Кожна країна, вибудовуючи зовнішньополітичні пріоритети, насамперед звертає увагу на своїх сусідів. Позаяк Україна досить велика держава, то для різних її регіонів різним є і близьке оточення. І дуже важливо, хто поруч: загарбник, ворог чи друг… 

Коли Росія швидкими темпами стає не просто найближчим сусідом, а агресором, безцеремонно беручи все, що заманеться, коли виступає як загарбник і з допомогою інформаційної війни замилює очі не тільки частині мешканців України, а й усьому світові, то інший наш сусід намагається допомогти, вказати шлях виходу з болота, в якому наша держава погрузла. Саме Польща була і залишається головним адвокатом України в Євросоюзі. Від початку свого вступу до ЄС у 2004 р. Польща наполегливо лобіювала інтереси України в Європі. Розуміючи ціну свободи, саме Польща була однією з тих держав, яка першою визнала українську незалежність. 
Які сьогодні у наших сусідів пріоритети? Чи бачать і надалі вони Україну у складі Євросоюзу? Чи підтримують перетворення, які відбуваються у нашій державі і як ставляться до подій, котрі наразі охопили Україну? Чи готові підтримати українців у прагненні стати дійсно демократичними, цивілізованими, європейськими? Як польська влада співпрацює зі ЗМІ? Усе це, перебуваючи у Польщі (завдяки підтримці Волинської облдержадміністрації, облради та ініціативі ГО «Форум українських журналістів»), на власні очі намагалися з’ясувати представники українських медіа, спілкуючись із місцевою владою, польськими колегами, представниками української діаспори та пересічними поляками. 
«Те, що відбулося в Україні, 
дало змогу багато переосмислити 
та побачити українців 
з іншого боку»
Розмовляємо із Генеральним консулом України в Любліні Іваном Грицаком. Він приїхав працювати у Польщу 2 липня 2003 р. До цього тут не було дипломатичної установи нашої держави. Сьогодні над українсько-польськими відносинами працює чотири дипломати України. Кордон на межі двох держав щодоби, навіть у сьогоднішніх непростих умовах, перетинає майже 50 тис. людей і 17 тис. одиниць транспорту – як в один, так і в інший бік.
Відповідаючи на запитання про обраний шлях України – шлях у Європу, Іван Грицак каже: «Чи є щось ідеальне? Немає. Але ми багато років із товаришами будували Радянський Союз. Я вже не хочу таке будувати. Це – шлях у нікуди. Наш народ працьовитий: створіть умови, дайте йому роботу,  можливість заробити, прогодувати сім’ю і вивчити дітей. 
Останніми роками у Польщі збільшилася кількість студентів з України. На території округу здобувають освіту більше 8 тисяч українців. Навчаються не тільки представники західних областей, а й інших регіонів. Якщо в Україні й надалі більше важитиме не розум, а гаманець при вступі та навчанні, то ті молоді люди, які захочуть отримати нормальну освіту, втікатимуть з України. Сподіваюся, цього таки не станеться. 
Нам треба рухатися до перспектив для дітей, онуків. Там, де є воля людини, бажання, треба ще й можливість мати. Легко полякам? Ні, нелегко. Але за ці роки все змінилося докорінно. І змінилося у кращий – цивілізований бік. 
У Польщі люди більш аполітичні, ніж в Україні. Тут на вибори ідуть лише 40%. В Україні ж – навіть у далекому селі – поряд із Біблією лежить газета. Тож від інформації також багато залежить. Колись в Уїнстона Черчилля запитали, як  оцінює демократичний спосіб управління. Він відповів: «Це не найкращий спосіб, але кращого людство поки не вигадало». І, звертаючись до українців, скажу: ось будуть вибори – спочатку президентські, а потім парламентські – не вибирайте тих, хто ходить із мішком і роздає, а надайте перевагу тим, хто має розум творити державу. Не купуйтеся на одноденні обіцянки! Наша Україна у Європу продає електрику, а як заїжджаємо на її територію, то й удень треба фари вмикати. Одні кілограми золота нахапали, а інші… Хто ж подумає про народ? Мусимо братися за голову. 
