Навчитися цінувати і відчувати красу природи – означає зробити крок у морально-естетичному розвитку, формуванні себе як особистості. Відродити втрачене почуття дивовижності перед світом природи, її загадками, красою і таємницями, щоб людина знову відчула себе сином землі. І це завдання не таке вже й абстрактне і відірване від складної реальності, як здається на перший погляд. У ставленні до природи і землі відкривається духовне обличчя людини, проявляється її моральна сутність.

Ми на узліссі біля розкішного дерева глоду. Директор Маневицького держлісгоспу Володимир Родіон задивився на крону дерева, всіяного ще зеленими ягодами, які наприкінці вересня стануть цінним лікувальним засобом. Високий, стрункий, із красивою сивиною. Руки директора найбільшого в області лісового підприємства – з мозолями. О четвертій ранку він стає до господарської праці вдома. Робочий день на підприємстві починає о сьомій.
– Професія лісівника належить до таких, де присутність душі просто необхідна, – переконаний Володимир Олександрович. – Не може байдужа людина вчасно помітити ті особливості, які бачить людина свідома. Слухати ліс, його мешканців – обов’язкова умова для професіонала лісового господарства. Працівник цієї професії безпосередньо перебуває серед таємничого і до сьогодні не розгаданого життєвого циклу природи.
Як відомо, доля – примхлива і непередбачувана. В одних вона складається легко і просто – як за написаним. В інших же такі життєві хороводи накрутить, що й важко розібратися…
Герой нашого нарису – з категорії перших. Школа, академія, армія, улюблена професія, кар’єра. Але за цією зовні простою біографією, як нерідко буває, стоїть кропітка праця, цілеспрямований характер, вміння віддати всього себе без залишку поставленій цілі. І, звичайно, фанатична вірність справі усього життя.
– Враховуючи те середовище і оточення, де я народився і виріс, а це середовище народних умільців, лісівників, землеробів і пасічників, я не міг не стати лісівником, – каже директор лісгоспу. – В хаті мого діда по батьковій лінії – Панаса – куди не кинеш поглядом, завжди можна було натрапити на щось дерев`яне: стругане, довбане, ретельно збите, підбите, видовбане чи підтесане. Пам`ятаю з раннього дитинства: в усіх селянських обійстях ще до сходу сонця було чутно гудіння пил, чмокання сокир, перестук молотків. Старші вчили дітей володіти цими інструментами, бо скрізь, як би бідно не жив селянин, йому були потрібні бондарні вироби. Адже в господарстві необхідні і бочка для квашення капусти, і цебер, і кадик для води. Барило, баклага, бодня для зберігання сала, джбан, дійниця, масниця, діжка для квасу і тіста – то лише невелика частина бондарних виробів, які були у ходу в українських селян. Головна деталь цього виробництва, – зі знанням справи каже оповідник, – клепка. Вона вистругувалася з міцних порід дерева і оброблялася стругом на «бондарському ослоні». Немає клепок – немає посуду в господарстві. «Без клепки» – казали на безтолкового чоловіка, який жодним ремеслом не володів. Про такого ще говорили: «У нього десятої клепки в голові бракує». Може, тому, що бондарське ремесло вимагало від майстра і розрахунку, і вміння, і кмітливості.
А дід по маминій лінії – Трифон – був не лише першим у с. Городище Ківерцівського р-ну, де я народився і виріс, бондарем, а й відомим на всю округу пасічником. Він щосезону утримував щонайменше 45-50 бджолиних сімей, а його оповідки про мед і бджіл-трудівниць стали місцевими легендами. В нашому краї розкішних липових лісів не було, але посередині літа там стелилися килими різнотрав’я. Ліс стояв міцною стіною навкруги села і цвіли в ньому кіпрей, донник, конюшина, блават, лугова герань, суниця, шипшина, золототисячник – справжній квітковий «коктейль». І мед, зібраний із різних медоносів, тобто поліфлорний, містив різні нектари і називався за місцем його збору: луговий, лісовий чи мед садів.
Мої прадіди годувалися медом – його їли і пили, ним лікували різні хвороби. Ніхто ніяких солодощів не знав, окрім меду. Ним приправляли каші і кутю. Мед «правив бал» у родині. З ним пили запашні чаї, його їли з млинцями і оладками, додавали в борошно, замішуючи тісто для пирогів і печива. Тісто і пряники з медом довго залишалися свіжими. Я перейняв у діда Трифона професію пасічника: утримую 5-6 сімей бджіл, знаю тонкощі цієї «солодкої» професії, а ось фах бондаря в діда Панаса не перейняв, бо просто не встиг: технікум, служба в армії, продовження навчання в Українській сільськогосподарській академії на факультеті лісового господарства, часта зміна місць роботи і проживання – все це забирало багато часу.
– Я з`явився на світ 22 червня 1961 року, – веде оповідь співрозмовник. – Моя мама Тетяна померла, коли мені ледве виповнилося сім років. Дитинство було нелегким, але водночас кращого періоду життя не буває. «Рай існує, – сказав Тоніно Гуерра, – і називається він – Дитинство». Італійський поет і філософ мав рацію. Цей час – найкращий у житті людини, бо ви щосекунди відкриваєте для себе світ, кожен епізод вкарбовується у свідомість. Ще в ніжному віці доля дає деякий грант, завдяки якому ти, незважаючи на проступки, залишаєшся невинним.
