 Серед старого волинського лісу загубилося маленьке село. Ніхто, напевне, й не знав би, що воно є на світі, якби не дівчинка Оленка, котра щоденно долала шлях понад чотири кілометри, ходячи до школи. Взимку, коли лісова дорога була заметена снігом, дівча залишалося у старої вчительки, яка жила біля школи. Коли ж наставала весна, Оленка любила ходити лісовою дорогою до школи, бо ж стільки цікавого довкола: дятли вже облаштували власні житла й поспішали на допомогу сойці, видовбуючи гніздо у старому дубі; зайці – родина Косооких та Куцохвостих – знову не можуть поділити територію й тому бігають і б’ються, що аж пух летить (учора Оленка змушена була втрутитися у бійку, бо невідомо чим це могло закінчитися); білочки спритно скачуть по деревах, відшукуючи минулорічні запаси, які хтось поцупив, тож дівчинка вже двічі приносила з дому горішки. Любила вона спостерігати за берізками, що шепочуться про всі лісові таємниці. Часом Оленка їх підслуховує. Восени у лісі також свої чари: берізки стоять золоті, гриби вибігають самі на дорогу…
Одного весняного ранку дівчинка знову йшла звичною дорогою до школи. Здалеку почулося гуркотіння різної техніки: лісовозів, тракторів. Тут розпочалися якісь лісові роботи. Тому додому Оленка вже не поверталася звичною дорогою, а йшла через ліс. Тут усе було малознайоме, але не меш цікаве. Раптом вона зупинилася, мов зачарована. Перед її очима розкинулася галявина, вкрита конваліями. Такої краси, здавалося, не бачила ще ніколи. Все було, як у казці, бо навколо розливався чарівний передзвін. «Яка краса!» – тільки й спромоглася вимовити Оленка. Постоявши, надивившись на це диво, дівча пішло додому. В голові роїлися думки: «Післязавтра у мами день народження, а у неділю – у вчительки. Що ж подарувати?!». Рішення прийшло саме собою: «Я ж подарую їм чарівні весняні квіти. Нарву гарні букетики, ще й викопаю трохи, щоб посадити біля хати. Мама і вчителька так люблять квіти, вони неодмінно зрадіють такому подарунку».
Другого дня на знайомій галявині дівчинка збирала квіти. Нарвавши великі букети, вона ще й викопала трохи рослинок, щоб посадити біля хати.
Протягом кількох років дівчинка робила такі подарунки своїм найкращим людям. Біля їхніх осель уже цвіли клумби конвалій. У шкільному саду вона також насадила конвалій. А лісова галявина біднішала й біднішала, тільки Оленка цього не розуміла.
Вночі їй приснився сон. Наче стояла вона серед квітів і милувалася ними. А раптом почула: кап-кап-кап. Ноги мокрі, тож вона пригнулася, хотіла зрозуміти, що сталося. Спочатку Оленка подумала, що то роса з них скрапує, але придивившись, зрозуміла: сльози.
– Чому ви плачете, любі конвалії? – запитала.
– Бо помираємо: ти ж нас майже знищила, – відповіли, схлипуючи.
– Я? Знищила? Я ж тільки нарвала кілька букетиків і кущиків, щоб посадити вас удома, у школі.
– Кілька кущиків, кілька букетиків. Хіба ти не знаєш, що ми на межі вимирання? Люди самі занесли нас до Червоної книги як таких, що зникають із планети. Ми знайшли затишне місце у цьому бору, думаючи, що потрохи заселимо весь ліс, а звідти переберемось у сусідні лісові бори. Але ти, така хороша й добра дівчинка, яка розуміє мову лісу, знищила нас. Тепер, щоб ця галявина знову стала квітучою, потрібно років десять. Хіба ти думала про це? – пояснили їй конвалії.
Оленці стало боляче і страшно. Вона справді не думала про це. Просто кілька років рвала тут квіти на подарунки для рідних їй людей. А виявляється, вона своїми бездумними вчинками майже стерла з лиця землі конвалії!
Дуби й берези, сосни і ялини обступили її з усіх боків. Найстаріший дуб грізно сказав: «А ти не боїшся, що й ми можемо знищити тебе й увесь твій рід?». Дівчинка закричала і прокинулася.
Вранці Оленка була на галявині. Коли підходила туди, вже не чула знайомого передзвону, щебету птахів і не бачила грайливого сонячного зайчика на квітах. Вона вчинила важкий гріх: убила цілу родину конвалій. Хіба є їй після цього прощення? Оленка впала на коліна перед маленьким уцілілим кущиком квітів.
«Пробачте мене, нерозумне дитя природи, за безглуздий вчинок. Я прагнула робити добро і приємність близьким, не думаючи про те, яку шкоду чиню природі».
Відтоді минуло кілька років. Олена продовжувала ходити звичною дорогою з рідного села до сусіднього. Тільки це вже була не школярка, а вчителька біології – Олена Іванівна, яка сіяла в дитячих душах не тільки знання про природу, а й виховувала велику любов до неї. Тому її учениця – Ольга Маїло – написала такі слова:
…Тож не зламай заради втіхи гілку,
Ти не зірви безцільно квітку запашну.
Не виріж зайву із верби сопілку,
Не знищ струмочка вроду чарівну.
Природа має вищі привілеї,
Аніж людина. Ти повинен знать.
«Люби природу не для себе, а для неї», –
Закон оцей ти мусиш поважать.
Олена ЛЕЩУК, 8 клас
(с. Головне, Любомльський р-н),
переможниця обласного етапу конкурсу «Людина і ліс», ІІІ місце
|