Ми можемо з себе сміятися, але... От нещодавно, коли переїздив митницю, то говорив, що одного Майдану замало. Що робити? Я скажу. Поляки у Перемишлі за одну зміну звільнили 42 митники. Привезли людей із Катовіце та поставили тут працювати. Іншого виходу немає. Але то винен не тільки той, хто бере хабарі, а й той, хто дає. Тож мусимо змінюватися. Інакше перспективи немає. Маємо взятися за розум усі. 
Повинні зрозуміти: Європа не буде нас годувати. Маємо працювати. Влада та депутати мають думати не про те, як вкрасти, а як допомогти громаді, розбудовувати державу. 
Ми з паном консулом зустрічалися нещодавно в Хелмі. І у зв’язку з тими подіями, які відбулися у нас на Майдані, домовилися, що навчальні заклади Люблінщини запропонують 20 безкоштовних місць для дітей, батьки яких постраждали під час революційних подій. Також ведуться перемовини, аби кожен вищий навчальний заклад Польщі дав таким діткам одне безкоштовне місце для навчання. Але маємо простежити, знаючи нашу українську «приткість», аби туди потрапили дійсно ті діти, які постраждали, а не пана начальника. Треба іти до кращого». 
­­­Войцех Вільк  обіймає посаду воєводи Люблінського воєводства, що аналогічна за статусом нашому голові облдержадміністрації, зовсім недавно. Каже, що не має жодного впливу на фінансово-господарське життя воєводства, а лише забезпечує дотримання законності в діяльності депутатів та їхнього керівництва. Воєводу призначає не Президент, як в Україні, а Прем’єр-міністр. Також на цю посаду стає людина із членів провладної партії або безпартійний, але щоб опозиціонер – такого ще не було. 
«Сьогодні важко щось порадити Україні, – веде розмову пан Вільк. – Кожен має вирішувати свої проблеми сам. Україна має вибрати свій шлях. Ми також одразу не все робили правильно, теж вчилися. Що ж до військової ситуації, то це велика політика, і від Польщі тут мало що залежить». 
…У ці дні в ратуші, де розміщені органи влади Любліна, було дві виставки: «Майдан-2014» та «Волинська ікона». Одна приїхала із Києва, інша – з Рівного та Луцька…
«Звичайно, зважаючи на те, що зараз відбувається в Україні, виставка, яка показує український Майдан та українську духовність, не могла не відбутися, – каже Віце-президент м. Люблін Катажина Мєчковська-Черняк. – Те, що відбулося в Україні, дало змогу багато переосмислити та побачити українців з іншого боку. Я всім серцем і душею вболіваю за вашу державу. Я б дуже хотіла, аби Україна була у Євросоюзі разом із Польщею. Бо, як кажуть, немає вільної Польщі без вільної України, і ці слова сьогодні надзвичайно актуальні».
«Такого просто не буває, 
щоб мова титульної нації 
переслідувалася»
«Українське товариство» – громадська організація Польщі, яка гуртує навколо себе українців і працює над тим, аби зберегти українську ідентичність. Словом, опікуються українською меншиною. Григорій Купріянович представляє українців, які народилися й живуть у Польщі. Андрій Савенець – серед тих, хто прибув із нашої країни на роботу і залишається українським громадянином. Звісно, ми поцікавилися, як живеться українцям у Польщі? Як розцінюють вони закиди Російської Федерації щодо «утисків» російськомовного населення в Україні?
Дізнаємося, що Товариство видає невелику газету «Православний голос Любліна». І тільки тут, на території Люблінського воєводства, друкується українське слово. Жодне інше видання статей українською не друкує. Як немає на польському телебаченні та радіо жодної україномовної передачі. Жодної…
«Буває, що українці навіть сусідам-полякам не зізнаються, якого вони роду-племені… Це непопулярно. Нас не вирізняють. Ми є, але нас фактично немає. Ми такі ж люди, як і інші», – зауважує Григорій Купріянович. 
«Хоча тут діють закони захисту національних меншин, – продовжує Андрій Савенець. – І ми маємо право реалізувати свої потреби завдяки спеціальним фондам. Якщо ми не задоволені ситуацією, то маємо можливість її змінювати. Хоча подекуди наші пропозиції розглядають досить довго, і результат отримуємо не завжди». 
