої сліди. Десь через хвилин десять я повертався у зворотному напрямку і поруч зі своїми слідами побачив відбитки лап старої вовчиці. Вона мене переслідувала, а я її навіть не помітив. Для мене це був неприємний момент. Наскрізь пронизав холодний і липкий страх.
Досвідчені мисливці знають, що вовки можуть нападати на людину тільки взимку. Нападаючи зі спини, вовк зубами хапає за шию. Якщо таке трапляється, то у людини шансів на спасіння немає.
Влітку з настанням тепла стара вовчиця входила в село з боку річки Західний Буг. При цьому гавкіт сільських собак котився селом. Собаки боялися, відчуваючи присутність сіроманки, адже у двобої найсильніший домашній пес не зможе перемогти лісового гостя.
Суворої сніжної зими 1987 р., чекаючи автомобіль на перехресті доріг Маневичі – Ковель і Троянівка – Світле, помітив, як на незначній віддалі від мене проходила зграя вовків. Я добре їх розгледів. Навіть бачив тіні хижаків від місячного світла на снігу. Мисливці пояснювали, що в ту пору вовки великими зграями мігрували з білоруських боліт у пошуках їжі.
У старі часи поліщуки великого вовка, який інколи сягав вагою до 4 пудів, називали риконь і говорили, що такий звір навіть нападав на молодого чи старого кволого коня. Страх копитного перед риконем робив його беззахисним.
Коли коні побачать або відчують вовка чи вовчу зграю, вони однозначно «схарапудяться» – хроплять і стають дибки. Коні тоді некеровані. Як правило, візник ніколи першим не помічає вовків.
Моя сусідка, коли ще була дитиною, у післявоєнні роки мешкала у с. Мосир Ковельського р-ну. Це було перед Різдвом увечері. Дівчина зайшла в комору, у невеличке вікно якої з вулиці заглядав вовк, котрий, напевно, нанюхав запах свіжини. З того часу і до сьогоднішнього поважного віку вона дуже боїться цих хижаків. Хоча після першої зустрічі вовка більше не бачила.
У дитинстві я чув розповідь свого діда – батька моєї мами про те, яку зустріч він мав із вовком у лісі, коли був юнаком.
Це сталося на початку минулого століття. Розпочалися буря та сильна злива, гриміло та блискало. Дід сховався від негоди у велике дупло старого дуба. Стоячи там, він побачив, як вовк, задкуючи, також хотів сховатися у дуплі дуба. Дід від несподіванки щосили крикнув. Вовк із переляку рвонув у ліс.
Після негоди дід, ідучи у напрямку руху вовка, побачив, що на землі спочатку лежали не перетравлені вовчим шлунком органічні рештки, потім – сліди крові і аж тоді – мертвий вовк, який сконав від розриву серця.
Дід був ветераном І Світової війни, мав нагороди, ходив у штикові атаки на ворога. Його всі знали як розумну та серйозну людину. А насамкінець, що найцікавіше, прізвище діда було – Вовк.
Мій двоюрідний брат донині розповідає історію з маленькими вовченятами. Аж вісім іще зовсім маленьких звірят з лісу Ківерцівського лісництва приніс додому наш дядько Опанас Максимович.
Шість вовченят дядько здав державі, за що як винагороду отримав тканину для пошиття одягу та нитки. Грошима тоді не преміювали: був важкий післявоєнний 1945-й чи 1946 рік. Про цю подію написали в районній газеті, де й розмістили фото цікавої знахідки.
Залишилося ще двоє вовченят, одне з яких дядько віддав односельчанинові, а друге залишив у своєму обійсті. Вовченя росло, його опікали хлопчики, мої двоюрідні брати.
Дружба вовка з дітьми, якого прив’язали на ланцюг, була особливо міцною. Братові, оповідачу цієї історії, тоді було 5 років. Він сміливо підходив до вовка і навіть запихав свою руку в пащу звіра. Диву не було меж. Мама хлопчика хвилювалася через цю незвичну дружбу, але батько ставився до цього з розумінням, знаючи, що вовк дитину не образить.
Був випадок, коли кінь господаря зламав ногу. Тоді довелося дорізати старого коня. М’ясо використовували як корм для вовка. Довга морозна зима дозволила зберегти вовчий харч.
Траплялися випадки, коли вовк висовував голову з нашийника і втікав у ліс. Дядько у такому випадку вранці йшов із рушницею шукати звіра. Інколи довго блукав у лісі. Доводилося стріляти з рушниці у повітря. Вовк прибігав до годувальника – і вони удвох поверталися додому.
Коли хижак утретє втік у ліс, господар не мав можливості терміново розпочати пошук звіра, а пішов за ним лише через тиждень. За цей тиждень вовк дещо звик до лісового життя.
На цей раз пошук тривав довго, не один постріл пролунав із рушниці. Але вовк і цього разу повернувся до свого господаря.
Після повернення додому стався неприємний випадок. Це було теплої пори. У хлів, де стояли корова та вівці, двері були відчинені, лише закрита хвіртка, через яку перескочив вовк. Звір роздер живіт вагітній вівці. До цього він інколи з’їдав гуску чи індичку.
Попередні втечі хижака у ліс, і особливо остання, пробуджували інстинкт звіра до життя у дикій природі. Відпустити його на волю було небезпечно. Адже голодним він міг навіть напасти на людину.
Дядько був вимушений його застрелити...
Правду люди кажуть: «Скільки вовка не годуй, усе одно в ліс дивиться».
Фахівці-мисливствознавці говорять, що вовка приручити неможливо. Але факт залишається фактом. Таке було. Хто не вірить, є нагода послухати розповідь з уст колишнього хлопчика, а тепер ветерана праці, людини старшого віку.





Валерій ПНЕВСЬКИЙ


Фото автора
та із сайта eco-live.com.ua

Категория: Природа і ми | Просмотров: 2580 | Добавил: Live | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Свіжий номер ЛВ
Читайте українське
Архів ЛВ
Календар
«  Березень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31