Вивчивши історію, зрозуміємо сьогодення - 20 Травня 2014 - Всеукраїнський журнал «Лісовий вісник»

Родину Собуцьких більше асоціюють із фермерством, аніж із політикою.
І хоча господарка – бізнес сімейний, а Микола Тихонович – екс-голова Асоціації фермерів та приватних землевласників Волині, донька вчиться на соціолога та журналіста, син бачить себе археологом, віднедавна, принаймні чоловіки, дещо залишили свої звичні справи і занурилися у процеси, які нині відбуваються у державі.

Хочу зауважити, що Микола Тихонович перш ніж отримати вищу економічну освіту, здобув фах викладача історії. Відтак маємо нагоду поспілкуватися із ним перш за все як із людиною, котра любов до цієї науки не полишила й досі. Навіть зумів поєднати її із землеробством, розкопуючи на своєму полі артефакти давніх часів.
– Миколо Тихоновичу, знаємо, що ви захоплюєтесь історією. Тож проаналізуйте події, які сьогодні відбуваються у суспільстві через призму цієї науки?
– Хотілося б дивитися у майбутнє з оптимізмом, але коли аналізуєш і робиш висновки, що історія має здатність повторюватися, то оптимізму – небагато. Але він є. Сьогодні відбувається становлення нації. Хоча те, що діється, ми розуміємо не завжди. Але історія – то основа, платформа того, з чого можна почати шлях. Історичні артефакти, те, що знаходимо, чим володіємо, і мені, і моїм дітям допомагають знайти себе й зорієнтуватися у цій складній ситуації. От дочка Катерина зацікавилася трипіллям. І як історією, і як мистецтвом, певним пластом культури. У трипільських фігурках ми знаходимо природу, засіяне поле, материнство. І те ж потім бачимо у рушниках, писанках… Знати свою історію – дуже важливо. Нашій спільноті треба заглибитися, пізнати, тоді ми й себе пізнаємо. Бо хто ми, що ми? На ці питання й відповідає історія. Я був здивований, коли дізнався, що всіх істориків, які займалися трипіллям, у 1939 році розстріляли. Значить – тема небезпечна. Бо не можна було знати, хто ти. Не можна було ідентифікувати українця. Треба було, аби ми залишалися меншовартісними. Так легше управляти і робити недолугими. Нас штовхають один на одного, годують інформаційними матеріалами іншої держави, маніпулюючи. Ось і маємо протистояння. Про втручання зі сторони не кажу. Для мене домінуюча – наша відмінність, на цьому і грають. Розумію це не тільки тому, що маю гуманітарну історичну освіту, а просто об’єктивно оцінюю те, що відбувається. Та й ситуація, яку маємо, виникла не сьогодні, нас до цього підводили протягом тривалого часу.
Фактично я орав і підбирав те, що знаходив. Син почав копати глибше – і для мене це символічно. Бо наші діти мають піти далі, бо й я не зовсім вільний від тих кліше і колишніх стереотипів. І це правда. Але є надія на наших дітей, які не дадуть собою маніпулювати і більше не дозволять сказати про українців, що ми меншовартісні.
– Зараз «західняків» протиставляють населенню, яке проживає в інших регіонах. Мовляв, націоналісти, тому й не розуміють інших думок, не йдуть на компроміси.
– Не «західняки» винні, що більше пізнали себе. Абсолютно. Та й сьогодні немає такого протистояння. То все надумане, бо навіть стрічка чи прапорець сьогодні говорить про зміну свідомості. Відбувається пізнання себе, і тут насиллям нічого не вдієш, тільки на рівні духовного.
– Події на Майдані почалися фактично не з того, чим продовжилися, бо тривалий час Майдан був аполітичним. У студентів першопочатково не було цілі змінити владу чи режим – дівчата і хлопці стояли за європейське майбутнє для України. Це вже згодом Майдан почав змінюватися. Я знаю, що ви з перших днів там. Чому вирішили долучитися? Бо ж після Помаранчевої революції у багатьох людей залишилася недовіра у те, що такий спротив може дати результат, адже тоді люди також піднялися, дали можливість для змін, але очікуваного не відбулося. Звісно, молодь – прогресивна, і в усі часи вважає, що може перевернути гори. А як ви – людина з досвідом – зреагували на нову революцію? Яким бачили розвиток подій? Як змінювався Майдан?