«Щодо мовного питання, то у нормальній державі немає такого, аби мова титульної нації не мала нормального функціонування, – аналізує Доктор Купріянович, який, до того ж, є членом спільної комісії Уряду чи з національних і етнічних меншин. – Ось візьмімо просте опитування. Всього лише два запитання. Перше: «Чи в Україні можна існувати, не знаючи української мови?». І відповідь: «Так, можна». Друге: «Чи можна існувати, не знаючи російської?». І відповідь: «Ні». Так, в Україні можна нормально жити, знаючи лише російську, і не можна нормально жити, знаючи лише українську. Я кажу це зі свого досвіду. Так склалося, що мої доньки, котрі, як і я, народилися тут – у Польщі, є громадянками цієї країни, знають, окрім польської та англійської, і свою рідну – українську мову, але не знають російської (бо звідки вони її можуть знати), тож не можуть повноцінно жити в Україні. Виходить, що знання мови титульної нації країни, до якої приїжджаємо, не є достатнім, аби ми могли в цій країні функціонувати. Абсурд! І це показує всю ситуацію, як і основну проблему. 
Дійсно, права національних меншин мають бути забезпечені в кожній країні. От тільки в Україні, на мою думку, немає проблеми функціонування російської мови, натомість українська дискримінується в окремих регіонах. І це основне питання, якого іноді не враховують експерти з європейських установ. Бо для них це – незвична ситуація. Такого просто не буває, щоб мова титульної нації переслідувалася. У це важко повірити. Європеєць не може збагнути: коли йдеться про мовне питання в Україні, то радше говориться про відсутність повної російськомовної домінації, ніж про якісь утиски. Що ж до рухів Росії, то російською говорять і інші національності, які проживають в Україні. І до Росії вони жодного стосунку не мають. Та й сам термін «російськомовна меншина» є абсурдним. Коли ж говорити про гарантування прав національних меншин, то я вважаю, що Україна, на жаль, не зробила всього можливого у цьому плані. І для мене болісним прикладом є питання кримських татар. Я вважаю, що це – великий гріх на совісті Української держави та її лідерів, а також громадянського суспільства, коли тільки після подій у Криму згадали про права кримських татар. А що ж робили понад 20 років незалежності України? Чому не захистили? Чому не гарантовано національних прав корінному населенню Криму? Тут уже йдеться не про політичний контекст, а чисто моральний. Тоді б набагато меншою була проблема в Криму. Нацією, яка є господарем на цій землі, тепер знехтували. І це – результат відсутності мудрої національної політики з боку Української держави».
«Мудра влада 
буде співпрацювати зі ЗМІ»
Медіа і влада – тема, яку теж піднімали, перебуваючи у Польщі. Адже зараз нам треба вчитися жити, співіснувати і спілкуватися по-європейськи. На жаль, сьогодні досить часто влада відмовчується. Інформація, яка подається, є недостатньою, а спілкування із журналістами нагадує гру в одні ворота. Відтак недостовірна, перекручена, а нерідко й некваліфікована інформація дає можливість впливати іншим так, аби чули його, а не правду.
Заступник Президента м. Люблін Катажина Мєчковська-Черняк знає, що таке співпраця із засобами масової інформації не з чуток. Та й нелегку працю медійника спробувала сама – у студентські роки видавала університетську газету, а згодом працювала прес-секретарем. Тема розмови – «Взаємодія органів місцевої влади з медіа» – для пані Катажини абсолютно звична. Тож її відповідь була однозначною: співпраця, порозуміння, взаємодія у вирішенні важливих питань та реагування на критику і репліки журналістів. 