Я перепрошую, що відійшов від теми... А тато – Олександр – теж нині покійний, працював у місцевому колгоспі «Червоний партизан» трактористом. Після закінчення Городищенської восьмирічки я навчався в Шацькому лісовому технікумі. Рано пізнав різну працю і ціну зароблених грошей: допомагав батькові по господарству, літні канікули проводив на різних сільськогосподарських роботах у колгоспі, та найбільше мене цікавив ліс – таємничий і незвіданий. Мій дядько по маминій лінії працював лісничим Партизанського лісництва Цуманського держлісгоспу. Кожної весни я там садив дерева, збирав насіння, був із лісом на «ти». І в виборі професії не помилився. Пригадую випадок. Їдемо підводою з дідом Панасом у ліс виписувати дубові пні (він із них виготовляв бочки і цеберки), аж раптом назустріч вискакує в упряжці пара баских коней. А дід мені каже: «Бачиш, лісничий їде. Це дуже поважний пан». І пан справив на мене неабияке враження: красива форма, гордо піднята голова господаря лісу і породисті орловські рисаки. Це запам’яталося на все життя. Після закінчення технікуму хотілося поїхати далі від дому, «побачити світ», як говорили у селі, тому попросився на посаду помічника лісничого в Прилуки, що на Чернігівщині. Та, як кажуть, не доля: за тиждень я отримав повістку і був призваний на строкову службу в лави радянської армії. Службу проходив у Москві в підрозділі внутрішніх військ, і стала вона для мене справжньою школою життя, збагатила світогляд і частково вивітрила «романтику».
Починав своє трудове життя після повернення на рідну Волинь. Перший запис у трудовій книжці – майстер нижнього складу Цуманського держлісгоспу, а за кілька місяців перевели на посаду майстра залізничної станції із відвантаження круглого лісу державними поставками. В Цуманському держлісгоспі мене прийняли в члени КПРС. Якраз у цей час його директором призначили нинішнього начальника Волинського обласного управління лісового і мисливського господарства Богдана Колісника. Він довірив мені посаду майстра у цеху переробки вторинних лісових ресурсів. Працювати з ним було нелегко, але дуже цікаво: високі вимоги, знання, ініціатива і відповідальність – просто необхідні. Але й мав можливість професійного росту. Протягом року Богдан Іванович запропонував мені посаду лісничого Берес­тянського лісництва. Це був 1987-й. Одно­часно я вже навчався в Українській сільськогосподарській академії на факультеті «Лісове господарство». Після двох років роботи ввірене мені лісництво завоювало перше місце в соціалістичному змаганні за підсумками року і було нагороджене перехідним червоним прапором. А потім була робота на такій же посаді в Мощаницькому лісництві, де я відпрацював сім років. Зупинився ж на Карасинському, де збудував контору лісництва і житло. Там мешкаю і нині. Веду, як кажуть, натуральний спосіб життя: господарство, сад і пасіка (те, що передалося від діда).
Разом із дружиною виховав двох синів, які закінчили Львівський лісотехнічний університет і працюють на державній службі. Вже мешкаючи в Карасині, перебував на посаді директора новоствореного держлісгоспу «Поліський», а 12 квітня нинішнього року мене призначили його директором.Найважливіше в моєму житті – робота, тисячі гектарів посадженого лісу, який сьогодні вже шумить гаями, дружина Юлія – мій вірний помічник у житті, сини і двоє онуків – Соломія і Владислав. Вони дають натхнення, підкріплюють ціль життя, – каже Володимир Олександрович.
А ціль життя, власне, яка? Попереду у нас – вивчення розвитку взаємостосунків людини і природи в цивілізації. Це вкрай необхідне для відчуття себе в культурі і природі, тобто – в навколишньому світі. При цьому без розуміння взаємозв’язку між природою і формуванням культури, без усвідомлення позитивного і негативного в цих взаємостосунках – неможливий подальший сталий розвиток цивілізації. Тому не далекий той час, коли нам доведеться об’єднувати зусилля різних організацій, які працюють на стику лісорозведення і лісозбереження, екології і культури. Тобто результати такого альянсу повинні бути орієнтовані за часовою віссю в обидві сторони. З однієї буде поставлене завдання – виявити, зібрати і узагальнити те цінне, що було в стосунках природи і людини від початку до наших днів. З іншої ж – необхідно зрозуміти, що можна і потрібно зберегти як пам’ятники таких взаємин. І, нарешті – як це можна використати для майбутнього: в освітньому і природоохоронному плані. Таке добровільне об’єднання служитиме одночасно і справі збереження рівноваги в системі вищезгаданих зв’язків, і справі освіти та виховання активних, свідомо люблячих Батьківщину – рідну природу й історію – людей. Це, звичайно, справа не одного року, не компанійщина, а довга і наполеглива праця. В цьому і полягає суть шкільних лісництв із ціллю вивчення природи, бережливого ставлення до неї, екологічної, а також спеціальної лісогосподарської освіти і самовизначення в професії підростаючого покоління. З цього приводу розумно сказав автор роману «Російський ліс» Леонід Леонов: «Вирощувати ліс, берегти його від пожеж – дуже важливо, але виховувати творців і захисників лісу – ще важливіше». Я це сказав тому, що нам належить підготувати нове покоління хранителів лісу. І є перші паростки: 13-14 червня Шкільне лісництво Маневицького держлісгоспу, в якому задіяні понад 50 школярів, здобуло переконливу перемогу на зльоті шкільних лісництв, який відбувся на базі Шацького лісового коледжу. Можна, звичайно, багато писати і про лісгосп, і про його директора, наводити переконливі цифри, відсотки, гектари, кубометри й інші показники. Але, як на мене, це не так уже й важливо, якщо йдеться про людину, про яку можна коротко сказати, що вона чесно працює і по совісті живе.

Петро ЧЕЧЕЛЮК
Фото автора та з сімейного архіву Володимира Родіона