– Тут уже особисте. Я був зайнятий іншими справами. І ви праві – молодь зреагувала швидше, різкіше. Син був перший із наметом на Театральному майдані Луцька. І як батько не зміг не відреагувати. І те, що був поруч, – адекватна реакція, не так на події, як на вчинок сина. Я психологічно був готовий для других ролей, був готовий подавати «патрони». Перша моя допомога – це печена картопля і гарячий чай. Але, якщо відверто, я на той час не був проти влади, але був за зміни. І ті зміни я бачив у допомозі молоді. Молодь від бажання європейського майбутнього до прагнення змінити ситуацію в державі зріла дуже швидко. Люди нашого віку не відставали, але молодь через свій максималізм була різкішою, швидшою, на півкроку-крок попереду нас. Майдан змінювався. Мінялися цінності, способи, бажання. І це було надзвичайно стиснуто в часі. А те, що завершилося зміною влади, навіть тим, що ми отримали владні крісла (Микола Собуцький – заступник голови Волинської облдержадміністрації, – авт.), скажу: я все одно психологічно готовий поступитися молодим. Приглядаюся, аналізую. Знаю: я тут тимчасово. Але якщо за 20 років ми накопили багато непотрібних речей, то готовий розгрібати, засукавши рукави. Мушу це зробити, бо то – наслідки і нашої дії, чи, якщо хочете, бездіяльності.
– Дорогу молодим – це добре, але як бути з таким поняттям, як досвід?
– Моє розуміння ситуації змінив тиждень перебування у Польщі. Коли у 2005 році поїхав на семінар «Місцеве самоврядування та самоорганізація громад», то побачив ситуацію, коли люди мого віку відмовлялися від депутатства у їхньому сенаті. Я цього не міг зрозуміти. А вони мені пояснили: «Фінанси і повноваження – на місцях. Там (у столиці) нічого робити, всі ресурси тут: фінансові, людські, природні. Реалізуватися треба тут». Я зрозумів, що у нас перевернута система. Гроші там, посади там, якісь цінності, соціальний статус також там. А що ж на місцях? Треба перевернути піраміду. Служити громаді, а не системі. До вчорашньої системи цінностей підганяти молодь не варто, жити треба інакше.
– Знаю, що ви були на стажуванні не тільки в Польщі, а й у Франції, Німеччині, Канаді та США. Який досвід, на вашу думку, найцінніший?
– То були різні етапи у моєму житті. Польща, Франція, Німеччина – це було збагачення професійним досвідом. Я дізнавався, що таке сімейна господарка, механізми, як можна поєднати сім’ю, поле, власність, як діставати з того дохід. На той час мене це цікавило, то ж отримував відповіді на запитання. Найсуттєвіший досвід був у Німеччині, де стажувався у конкретного господаря у фермерському господарстві під Гамбургом. Там сім’я на землі працювала з діда-прадіда, старші люди передавали все молодим, даючи можливість молоді думати. І я там мав шанс вчитися усім тонкощам господарювання. Окрім того, саме там бачив, як господар у певні дні брав папку під руку і йшов у місцевий парламент, бо він там – депутат. А були дні, коли йшов читати лекції – він реалізовував себе у різних іпостасях. Для мене все видалося гармонійним і зрозумілим, я також це зреалізував. Маючи освіту гуманітарну та економічну, господарив, викладав, був і є депутатом. Щодо Канади та Америки, то там мої запити були зовсім інші. Мене вже цікавила інфраструктура, об’єднання виробників (овочівники, грибники, молочники). Ці знання стали для мене досить важливими, бо маємо вбирати в себе досвід усіх і максимально використовувати його. Я за ринкову інфраструктуру і проти адміністративного ручного управління, бо це два антиподи. Я – за виробника як суб’єкта у ринкових відносинах і суб’єкта ринку. Аби не на ньому заробляли, а він мав прибуток. У кожній справі має бути стратегія.
…Позаяк Микола Собуцький-старший не відділяє себе від Миколи Собуцького-молодшого, спілкуємося й із ним. Цікаво почути його бачення подій. А він відповідає коротко: «Якщо не я, то хто?».
«Коли дізнався, що у Києві студенти почали мітингувати проти рішення Кабінету міністрів України про призупинення процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом, відразу з друзями-активістами приїхали до центру Луцька, щоб розвідати ситуацію на місцевому рівні. Наступного дня вирішили розбити на Театральному майдані наметове містечко. Так, 21 листопада у центральній частині обласного центру Волині активізувався рух Євромайдану, – розповідає юнак. – До Києва їздив близько шести разів. Із перших днів революційних подій разом з іншими місцевими активістами Євромайдану організовували перевезення мітингувальників до столиці. Найбільше запам’яталася поїздка до столиці з 11 по 19 грудня. Тоді саме мене почали розшукувати представники міліції. На цуманському посту ДАІ вони обшукували автобус із мітингувальниками, однак я перебував у іншому транспортному засобі. Щоб не упіймали, всі пости ДАІ, що траплялися дорогою до Києва, я переходив пішки. Опинившись у столиці, відчув себе у безпеці».