То як же працює цей напрямок у Польщі? Насамперед спілкування із пресою відбувається через прес-конференції. Журналісти отримують відповідь на свої запитання одразу. Якщо ж треба уточнена чи розширена інформація, то за кілька днів. Відповідають також на запитання, котрі надходять на електронну пошту посадовців. Оприлюднення офіційної інформації у ЗМІ оплачується, але визначають де публікувати, залежно від ціни, що встановлює видання. І (з метою економії коштів) пристають на найдешевшу пропозицію. «Місто має бути публічним, тому співпрацюємо із кожною газетою, – продовжує пані Катажина. – Звісно, досить важливо, який це продукт, якість подання інформації. Такого, щоб ЗМІ обманювали і ми подавали до суду, не було. Є таке, що хочуть ущипнути президента, але вони мусять подати його слова. Журналіст, який себе поважає, ніколи не напише брехні. Є критика, але правдива. І ми на неї відповідно реагуємо, інколи дискутуючи і переконуючи у своїй правоті. Медіа мусить бути поважним, а, готуючи матеріал, журналіст перш за все має поважати себе. Так, дискусії зі ЗМІ є, є й спростування. Є помилки і у статтях чи передачах, є недоліки й у нашій роботі. Це розуміє як одна, так і інша сторона». 
«Ми ніколи не ображаємося, коли журналісти задають важкі та компроментуючі запитання, розуміємо, що це їхня робота, – розповідає воєвода Люблінського воєводства Войцех Вільк. – Зазвичай журналісти працюють із речниками, проте у мене також є електронна скринька, куди можна надсилати запитання. Це стандартна процедура роботи з медійниками». 
Продовжуючи тему роботи медіа, головний редактор газети «Кур’єр Люблінський» Даріуш Котлаж, який опікувався делегацією українських журналістів, зауважив, що у Польщі ЗМІ – приватні, але працюють на нормальних бізнесових засадах. Газета є таким же товаром, як хліб чи вода, і завдання редактора – аби видання було цікавим. Хто заслуговує на критику, того критикують, кого варто похвалити – хвалять. Реагуючи на критику, влада замислюється і робить висновки. І це вже позитив. «Тут теж були часи, коли влада та бізнес намагалася тиснути на пресу. Також були політики, які вважали себе господарями світу! Але ці часи минули. Знаю, що в Україні дещо інша ситуація. Якщо видання приватне, то бізнес впливає на його політику. Така ж ситуація із державними ЗМІ. А такого апріорі не може бути. Повинні навчити, аби не дзвонили журналістам і не казали, що і як писати чи показувати! Свого часу це зробили ми. Тепер – ваша черга. Журналісти повинні бути об’єктивними, але неупередженими. Влада мусить співпрацювати зі ЗМІ. Маємо приклад відставки воєводи Йоланти Шолно-Когут. Її відкликали з посади не стільки через погану роботу, як через велику кількість критики у пресі. Вона досить мало спілкувалася із представниками ЗМІ. Інформації про роботу було недостатньо. Мудра влада вміє співпрацювати з медіа. Погана не вміє, тому обов’язково програє».
«За вашу і нашу свободу!» 
Перебуваючи у Любліні, ми не могли не заїхати на древнє кладовище, де поховані українці. Вклонитися, покласти квіти. Щоправда, дуже хотілося б покласти вінок і біля підніжжя пам’ятника Михайлові Грушевському… Спорудження його заплановане, тільки відкладається із року в рік. От і нинішнього року, як нам повідомили, не до цього – кошти змушені спрямувати на організацію місцевих виборів. Відтак доведеться зачекати ще трохи. Проте є й гарна новина: Україна та Польща разом вшановуватимуть 750-річчя із дня смерті Данила Галицького. Польська сторона вже визначилася щодо програми, тепер справа за Україною. 
…Заходимо у муровану браму старого кладовища. Гарно, чисто. Стоїть скринька, куди небайдужі можуть кинути кілька злотих для наведення ладу та благоустрою на території. А ось кам’яні хрести. Тут спочивають славні українські сини. Поховання датовані 1920-м. Монумент на честь загиблих у боях із більшовиками воїнів армії Української Народної Республіки та окремі могили. Українці пліч-о-пліч із поляками боролися з російськими агресорами, які зазіхнули на чужі території, кинувши оком на Європу. Промовисто говорить лозунг, під яким воювали солдати Симона Петлюри і Юзефа Пілсудського – «За вашу і нашу свободу!».

Оксана ЧУРИЛО
Фото автора