19 грудня 2013 р. Верховна Рада проголосувала за звільнення від кримінального переслідування учасників масових акцій. Саме у день іменин Собуцькому-молодшому зателефонували. У слухавці хлопець почув: «Ось тобі на Миколая – подарунок від Верховної Ради. Можеш спокійно повертатися до Луцька».
На наше запитання: чи відчувалася під час Євромайдану єдність українського народу, Микола відповів: «Єдність та дружелюбність у нас є. Бачив все на власні очі, відчував, що ми – єдині. Наприклад, ось гріються люди навколо вогню у металевих бочках. З одного боку сидять протестувальники із західних областей, з іншого – представники Східної України. Вони тут – як одна сім’я. Сидять і мирно спілкуються. Роз’єднання Сходу і Заходу – справа рук можновладців».
Разом із тим Микола зауважує, що молоді українці таки важкі на підйом. «Щодо активності – ще подумати треба. Щоб активізувати молодь на місцевому рівні, ми брали рупор і по черзі навідували всі корпуси луцьких ВНЗ. Викладачі нас по-різному зустрічали: деякі не забороняли, деякі з криками виганяли, щоб не зривали навчального процесу. Звісно, їх теж можна зрозуміти, – коментує хлопець і додає: – До речі, через активістську діяльність мене звільнили з Луцького ВПУ будівництва та архітектури, де викладав всесвітню історію та соціологію».
Микола Собуцький визнає, що своє зробив і юнацький максималізм, який впевнено веде вперед із гаслом «Ми все зможемо, ми все зробимо».
«Страху у мене не було, – посміхається співрозмовник. – Єдине, що турбувало, – переживання матері. Звісно, вона, як і будь-яка мама, дуже хвилювалася за свого сина. Якось, будучи в Києві, зателефонував батькові і сказав, що задля безпеки вимикаю свій телефон, попросив, щоб тато не дав мамі добратися до новин в Інтернеті».
Щодо ситуації в Криму і співпраці з прикордонниками дізнаємося, що у березні 2014-го, коли Крим окупували «зелені чоловічки», Микола з друзями організували допомогу українським військовим. Зв’язалися з керівництвом військових частин і висловили пропозицію передати їм харчі. Доставили першу фуру з продуктами харчування у Херсон, обмінялися контактами. Через півтора тижні – дзвінок із Криму, мовляв, чи не можуть знову допомогти з продуктами, бо ситуація сутужна.
«Тоді саме почала формуватися нова прикордонна частина Червоний чабан (село у Херсонській області), – каже Микола. – Там військовим виділили приміщення без вікон та дверей, із розрахунком на 150 людей. У розпорядженні солдатів – 50 лежанок, добре, хоч кухня збереглася. Недавно доставили їм фуру з їжею вагою 20 тонн. Харчі є, але є потреба й у іншому. Я спілкувався із солдатами, ночував з ними, ділив трапезу. На власні очі побачив патріотів, які щиро б’ють себе в груди зі словами: «Ми стоятимемо тут до останнього». Їм справді там нелегко – з боку російської армії чиниться психологічний тиск, чути автоматні черги, запускають у небо світлові ракети, залякують. Щодня з прихованого номера приходять sms із тестом типу: «Киевская власть осудила Беркут. Вы – следующие». Словом, давлять морально».
Повертаючись до улюбленої справи Миколи – археології, запитуємо які скарби минулого доводилося тримати в руках?
«Мій батько під час обробітку землі (ділянка у селі Коршів Луцького району, – авт.) часто знаходив цікаві речі. І знаряддя праці періоду неоліту, і різні пам’ятки культури часів Київської Русі, тому з дитинства мене оточували різноманітні знахідки минулого. Коли познайомився з дослідником праісторії Волині – археологом Григорієм Охріменком, часто разом із ним брав участь у розкопках на території Волинської області, зокрема у селах Голишів, Любязь, Коршів. Після школи вступив на історичний факультет Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки і паралельно працював у дочірньому підприємстві «Волинські старожитності», – розповідає Микола. – До речі, минулого року під час розкопок на вулиці Кафедральній, 13 у Луцьку ми виявили два скарби. Знайшли металеву жіночу сумку з п’ятьма срібними монетами часів правління російського імператора Миколи ІІ, а також два золотих персні. Другий скарб – два кілограми срібла в позолоті у вигляді різного кухонного приладдя. Це були речі з єврейського гетто часів Другої світової війни».